Філологічні науки/8. Українська мова і література

Пойдіна М.В.

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, Україна

Образи жінок в українській драматургії

останніх десятиліть ХІХ століття

Питання про специфіку образу жінки в художній літературі видається надзвичайно важливим на тлі усе більшого зростання актуальності гендерних студій у сучасній культурі. В українській драматургії останніх десятиліть ХІХ століття, що є новим етапом в історії вітчизняного письменства, з’являються образи героїнь, які повною мірою репрезентують національний характер, увесь спектр соціальних явищ, які мали місце в українській пореформеній дійсності.

Мета роботи полягає у спробі окреслити як традиційні, так і нові для української драматургії образи жінок, змальованих у творах І. Франка, М. Кропивницького, М. Старицького.

В українській літературі ХІХ століття склалася певна традиція у змалюванні жіночих образів. Аналізуючи образи героїнь повістей Г. Квітки-Основ’яненка, М. Костомаров виділяє два типи жіночого характеру. До першого типу він відносить героїнь, які “знаходяться під впливом долі”, яким властиві мрійливість, ніжність, поетичність, здатність на глибоке, сильне почуття, а разом із тим, і певна меланхолійність, слабкість волі (”Маруся” з однойменної повісті) [1, 202–204]. На противагу першому типу, постає активний, навіть вольовий характер, здатний перемагати життєві обставини (Ївга з повісті ”Козир-дівка”) [1, 204–205]. На наш погляд, найяскравіші образи героїнь, змальовані вітчизняними письменниками ХІХ століття, у цілому вкладаються в межі окреслених М.Костомаровим типів жіночого характеру. Здебільшого це образи жінок-селянок, соціально зумовлені характери, адже традиційною для української літератури залишалась сільська тематика.

Традицію змалювання образу жінки, започатковану українськими письменниками першої половини ХІХ століття, продовжують драматурги 70–90-х рр., зокрема М.Кропивницький. У драмі “Дай серцю волю, заведе в неволю” він створив образ чесної, працьовитої, рішучої, здатної боротися за своє щастя дівчини Одарки, чим поповнив галерею образів жінок і дівчат в українській літературі. Вона має схожі риси вдачі і з Наталкою Полтавкою, героїнею однойменної п’єси І.Котляревського. Поетична натура Олени (“Глитай, або ж Павук” М.Кропивницького) й Оксани (“Доки сонце зійде, роса очі виїсть” М.Кропивницького) нагадує образи героїнь з української народної творчості. Наділені найкращими рисами, ці героїні, як і Катря з драми “Не судилось” М.Старицького, стають жертвами чужої злої волі, гинуть, не маючи сили протистояти життєвим обставинам. Отже, постаті жінок у цих творах змальовані зі справжнім співчуттям до їх долі. Певною мірою ідеалізуючи своїх героїнь, автори спонукають читача (глядача) зрозуміти і виправдати кожен їх крок.

Новий погляд на особистість жінки, її роль у суспільстві сформувала доба зламу ХІХ–ХХ століть, яка привнесла в українську літературу нові модерністські тенденції. Слід зауважити, що ці зміни накреслюються вже у творчості митців 70–90-х рр. ХІХ ст., зокрема у п’єсах І. Франка, М.Старицького, М.Кропивницького.

Поряд із традиційними жіночими характерами у драмах М.Кропивницького бачимо новий тип героїні – жінки, яка починає активно шукати своє місце в суспільстві, гостро сприймає несправедливість та вважає своїм обов’язком протистояти їй, прагне самореалізації. Саме такою є Олеся з однойменного твору драматурга. Подібний образ не є одиничним в українській драматургії останніх десятиліть ХІХ ст. – початку ХХ ст. З образом Олесі споріднена Соня, героїня другого плану в комедії І. Карпенка-Карого ”Хазяїн”.

Новаторським для української літератури стає образ Марії Лучицької у драмі М.Старицького “Талан”. Це один із перших у вітчизняній драматургії образів жінки – представниці творчої інтелігенції. Образ Лучицької порушує проблему вибору між особистим щастям і служінням мистецтву, яку можна розглядати вже як вияв передмодерністських тенденцій.

Незаперечним новаторством позначені постаті героїнь у п’єсах І. Франка, насамперед образи Анни у драмі ”Украдене щастя” й Марусі в одноактній п’єсі ”Кам’яна душа”. Ці образи демонструють нові підходи до розкриття психологічного стану, нову концепцію жіночого характеру. Обидві героїні у пошуках особистого щастя кидають виклик суспільній моралі, наважуються на вчинки, що не можуть оцінюватися однозначно. І Маруся, І Анна – позбавлені ідеалізації складні, суперечливі особистості. Якщо Маруся (з огляду на можливості обраного автором жанру) змальована дещо схематично, то образ Анни має складний психологічний малюнок. Героїні властива ”розшарпаність” душі [2, 7], що передається, зокрема, за допомогою підтексту.

Отже, у п’єсах “Талан” М.Старицького, “Олеся” М.Кропивницького, “Хазяїн” І. Карпенка-Карого, “Украдене щастя” та “Кам’яна душа” І.Франка ми знаходимо цілу галерею новаторських, не схожих на попередню традицію жіночих образів.

Література:

1. Костомаров М. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке / Микола Костомаров // Історія української літературної критики та літературознавства : хрестоматія : у 3 кн. / за ред. П.М.Федченка. – К. : Либідь, 1996. – Кн. 1. – С. 194–211.

2. Мороз Л. Драматургія Івана Франка / Лариса Мороз // Дивослово. – 1996. – № 5-6. – С. 3–8.