Наука: теория и практика (Економика /10)

К.е.н.,доцент Ватченко О.Б, Широка А.А.

Дніпропетровська державна фінансова академія

СТРАТЕГІЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ – СУЧАСНИЙ ІНСТРУМЕНТ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ

Останнім часом вплив різних зовнішніх факторів обумовлює необхідність реагування керівників підприємств будь-якої форми власності на зміни, свідоме управління ними на основі науково обґрунтованої процедури їх передбачення, регулювання, пристосування до цілей підприємства, до мінливого зовнішнього середовища. Ефективним інструментом управління підприємствами в умовах невизначеності є методологія стратегічного управління.

Найбільш розвинуті теорія стратегічного менеджменту і стратегії в зарубіжній літературі у працях І.Ансоффа, Р.Акоффа, М.Портера, А.А. Томсона, А.Дж. Стрикленда. Останніми роками з’явилися публікації зі стратегічного управління і в вітчизняній літературі у таких науковців як:

Б.М. Андрушків, О.Е. Кузьмін, А. Вайсман, М.В. Володикін, О.С. Виханський.

Різке зростання значення стратегічного управління пояснюється появою нових запитів і змін позиції споживача, зростання конкуренції за ресурси, інтернаціоналізацією і глобалізацією бізнесу, появою нових несподіваних можливостей для бізнесу, досягненням науки і техніки, розвитком інформаційних мереж, що роблять можливим блискавичне поширення й одержання інформації, широкою доступністю сучасних технологій.

Ефективність системи стратегічного менеджменту, що охоплює всю управлінську діяльність підприємства забезпечується чітким визначенням методології впровадження управлінських рішень.

В науковій літературі виділяється чотири етапи становлення стратегічного менеджменту як самостійної науки: бюджетування і контроль, довгострокове планування, стратегічне планування, стратегічний менеджмент.

Функції управління: бюджетування і контроль, що становлять основу оперативного управління, тобто управління ланками організаційної структури та рішення стратегічно важливих оперативних задач отримали розвиток у першій чверті ХХ століття.

Корисність довгострокового планування, яке сформувалося в 1950-ті роки, визначається в плануванні використання ресурсів у довгостроковій перспективі. Планування дає змогу більш повно та ефективно використовувати наявні ресурси за допомогою об’єднання діяльності підрозділів підприємства спільною метою. Планування – це функція управління, яка визначає мету діяльності, необхідні для цього засоби, а також розробляє методи, найбільш ефективні в конкурентних умовах. Планування включає в себе складання прогнозів можливого напрямку майбутнього розвитку об’єкта в тісній взаємодії з навколишнім його середовищем.

Починаючи з кінця 1960-х – початку 1970-х років у бізнесових структурах почали використовувати стратегічне планування. В його основу було покладено аналіз факторів зовнішнього середовища, які впливають на організацію та її конкурентів. Головним фактором планування стає нестабільність середовища.

Прогнозування майбутнього стану підприємства та зовнішнього середовища, забезпечення мобільності ресурсів і координацію діяльності всіх складових підприємства досягається за допомогою стратегічних планів. Вони являють собою глибокий аналіз існуючих тенденцій, загроз і можливостей у зовнішньому середовищі підприємства, всебічний прогноз його майбутнього стану, передусім науково-технічного прогресу. Він повинен дозволити сформулювати сукупність перспективних цілей та стратегій у різних сферах діяльності, таких як: інновації, розробка нових продуктів, розвиток виробничого і кадрового потенціалу, захват ринків.

Стратегічний план дає змогу планувати з позиції завтрашнього дня адаптивний процес, у результаті якого відбувається постійне коригування прийнятих управлінських рішень, постійний контроль за їх виконанням. Для ефективності стратегічного планування необхідне повне розуміння про майбутній стан зовнішнього та внутрішнього середовища підприємства.

Таким чином, стратегічне планування є найважливішим напрямом планової діяльності організації і визначає зміст основної функції управління.

Для вивчення змін у зовнішньому середовищі підприємства, виявлення сильних і слабких сторін організації, сприятливих можливостей середовища і запобігання негативних дій можливих загроз був запропонований стратегічний менеджмент, який в середині 1970-х років сформувався як самостійна наука.

Провідне місце в стратегічному менеджменті посідає стратегія, тобто комплекс цілеспрямованих дій, які визначають шлях досягнення головної мети підприємства, його місію, пріоритетні цілі та раціональний розподіл ресурсів для їх досягнення. Вона виступає алгоритмом дій підтримання зростання підприємства або прийняття рішень про вихід із кризових ситуацій.

Стратегії виступають як інструмент досягнення цілей, а для успішної реалізації обраного стратегічного набору необхідно, що підприємство функціонувало відповідно до обраної концепції управління.

Стратегічний менеджмент – це постійний процес аналізу зовнішнього та внутрішнього середовищ підприємства, вибору стратегій, планування, реалізації планів організації. Виступаючи складною системою, яка спирається на людський потенціал як основу організації, орієнтує виробничу діяльність на запити споживачів, вивчаючи зміни та постійно коригуючи процеси на підприємстві являється ефективним інструментом управління. Сучасні умови української економіки, зміни в структурі вітчизняних і міжнародних ринків зумовлюють пріоритетність стратегічного управління для підприємств. Його ефективне впровадження дасть змогу українським підприємствах бути більш конкурентоспроможними, задовольняти потреби споживачів та досягати кінцевих результатів.