Государственное управление / 2.Современные технологии управления.

Ільяшенко В.А.

К.е.н., докторант НАДУ при президентові України

Інституціональні перебудови у сфері товарного обігу

Теорії і практиці ринкової економіки відомо два типи її регулювання – ринковий і неринковий. Ринковий тип регулювання епохи вільної конкуренції ґрунтувався на діяльності одноосібних підприємців в умовах необмеженої конкуренції безлічі невеликих підприємств. Саморегулювання одноосібних підприємців здійснювалося без утручання держави. Саморегулювання на основі законів вільного ринку – найбільше досягнення ринкової системи. Проте залежно від концентрації та централізації капіталу вільна конкуренція змінювалася монополією, яка, як відомо, підриває вільну конкуренцію на ринку. Тому, щоб забезпечити необхідний рівень конкуренції на ринку, пом’якшити негативні наслідки його стихійного саморегулювання з кінця XIX ст.. і особливо після кризи 1929-1933 рр., активно застосовуються методи неринкового регулювання економічної діяльності. Прийнято виділяти два неринкові регулювання ринку – державне і недержавне.

Недержавне регулювання ринку включає різні угоди стосовно ринків збуту й ціни, а також регулятивні дії банків, товарних і фондових бірж, різних інформаційних систем.

Державне регулювання ринку й товарного обігу здійснюється за такими основними напрямами: розробка заходів, спрямованих на забезпечення здорової конкуренції; державне регулювання в галузях, де відсутня конкуренція; розробка і здійснення державної політики перерозподілу доходів [1].

Розробка заходів, спрямованих на забезпечення здорової конкуренції, базується на таких принципах: взаємодія ринкової конкуренції й державного регулювання ринку; виключення прямого втручання держави в господарську діяльність учасників ринку при допущенні прямого контролю державних органів за дотриманням встановлених на ринку правових норм; виключення негативних наслідків конкуренції, коли ринковий механізм не діє.

Другий напрям – державне регулювання в тих галузях, в яких відсутня конкуренція. У таких випадках створюються системи державного контролю й регулювання суб’єктів природної та державної монополії. Природні монополії формуються в галузях, для яких створення конкурентного середовища на товарному ринку неможливе або економічно неефективне при існуючому рівні науково-технічного процесу. Державні монополії створюються відповідно до чинного законодавства, яке визначає товарні межі монопольного ринку, форми контролю й регулювання його діяльності [2].

Третій напрям – розробка державної практики перерозподілу доходів – здійснюється відповідно до національних, соціальних, екологічних та інших особливостей розвитку країни. У сучасних умовах це особливо стосується тих підприємств торгівлі і громадського харчування в нашій країні, які обслуговують соціально не захищені верстви населення. Такі підприємства потребують пільг з боку державних і місцевих органів влади щодо оподаткування, оплати оренди й комунальних послуг [2].

Державне регулювання ринку в розвинених країнах, попри певні тенденції лібералізації зовнішньоторговельної діяльності останніми роками, спрямоване на захист власного ринку. Для обмеження доступу імпортних товарів на свій внутрішній ринок встановлюються кількісні квоти, тарифні мита, регулюються ціни, субсидуються власні товаровиробники.

Внутрішня політика держав з розвиненою ринковою економікою має на меті створити таку систему галузей товарного обігу, яка сприяла б вирішенню загальноекономічних завдань. На перший план виходять завдання дотримання інтересів споживачів і досягнення збалансованої структурної політики в економіці.

Конкретніше цілі державної політики в галузі внутрішньої торгівлі Німеччині, наприклад, формуються таким чином: забезпечення принципів регулювання цін у рамках держави; формування необхідної структури типів і розмірів підприємств; стимулювання науково-технічного прогресу в торгівлі на основі раціонального розподілу фінансових ресурсів; участь торгівлі у вирішенні загальнодержавних завдань, наприклад, охорони навколишнього середовища.

Таким чином, розраховувати на всесилля “невидимої руки” саморегулювання ринку на початку XXI ст. не доводиться. Сучасне світове господарство й міждержавна співпраця немислимі без інституційної надбудови, яка склалася з транснаціональних корпорацій і всякого роду угод про ринки. Діяльність підприємницьких структур у розвинених країнах також значною мірою монополізована, при цьому підривається здорова конкуренція. У зв’язку з цим існує об’єктивна необхідність у державному регулюванні ринку й системи товарного обігу.

У процесі здійснення державної політики регулювання ринкової економіки галузь товарного обігу розглядається як одна з найбільших її систем, орієнтованих на вирішення соціальних та економічних завдань, які постійно ускладнюються впливом науково-технічного прогресу.

Державне регулювання ринку сприяє формуванню господарських зв’язків і пропорцій на конкурентній основі, координуванню економічних процесів. Державне регулювання ринку й товарного обігу здійснюється різноманітними методами, які можна об’єднати в чотири групи: правові норми; фінансово-економічні важелі; захист прав споживачів; регулювання торгової практики.

Література:

1. Крисанов Д.Ф. Аграрна сфера: пріоритети та механізм реалізації. − К.: ІЕ НАН України, 1998. − 235 с.

2. Регіональна політика розвитку аграрної сфери: Монографія / Г.І. Мостовий, Л.М. Анічин, Г.О. Андрусенко та ін.; За заг. ред. Г.І. Мостового. − X.: Вид-во ХРІДУ НАДУ “Магістр”, 2004.− 292 с.