Мізіна І.В

Дніпропетровський регіональний інститут державного управління

Національної академії державного управління при Президентові України

теоритико-методологічні засади

ВДОСКОНАЛЕННЯ механізму регулювання

фінансової самодостатності регіонів

Суспільно економічні перетворення, що здійснюються в регіонах країни, змушують критично підійти до існуючих концептуальних підходів теорії управління як науки про використання обмежених ресурсів (земля, капітал, праця) і на їх підставі по новому розглядати напрямки й формувати політику суспільного регіонального відтворення.

Суспільство в цілому, як і територіальні спільноти людей, є складно організованими й багаторівневими утвореннями. Тому питання соціально-економічного розвитку регіонів доцільно розглядати загальносистемним чином. У регіонах, як і в країні в цілому, не здійснюються фрагментарно економічні, соціальні, правові, фінансові й інші процеси. Вони проходять одночасно й не завжди односпрямовані за вектором змін. Саме конгломератне поєднання процесів функціонування регіональних комплексів національного господарства й багатоваріантність шляхів і засобів забезпечення соціальної динаміки орієнтують на системний підхід. Застосування останнього передбачає розгляд процесу соціально-економічного розвитку як такого, що являє собою складну виокремлену систему, характерною особливістю якої є ряд взаємозв’язаних, взаємозалежних і взаємообумовлених внутрішніх і зовнішніх дій із причино-наслідковими впливами. Природно, що для того, щоби в повній мірі задовольняти поточні потреби своїх членів і, більше того, мати можливості для розвитку, суспільство має орієнтуватися не тільки на режим саморегулювання й адаптації до постійно змінюваних умов функціонування, а й застосовувати регуляторні дії. Продукування таких здатностей означає не що інше, як упорядкування елементів, процесів, інститутів у рамках єдиної системи, форма якої залучена робити їх головною умовою регулювання та саморегулювання.

Будь-яка країна внаслідок свого соціального призначення є великою відкритою соціальною системою [1, с. 99]. Якщо орієнтуватися на виконувані державою функції чи то на суб’єктів, які формують і визначають її територіальні межі, то закономірно слідує кваліфікація подібної системи як надскладної. Що це означає? А ні що інше як те, що вона утримує в собі підсистеми, кількість і призначення яких залежить від прийнятого підходу щодо структурування системи.

У рамках територіального устрою України логічно виділити в якості підсистем регіональні утворення, які різняться масштабами, статусом у системі державного устрою, спільністю відповідних ознак і механізмом організації та управління. Основним призначенням регіонів вважається проведення на місцях державної соціально-економічної політики. У контексті цього призначення регіони наділено політичним і господарським керівництвом, яке здійснює управління регіональними комплексами національного господарства, приводячи в рух усі процеси відтворення суспільного продукту, робочої сили, життєздатності.

Згідно із Законом України «Про місцеві державні адміністрації» до повноважень регіональних органів влади належать питання забезпечення законності, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, соціально-економічного розвитку відповідних територій, бюджету, фінансів та обліку, управління майном, приватизації та підприємництва, промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту й зв’язку, науки, освіти, культури, охорони здоров’я, фізкультури й спорту, сім’ї, жінок, молоді та неповнолітніх, використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля, зовнішньоекономічної діяльності, соціального захисту, зайнятості населення, праці та заробітної плати й т. ін. [2, с. 429]. Для цього має бути використано весь набір управлінських засобів, інструментів та важелів. У складі державних адміністрацій є низка функціональних та галузевих відділів та управлінь, які регулюють розвиток окремих галузей та сфер діяльності на території регіону. Природно, що вони формують відповідні підсистеми.

Згідно Конституції України регіони мають працювати в рамках національної економіки. Це здійснюється за рахунок міжрегіональних зв’язків регіонів із центром. Сам по собі регіон існувати не може. На відтворення зв’язків регіону із центром частина відділів і управлінь державних адміністрацій перебуває в подвійному підпорядкуванні: органу центральної виконавчої влади та безпосередньо органам місцевого самоврядування.

З точки зору системної методології виокремлені моменти означають, що підсистеми регіональних соціально-економічних систем знаходяться в тісному взаємозв’язку між собою та відповідними функціональними підсистемами соціальної системи загальнодержавного рівня. Такий стан не є виключно умовно – абстрактним, а об’єктивно відтворює дійсність. І підкреслює, що фрагментарний розгляд підсистем, особливо в контексті забезпечення стійкого розвитку, методологічно не є обґрунтованим і, більше того, стає причиною помилкових рішень.

