Яновська О. М.

Політична ідентичність населення України

Буковинська державна фінансова академія

Актуальність дослідження політичної ідентичності населення України ґрунтується на тому, що з 1991 року у нашій державі одночасно із процесами державотворення відбуваються докорінні суспільно-політичні трансформації, які спричиняють зміни характеру відносин між суспільством та державою. Для українських громадян, які представляють різні соціальні групи – етнічні, мовні, релігійно-конфесійні, регіональні тощо – державний статус України актуалізував проблему знаходження спільних засад для соціальної комунікації та суспільної взаємодії. Як наслідок здобуття Україною державності постала потреба налагодження в суспільстві системного зв’язку, який сприятиме творенню цілісної громадянсько-політичної спільноти, здатної до протистояння внутрішнім і зовнішнім загрозам, і пов’язуватиме громадян із власною державою як інструментом реалізації національних інтересів.

Тема політичної ідентичності увійшла до арсеналу політичної науки на теренах колишнього СРСР відносно недавно. На відміну від західних дослідників, вчені на пострадянському просторі не схильні вважати дослідження політичної ідентичності тільки засобами аналізу електорального вибору. Так, щоб показати їх ставлення можна навести вислів російської дослідниці О. В. Попової, яка вважає, що багато в чому аналіз цієї проблеми забезпечує більш чітке, детальне розуміння зміни політичного менталітету, політичної культури громадяни держав, які пережили в дуже стислий за історичними мірками відрізок часу колосальні політичні катаклізми [5].

Незважаючи на значення політичної ідентичності, єдиного визначення цього поняття ще немає. Російський дослідник І. Денисов вважає, що політична ідентичність є одним із продуктів політичної свідомості, а також продуктом «об’єктивних» факторів, таких, наприклад, як структура політичного простору і його динаміка. Політична ідентичність сама може значно впливати на специфіку політичної свідомості. Тому вона, за певних умов і з відомими застереженнями, може розглядатися як складова політичної свідомості [2, с.57]. А. Іванова визначає політичну ідентичність як прийняття або відкидання особистістю певних форм політичного життя [3, с. 12].

Ще в 1950-х рр. Л. Козер указував, що модель множинної приналежності до груп з конфліктуючими інтересами й цінностями необхідно аналізувати з погляду її функціонального значення для структури суспільства [4, с.103]. Дослідники вважають, що розбіжності між «нами», «нашої» групою, «внутрішньою» групою й «іншими», «зовнішньою групою» виникає в конфлікті або через конфлікт. Це відноситься не тільки до класових конфліктів. У національних, етнічних і політичних конфліктах, у конфліктах різних верств бюрократичних структур – скрізь проявляється та сама закономірність.

Представники однієї верстви ґрунтуються через їхню загальну ворожість до членів іншої верстви або групи. Таким чином, ієрархія позицій може зберігатися саме через антипатію, яку представники підгруп у рамках єдиного суспільства відчувають стосовно один до одного. Але «зовнішні» групи далеко не завжди стають об’єктом ворожих почуттів, за певних умов – вважає Л. Козер – вони можуть виступати у якості позитивного референта [4, с.55]. Причому, найбільш значимою є роль референтних груп для формування політичної ідентичності в суспільствах, де висхідна мобільність інституціоналізована. Коли соціальна структура більше не вважається легітимною, індивіди, що займають подібні соціальні позиції, об’єднуються в групи із загальними самосвідомістю й інтересами.

Розглядаючи категорію ідентичності український автор П. Бублик зауважує, що ідентичність як така не є просто об’єктивною визначеністю, яка осягається об’єктивним способом. Інакше питання політичної ідентичності було б просто завданням точності виміру й повноти обліку наявних факторів. Однак ідентичність є не і результатом унікального сполучення об’єктивних властивостей, а скоріше якимсь потрійним актом свідомості. Це визначеність, що задається. І тією мірою, якою ідентичність задається, вона довільна. Але довільність ця обмежена, тому що має потрійну структуру [1].

Фактично політична ідентичність є сукупністю соціальних установок індивіда щодо себе як суб’єкта здійснюваних соціальних взаємодій політичної спрямованості, як ототожнення суб’єктом політичного процесу себе з певною політичною позицією, визнане іншими суб’єктами політичних відносин, котра може проявлятися у прийнятті або відкиданні особистістю певних форм політичного життя. Формування політичної ідентичності можна розглядати як процес політичної соціалізації, визначення суб’єктивних дефініцій і політичного протистояння з членами спільнот, які розділяють іншу ідеологію. Для формування ідентичності необхідне протиставлення «себе» і «іншого».

Політична ідентичність формується під впливом явищ трьох типів: психологічної діяльності суб’єктів, системи цінностей і стереотипів і специфікою політичної позиції. Політична ідентичність формується із залученням механізму ідентифікації, тобто механізму самовизначення стосовно тих або інших соціально значимих цінностей, які сприймаються на емоційному й свідомому рівнях у загальному з іншими індивідами просторі соціальних взаємодій. Важливо, що саме у процесі політичної ідентифікації будується міст між індивідуальністю й спільнотою прихильників певної партії, політика або соціального руху.

Таким чином, політична ідентичність повинна розглядатися є складним переплетенням подібності політичних поглядів і розходжень між учасниками спільнот. Колективна політична ідентичність задає межі існування держави як політичної спільноти. Вона існує як певна ідеальна цілісність, як духовна й ментальна реальність доти, поки існує «уявлюваний» політичний проект, який є предметом згоди щодо того, що дана сукупність людей дійсно являє собою спільноту, у межах якої всі розділяють або повинні розділяти загальні принципи й переконання. Саме в цьому змісті політична ідентичність виступає основою й механізмом «уяви» політичної спільноти.

Тож, колективна політична ідентичність є неможливою сформованої індивідуальної політичної ідентичності, а з іншого боку колективна політична ідентичність виступає джерелом і необхідною умовою створення і існування нації-держави. Політична ідентичність як поділюване громадянами поняття про державу, як самовизначення колективного політичного «Я» задає межі існування держави як політичної спільноти.

Список використаної літератури:

1. Бублик П. И. Геополитическая составляющая президентських выборов в Украине [Електронний ресурс] // Киевский философский клуб. – Режим доступу: http://netgorod.narod.ru/ articls/ Bublik_Geopoliti4eskaja_sostav.htm

2. Денисов И. Политическое сознание современного российского общества / И. Денисов. – М.: Феникс, 2010. – 278 с.

3. Иванова А. Политическая идентичность: анализ парадоксальной динамики А. Иванова // Власть. – 2009. – №2. – 85-89 с.

4. Козер Л. Функции социального конфликта / Л. Козер. – М.: Идея-Пресс, Дом интеллектуальной книги, 2009. – 552 с.

5. Попова О. В. Социально-демографические факторы политической идентичности / О. Попова // Miscellanea humanitaria philosophiae. Очерки по философии и культуре. К 60-летию профессора Юрия Никифоровича Солонина. Серия «Мыслители», ыпуск 5. СПб.: Санк-Петербургское философское общество, 2009. – с. 170. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: phttp://anthropology.ru/ru/texts/popova_ov/misc_19.html