Історія / Вітчизняна історія

к.і.н. Передерій І.Г., Сіроштан А.С.

Полтавський національний технічний університет ім. Юрія Кондратюка

Мозаїка як провідний вид монументального образотворчого мистецтва Київської Русі

Одним із провідних видів образотворчого мистецтва Київської Русі після її офіційного хрещення 988 року стала мозаїка. Її виникнення пов’язане із поширенням будівництва кам’яних культових споруд – церков і монастирів –інтер’єри яких необхідно було відповідним чином оздоблювати. Одним із способів такого оздоблення й була мозаїка.

Мозаїка (від лат. musivum тобто «присвячена музам») — один з видів монументального образотворчого мистецтва. Вона являє собою візерунок або зображення, виконане на стіні, стелі чи підлозі з часток кольорового непрозорого скла, смальти, що закріплюються в спеціальному клеї .

Мозаїка вирізняється розкішшю й ошатністю. Складена зі смальти або невеликих модулів кольорового скла, вона практично не піддана впливу часу, на відміну від фрески, і не втрачає первісної свіжості кольорів. Смальта – це особливий матеріал, що виготовляється зі скла з додаванням окислів металів та різних барвників. Вона добре віддзеркалює сонячне світло, що відбивається колірними переливами, подібними до мерехтіння дорогоцінних каменів.

Як вже зазначалося, разом із прийняттям християнства, на Україну з Візантії прийшло й мистецтво мозаїки. Його розвиток відбувався в тісному зв’язку з поширенням мурованої архітектури – культової та палацової.

Давній Українській мозаїці, що ґрунтується на застосуванні головного мальовничого матеріалу – кольорових смальт –, передувала високорозвинена в давній Русі техніка склоробства, яка існувала не тільки в центрі Київської держави – Києві, але й у Чернігові, Галичі [1].

Перші зразки мозаїчної смальти привозилися в Київ теж із Візантії. Пізніше, виробництво скляної смальти було налагоджене й у самій столиці Київської Русі. Мозаїки найвеличніших давньоруських архітектурних пам’яток – Софійського собору і Михайлівського Золотоверхого монастиря (XI – XII ст.) в Києві, що були зведені за часів князювання Ярослава Мудрого, – вражають величчям і багатством мозаїчного декору. Вчені нарахували в мозаїчній палітрі Михайлівського Золотоверхого монастиря 177 відтінків. Після татаро-монгольської навали, жоден наступний правитель у Східній Європі не міг дозволити собі такого атрибута щирого багатства [2].

Чи не найкраще стародавні київські мозаїки збереглися в Софійському соборі – з 640 квадратних метрів площі собору, оздобленої цим видом монументального мистецтва, збереглося 260 кв. м. Мозаїчний живопис київського Софійського собору був набраний місцевими київськими художниками – за створеними ними оригінальними малюнками, на замовлення фундатора собору— київського князя Ярослава Мудрого. Набір мозаїк Софійського собору був виконаний зі смальти, виплавленої київськими майстрами-смальтоварами в місцевій київській майстерні.

Барвисті мозаїки прикрашають головну баню й центральну апсиду собору, привертаючи увагу людини до вівтарної частини храму. На мозаїках зображено основних персонажів християнського віровчення: у зеніті бані в медальйоні — Христос-Вседержитель, навколо нього — чотири постаті архангелів, з яких збереглася мозаїчною лише одна у блакитному вбранні (інші дописані М. Врубелем 1884 року). У простінках барабана — дванадцять апостолів. На парусах — чотири євангелісти (найбільш повно дійшло до нас зображення Марка). На стовпах передвівтарної арки розміщено сцену "Благовіщення", ліворуч — постать Гавриїла, праворуч — діви Марії. Понад ними на арках виконано зображення мучеників у медальйонах. Над вівтарною аркою добре збереглася мозаїчна композиція „Деісус" („Моління"). У склепінні головного вівтаря — велична шестиметрова постать Оранти: у середньому регістрі апсиди — багатофігурна композиція "Євхаристія" (символічна сцена причащання апостолів), зверху — "Святительський чин" (постаті святителів і архідияконів).

У наборі мозаїк використано переважно смальту, однак зустрічаються також шматочки природного каменю. Кубики смальти (розмір яких у середньому 1 кубічний сантиметр) безпосередньо вдавлювалися на стіні в сиру штукатурку. Ґрунт для мозаїки готувався дуже ретельно. Мур укривали трьома шарами штукатурки, і на верхньому з них художник малював кольоровими водяними фарбами той чи інший образ або орнамент. Відтак підбирали потрібну смальту, і вапняні проміжки таким чином зливалися з кольоровими мозаїками. Дослідники вважають, що над їхнім викладанням працювало вісім художників-мозаїстів (імена невідомі). При уважнішому вивченні мозаїк можна спостерегти, що вони виконані в індивідуальних манерах. Один майстер за робочий день міг викласти смальтою від 1,36 до 3,75 квадратного метра площі. Всі 640 квадратних метрів були заповнені мозаїками впродовж трьох років. В холодні пори року робота, очевидно, припинялася [3].