В особливій мірі це стосується регіональних фінансових систем у силу розгорнутої дискусії щодо самодостатності і їх наповнення ресурсами. У контексті самодостатності ставиться питання й щодо фінансової децентралізації. Беззаперечним є те, що реалізація концепції фінансової децентралізації вимагає одночасно здійснення адміністративної й бюджетної реформи, а також суттєвого реформування міжбюджетних відносин. А це вимагає часу.

Проте й за існуючого стану фінансової децентралізації існують, і досить чітко виокремлюються невикористані можливості до підвищення фінансової спроможності територіальних спільнот. На національних теренах досить поширеною формою фінансової децентралізації є делегування повноважень. Більше того, передбачено для органів місцевого самоврядування бюджетну самостійність через установлення власних джерел доходів місцевих бюджетів, їх незалежний розгляд і затвердження. Правом місцевої влади є проведення власної тарифної політики щодо комунальних платежів, встановлення комунальних податків. Але в орієнтації на обсяги бюджетних ресурсів подібні елементи фінансової децентралізації визнаються малозначимими. У принципі погоджуючись із такою позицією, ми між тим хочемо звернути увагу на фрагментарність такого підходу.

Бюджетна система країни й регіону діє в складі фінансової системи, а остання підпорядковується соціальний системі мегарівня, якою є країна, або мезорівня яким виступає регіон. Будь-яка складна система являє собою динамічну єдність, яка створюється в процесі взаємодії її складових [3, с. 6]. Перебуваючи в постійному розвитку й зміні, система водночас не повинна втрачати своєї стійкості, що втілюється в понятті "структура". Мова йде про те, що за однакової кількості елементів системи, вона може бути по різному впорядкованою, тобто утворювати різні структури. На наш погляд, та структура фінансових ресурсів, що склалася у фінансовій, а не бюджетній системі й на підтримання якої функціонує механізм первинного й вторинного розподілу ВВП, відчуває зростання сил, що практично вимагають конструктивного синтезу нової структури. Підставою до таких висновків є експлікація динаміки платоспроможності населення в зв’язку зі змінами співвідношення доходів власників технічного капіталу й робочої сили.

Так, законодавчими актами передбачено, що домінуючу частку податкових надходжень має забезпечувати праця або фонд оплати праці. Але реально через інституційні зміни й політику роботодавців праця зведена до такого стану, що вносить внесок у виробництво багатства, який прогресивно зменшується. Саме розрив у прирості вартості робочої сили і можливостях відтворення працездатності, і тим більше його зростання, визначає рівень розвитку регіонів і їх АТО.

Для відновлення цілісності системи, тобто надання регуляторному механізму інтегруючих потенцій, слід оптимізувати структуру доходів різних інституційних секторів економіки. Сьогодні втручання центру в регіональний розвиток здійснюється так, що пригнічує найбільш активні елементи і тому не можна розраховувати на самодостатність в різнобічному спектрі її формування. З усіх можливих заходів щодо надання фінансовій системі самодостатності при збереженні початкового складу її елементів, найбільш доцільним є механізм адаптивної стійкості, зміст якого полягає у своєчасній реакції на несприятливі зовнішні зміни перебудовою. Наявність подібного нового балансу у функціонуванні фінансової системи підтверджена проведеними дослідженнями, які поєднують у одне ціле не тільки розподіл і перерозподіл створеного ВВП, а і соціально-економічну активність регіональних систем у цілому.

Отже, очевидною є невідкладність структурних зрушень у фінансовій системі в напрямку посилення рівноваги між доходами забезпечуваними людським і технічним капіталом. На їх здійснення слід скоординувати і привести в дію всі законодавчі й організаційно-політичні заходи. Як і іншим країнам соціального спрямування, Україні прийдеться відшукувати, випробовувати та відбирати такі засоби й форми забезпечення фінансової самодостатності в рамках наявних ресурсів, які враховують існуючі умови й, разом із тим, реальні можливості їх цілеспрямованих змін.

Література

1. Дєєва Н. М. Потенціал соціалізації і його регулювання в економіці: теорія, методологія, перспективи / Монографія. – Д.:АРТ-ПРЕС, 2006. – С. 265 – 280.

2. Про місцеві державні адміністрації: Закон України // Відом. Верховної Ради України. – 1999. – № 20 – 21 – Ст.190. – С. 426 – 442.

3. Стан та перспективи розвитку регіонів України в умовах соціалізації економіки: Монографія / Т. О. Савостенко, Н. М. Дєєва, І. Е. Польська та ін.; За заг. ред. Т. О. Савостенко. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2006. – 130 с.