Психологія і соціологія/ 12. Соціальна психологія

Корнівська М.М.

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Становлення політичної свідомості шляхом засвоєння політичної мови

Українська мова становить одну з головних цінностей не тільки українського народу, а й української політичної нації, їх унікальне надбання. І тому знати й поважати її, піклуватися про її долю покликані всі свідомі громадяни України, включно з тими, хто з тих чи інших причин віддає перевагу іншій мові, або перебуває за межами нашої держави.

Мова, як найважливіший засіб спілкування між людьми і сформована за його допомогою культура суспільства знаходиться у нерозривному зв’язку і нерозривній взаємодії, що визначають їх розвиток. Вона здатна обслуговувати суспільство в усіх сферах людської діяльності, безпосередньо торкаючись політичної сфери.

В осмисленні мовної (і, ширше, культурної) ситуації в Україні існує велика кількість недоліків, про які говорять Г. Балл та В. Зливков [1].

Перший недолік, на який вказують автори – недостатнє врахування особливостей культурних (зокрема мовних) процесів, їх сутнісного зв’язку з процесами ідентифікації особи в культурному просторі. Наступний недолік полягає у неналежній увазі до істотних розбіжностей (не лише суто мовних, а й ментальних, ідентифікаційних) між регіонами України. Іще один недолік (мабуть, найсерйозніший) полягає в досить поширеному уявленні, що наявні негаразди можна подолати конфронтаційним шляхом – через дискредитацію і відсунення на узбіччя громадського й політичного життя осіб, які не погоджуються з тими чи іншими гаслами й заходами [1, с.32].

Попри це, українська мова досягла відносно високого рівня досконалості у своєму внутрішньому розвитку, однак останній певною мірою гальмується і поки що, недостатньо убезпечений від рецидивів регресу. Державний статус української мови з 1989 р. на території України – основного місця її поширення – лише утверджується. Для українського суспільства характерне те, що українська мова використовується різною мірою у різних частинах України. Якщо в Західній Україні (Галичина, Західна Волинь, Буковина, Закарпаття) рідна мова українцями використовується однаковою мірою незалежно від їхнього соціального статусу, професії, освіти, міського або сільського походження, то на Наддніпрянщині (особливо на Сході й Півдні) уживаність її залежить від соціальної, професійної освітньої та інших ситуацій, в яких перебувають її потенційні користувачі. Щодо національних меншин України, то ступінь поширеності серед них української мови особливо на Сході і Півдні країни ще нижчий. Значною є частка українців, що схильна вважати рідною мовою російську [6, с.362].

У зв’язку з цим, все більшої актуальності в Україні набуває питання функціонування української мови в політиці, як дієвого правотворчого інструменту. Все частіше можна почути використання такого поняття, як «політична мова». У літературі, у зв’язку з розглядом політичної мови, іноді вживаються такі терміни, як «спеціальна мова політики» або «функціональний стиль політики». Досить часто дослідники проблем політичної мови вживають як синоніми терміни «політичний дискурс» і «політична мова», не зазначаючи відмінностей між ними. Лише дехто намагається розвести їх. Зокрема, це робить А. Баранов. На його думку, політичний дискурс – це сукупність усіх мовних актів, які використовуються в політичних дискусіях, а також правил публічної політики, які оформилися згідно з традицією та були перевірені досвідом. Під політичною мовою вчений розуміє особливу знакову систему, призначену саме для політичної комунікації [2]. Тобто, поняття «політична мова» є ширшим за поняття «політичний дискурс».

Загалом же російські та українські дослідники частіше вживають термін «політичний дискурс», ніж західні науковці. Останні користуються переважно термінами «політична мова» або «мова політики».

Політичну мову не можна зводити лише до мови публічних політичних дискусій; сюди входить і мова документів, законів тощо, яка не є мовою дискусій вже за своєю суттю.

Проаналізувавши й узагальнивши різні підходи до розуміння цієї проблеми, В. Петренко, політичну мову визначає як сукупність вербальних структур, що використовуються у сфері політики і справляють вплив на політичну свідомість індивідів та їх участь у перебігу політичних процесів.

Загалом, на думку В. Петренко, до політичної мови можна віднести, перш за все, мову публічних виступів політичних діячів у різних її проявах: заяви інтерв'ю, радіо- і телезвернення, прес-конференції, радіо- і теледебати, виступи в будь-якій аудиторії з будь-якої нагоди. Важливим видом політичної мови є мова функціонування політичних інститутів (мова урядових засідань, партійних з'їздів тощо). Особливо тут привертає увагу парламентська мова, головна складова якої – мова дебатів. До політичної мови належить і мова політичної пропаганди і політичної реклами як в усній, так і в письмовій формі (у першу чергу – мова листівок, плакатів, радіо- та відеороликів). Специфічним видом політичної мови є мова політичних документів (закони, договори, угоди, меморандуми, декларації, програми і статути політичних партій, протоколи засідань) [3].

Політична мова виконує ряд специфічних функцій, серед яких чи не найважливішою є функція формування політичної свідомості. За допомогою політичної мови відбувається відображення політичної дійсності; за її посередництвом формуються політичні цінності, ідеали, норми, правила політичної поведінки, уявлення про політичні інститути, про відносини між владою і громадянами тощо.

Однією з визначальних функцій, яка виділяє політичну мову із загального мовного контексту, є функція переконання і контролю. Використання виражальних можливостей мови, підбір мовних знаків, наділення термінів і понять певними значеннями – все це в політичній мові спрямовується на здійснення впливу як на індивідуальну, так і на масову політичну свідомість і контроль за поведінкою громадян. Для політичної мови такий вплив є визначальним в політичній комунікації. Вона може виконувати й функцію маніпулювання, оскільки особливості, притаманні мові й комунікації, дозволяють здійснювати приховане управління свідомістю і поведінкою людей у бажаному для суб'єктів влади напрямі.

Щодо державного статусу української мови, то він є, звичайно, вельми важливим і необхідним, але все ж лише політико-юридичним оформленням її окресленої вище ролі. Безперечно, що мова формує політичну свідомість.

Отже, політична мова є складним і різноаспектним феноменом, який має свої особливості та різноманітний характер прояву. Тому розуміння такого феномену є неоднозначним. Формування політичної мови, а разом з нею – політичної свідомості, залежить не тільки від змін, що відбуваються в суспільстві, а й від базових основ, властивостей, притаманних кожній особистості, від змін та соціальної мобільності самого індивіда. Саме через готовність особистості до діяльності в суспільно-політичних процесах розкривається її комунікативна компетентність та здатність до засвоєння політичної мови.

Література:

1. Балл Г., Зливков В. Методологічні засади формування і реалізації мовної політики в Україні // Соціальна психологія. – 2008. - №2,.-С. 26 – 41.

2. Баранов А.Н. Политический дискурс: прощание с ритуалом? // Человек. – 1997. - №6.- С.108-118.

3. В. Петренко Особливості визначення політичної мови // Політичний менеджмент. – 2007. - №2. С.16-23.

4. Данилюк І. Мова як чинник згуртованості групового «Ми» // Соціальна психологія – 2008. - №1. С. 105-112.

5. Пірен М.І. Основи політичної психології: Навчальний посібник. – К.: Міленіум, 2003. – 418 с.

6. Українська мова. Енциклопедія/ Редкол.: Русанівський В.М., Тараненко О.О. (співголови), Зяблюк М.П. та ін. – 3-є вид. зі змінами і доп. – К.: Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 2007.- 856 с.