Мальцева О.В.

Приазовський державний технічний університет

УНІФІКАЦІЯ ГУМОРИСТИЧНОГО СМАКУ В ПОСТСУЧАСНІЙ «ІНДУСТРІЇ СМІХУ»

Незважаючи на те, що з сер. ХХ – на поч. ХХІ ст. людство увійшло в нову стадію соціокультурного розвитку, досі триває давня дискусія про природу гумору та характер взаємозв’язку суб’єктивного та об’єктивного в його сприйнятті. А між тим все голосніше лунають вислови про те, що в новітніх обставинах тотального домінування масової культури та виникнення інформаційного суспільства гумор в його звичному розумінні втрачає свої головні ознаки. Слідом за смертю Бога, автора, суб’єкта тощо деким проголошується смерть гумору. Та чи помер гумор? На наш погляд, радше треба говорити не про його остаточну загибель, а про зміну гумористичного смаку, а точніше, його стандартизацію та уніфікацію, появу нових гумористичних форматів, зміщення акцентів та тематики для жартування.

Повертаючись до теорії гумору, слід зазначити, що при всьому різноманітті тлумачень цього феномену, існує твердження, яке не можна спростувати: будь-яке гумористичне метавідношення вторинне відносно до серйозного ставлення і без нього існувати не може. Тобто будь-яка думка, будь-яке почуття, будь-яка оцінка, будь-яке відношення може слугувати поживним середовищем для гумористичного метавідношення. Іншими словами, ми можемо сміятися лише над тим, вірніше, використовувати як привід для сміху лише те, до чого ще нещодавно ставилися (а, скоріше за все, і надалі будемо ставитися) серйозно. Саме в силу цього почуття гумору завжди було вузькогруповим явищем, воно завжди мало відтінки національних, класових, професійних, корпоративних, вікових, полових та інших ознак. Це пояснювалося тим, що те, до чого одні ставилися надзвичайно серйозно, так не сприймалося іншими. Хоча не можна не брати до уваги, що загальносуспільні обставини також можуть накладати певні сміхові тональності, що розповсюджуються на всі верстви населення. Скажімо, в тоталітарних системах гумор відбиває народні життєстверджуючі настрої в умовах ідеологічної несвободи. Цей сміх передає з покоління в покоління традиції оптимізму, духовного здоров’я, виступаючи протиотрутою від догм усіляких новостворених та насаджуваних згори «моральних кодексів» і «правил життя».

Однак в ситуації постмодерну сміх поступово перейшов із сфери діалогу, вузькогрупової комунікації в область масової культури та масової інформації. Критерієм поділу на соціальні верстви у постмодерністські часи став рівень споживання, який створює суспільство всезагального конформізму та компромісу. Поява «суспільства споживання» з його усередненими смаками торкнулося й сфери гумору. Інформаційний потік, що обрушився на споживачів мас-медіа, створює вражаючу «індустрію розваги», де сміху відводиться головна роль: майже обов’язковими є розділи гумору в пресі, мільйонними накладами видаються спеціалізовані газети та журнали самої різної якості, величезна кількість телевізійний передач і шоу, кінокомедій заполонили телеекран, сміх в рекламі став майже невід’ємною її складовою, що й говорити про Інтернет-простір, де гумористичні сайти отримують найвищі рейтинги.

Здавалося б, про яку смерть може тут йти мова? Проте, слід визнати, що щось суттєво змінилося, оскільки при наявності такого масиву гумористичної продукції «широкого споживання» нам все рідше щиро хочеться сміятися. При збереженні гумористичних форм все частіше сам гумор буквально вислизає. І якщо у І. Канта «напружене очікування, що виливається у ніщо», неодмінно повинно було розрішитися сміхом, то наші очікування, нажаль, здебільшого так і залишаються з «нічим», після якого не до сміху. Що ж відбувається? Чому сучасним арлекінам, як у пісні, «смішити з кожним роком нас все складніше»?

Як вже зазначалося, постмодерне суспільство – це середовище ліберального плюралізму, толерантності, безмежного компромісу, в якому все можливо, в ньому якось непомітно зникають будь-які опозиції. Після ствердження постмодерністських гасел «Ніщо не занадто», «Забути!», «Ніщо не гарантовано», «На тому стою, але можу як завгодно» серйозність як певна парадигма світосприйняття поступилася загальній піднесеності, ейфорії, святковості. Такі переміни соціокультурного настрою дозволили ідеологам постмодерну говорити про карнавалізацію суспільного середовища (Ж. Бодрійяр, Ж.-Ф. Ліотар), про початок «ери пустоти», або гумористичної епохи (Ж. Ліповецикі), коли сміх просто розлився навкруги, витіснивши серйозність на периферію свідомості. На перший погляд, це повинно сприяти розквіту гумору. Однак, гумор – це нейтралізація всіх мислимих опозицій, окрім однієї – «серйозність / несерйозність». Ні про які проміжні позиції при цьому розмірковувати не приходиться – ми говоримо (чи діємо) або серйозно, або несерйозно. Відповідно, в суспільстві, де нівельовані, розмиті ці опозиції все складніше знаходити теми та приводи для гумористичного обігравання.

Окрім того, в епоху постмодерну було зроблено наступний крок у напрямку зміни смислоутворювального центру сучасної культури як переходу від Слова до Тіла, від інтелектуальності і духовності до тілесності, від вербальності до наочного образу, від раціональності до «нової архаїки», коли в центрі ментальності і дискурсу опиняється тіло, плоть. Слово втрачає своє значення домінанти, його місце займає Тіло, культура перестає бути логоцентричною і виявляється тілоцентричною, що призводить до зміщення гумористичних акцентуацій: найбільш поширеними стають жарти з агресивною, сексуальною забарвленістю. Тіло в мас-медія стає провідним джерелом комізму. Проте при всій зовнішній схожості з символікою язичництва вони мають мало спільного. Стародавні сміхові фалічні й сексуальні обряди мали сакральний сенс та виконували символічну функцію відтворення життя, родючості, а в сучасних образах маскульту немає ніяких додаткових смислів. Людське тіло в масовому суспільстві подається як пересічна річ серед речей, створюючи усередненого споживача товарів, в тому числі й гумористичної продукції. Мільйонні аудиторії передбачають крайнє спрощення й примітивізм гумору, що сприяє насадженню посередності, відсутності смаку. Спрощені стандарти гумору породжують уніфікацію гумористичного почуття у більшості населення (насамперед серед молоді), що добре укладається в схему масового залучення людей в процес споживання.