Мозаїки вирізняються яскравістю і колірною насиченістю, їхня палітра нараховує 18 основних кольорів і 177 їх відтінків. Рідко який художник будь-коли домагався такої казково багатої, розмаїтої палітри тонів і відтінків, як мозаїсти часів Ярослава Мудрого. Третина всієї площі мозаїк — це золоте тло, яке нараховує 25 відтінків. На ньому виконано зображення переважно у синіх, сіро-білих і пурпурових тонах. Кожен колір має також низку відтінків Наприклад, у смальті синього ультрамаринового кольору можна розрізнити 9 відтінків – від темно-синього до блакитного. У смальті синього кобальтового кольору їх п’ять, а синій колір індиго має сім відтінків. Група зелених кольорів нараховує тридцять п’ять відтінків! Червоні смальти поділяються на тридцять одну групу. У жовтій „сім’ї” смальт – сорок чотири відтінки.

Але майстерність – не лише в кольорах. У Софії Київській одні мозаїки розташовані ближче до глядача, інші – далі. Одні освітлені яскравіше, інші знаходяться у менш освітлених місцях. Одні на рівненьких площинах, інші – на кривизнах. Все це мозаїсти мусили враховувати. Чим віддаленішим було зображення, тим більшими кубиками смальти воно викладалося.

Техніка мозаїчного живопису дозволяє зіставляти світлі й темні, холодні й теплі відтінки. Але мозаїсти не зловживали цим засобом: такі сполучення у них швидше виняток, ніж правило. Для мозаїк Софії Київської загалом характерна гармонія, а не контраст. Певне тяжіння до контрастів помітне хіба в купольних мозаїках. У передачі облич, одягу, орнаментів переважають м’які, ніжні переходи. Обин ряд кубиків змінюється іншим, дуже близьким за відтінком, та все ж не ідентичним. Насиченість кольору спадає плавно, наче невидимий пензель змиває в кожному наступному ряду кубиків силу і звучність фарби. Так виконані Марія-Оранта, Причастя, Святительський чин, Благовіщення, а також орнаменти вівтаря [4].

Центральний образ, який приковує увагу глядача, щойно він увійде до собору, - Марія-Оранта (Богоматір-заступниця). Ця велика мозаїка виконана особливо майстерно. Сферична поверхня конхи вимагала незвичайного вирішення пропорцій постаті. Зображення на округлій угнутій стіні сприймається зовсім по-іншому, ніж на рівній. Коли б мозаїку Марії-Оранти можна було „розігнути”, перевести на рівну площину, то постать важко було б назвати ідеально пропорційною. Але майстер, який працював над Орантою, знав, що зображення на угнутій площині здається меншим, ніж насправді, а на вигнутій назовні – більшим. І він, звичайно, врахував це.

Образ Оранти винесений на чільне місце у храмі. Річ у тім, що Марію-заступницю вважали захисницею Києва, або, як тоді казали, „непорушною стіною”, крізь яку не перелетить жодна стріла, жодний спис. Образ Марії-Оранти створював, напевно, найвміліший майстер. Все тло він виклав золотою смальтою. Тисячі полисків від кубиків збираються до центру, тому при освітленні постать огорнута м’яким, неяскравим золотистим сяйвом. Використав він і ефект фокуса світла, відбитого від угнутого дзеркала. Але оскільки поверхня не гладенька, а світло не пряме, то і „віддзеркалення” вийшло не різке. Це заспокійливе, тихе сяйво. В ньому Марія-Оранта з серйозним, навіть суворим обличчям здається справді непорушною, всесильною. А сині, бузкові, блакитні, золотисті й чорні барви її вбрання надають постаті урочистості, святковості.

Обличчя Марії-Оранти здаля здається рожевуватим. Цей колір досягнуто дуже майстерно за допомогою тонових переходів. Самих рожевих кубиків смальти не так уже й багато: на щоках, вустах, на підборідді. Але тоненька червона смужка, що нею обведені вуста, ніс, повіки й підборіддя, немов зафарбовує рожевістю сусідні оливковий, білий, сірий, жовтий тони. Обличчя оживає, його виразність посилюється і проникливим поглядом очей [3].

Майстрові, який створював сцену причастя (по-грецьки євхаристія), добре вдався рух постатей апостолів – і не просто рух, а рух благоговійний, сповнений вдячності й любові. В інших образах – святителів, мучеників, ангелів – передано різні людські почуття також через рух, жест, а найчастіше – через промовистий вираз обличчя, через погляд широко відкритих очей. Погляди святих то сумні, то благальні, сповнені суворої величі чи ніжної любові. Але в усіх випадках вони палкі, живі. Все це свідчить, що художники глибоко знали внутрішній світ людини.

Не втративши за дев’ять з половиною віків жодного відтінку від своєї первісної соковитості, від багатства своїх барв (смальта ж бо має чудову властивість вічно зберігати колір), мозаїки Софії Київської були і є прикладом надихаючої сили мистецтва.

Література та джерела:

1. [Електронний ресурс] Мозаїка. Режим доступу: http: // www.vitrag-e.com.ua / ukraine/ mozaic_ua – вільний.

2. [Електронний ресурс] Культура Київської Русі. Режим доступу: http: // www.vuzlib.net/kult/32.htm - вільний.

3. Степовик Д.В. Скарби України: Наук.-худож. кн. – К., 1991. – С. 31-38.

4. [Електронний ресурс] София Киевская. ХІ в. Режим доступу: http: // www.smalta.ru/istoriya-smalty/drevnyaya-rus/sofiya-kievskaya/