ІСТОРІЯ

Вітчизняна історія

Гирич Ярослав Миколайович

 

Аспірант кафедри  новітньої історії України Київського Національного університету імені Тараса Шевченка

Урбанізація та містобудування у Харкові в 50-60-х рр. ХХ століття.

 

           

   У повоєнний час міське господарство Харкова потребувало значних зусиль для відновлення руйнувань спричинених Другою світовою війною. Масштаби збитків, завданих житловому фонду та промисловим об’єктам ставили Харків у ряд українських міст, що найбільше постраждали у роки війни.

Після завершення процесу відбудови промисловості постало питання про її подальшу модернізацію та нарощування потужностей. Враховуючи екстенсивний характер радянського народного господарства, виникала потреба розширення міських систем розселення, які у свою чергу забезпечували реалізацію трудового потенціалу індустріальних галузей економіки.

 Після ухвалення упродовж 1957-1958 рр. низки нормативно-правових актів, що регламентували проведення в СРСР житлової реформи, головним наслідком якої стало спорудження значних об’ємів цивільного житла. Так, житловий фонд Харкова порівняно з 1940 р. зріс маже в 2 рази і склав 5 млн. м2 у 1965 р. Тривала робота над удосконаленням міської інфраструктури: створювались зелені і паркові насадження, будувались нові школи, лікарні тощо. У Харкові були збудовані кілька об’єктів капітального будівництва, серед них: новий вокзал станції Харків-Пасажирський, автовокзал,   аеропорт, готель «Інтурист» тощо. Важливою стороною міського розвитку упродовж досліджуваного періоду стала робота над оптимізацією транспортної мережі. Зокрема, протяжність трамвайних ліній в 1965 р. складала 176 км, тролейбусних – 79,2 км,  збудовано та введено в експлуатацію автобусний та таксомоторний парки, розпочались проектні та підготовчі дії спрямовані на спорудження шостого в СРСР метрополітену.

Почалось будівництво житлових масивів: Павловому Полі, Селекційній станції, Орджонікідзевському районі. В зазначених житлових районах наприкінці 1960-х рр. проживали близь­ко 230 тис. осіб, що складало на  той час понад 20% населення Харкова.

Застосування індустріальних методів будівництва, спорудження крупноблочних та панельних будинків за типовими проектами та втілюване будівельними трестами стало повсякденною практикою у містобудівельній практиці не лише Харкова, а й усієї України. Варто зазначити, що темпи будівництва цивільного житла щороку зростали. Якщо у 1956 р. було здано в експлуатацію 155 тис. м2, то у 1963—1965 рр.—в середньому по 550 тис. м2 житла щороку.

Важливою рисою процесу урбанізації в Україні впродовж 50-60-х рр. ХХ ст. було зростання вглиб і вшир  агломерацій, тобто системи розселення, що складалися з міста-центру і функціонально поєднаних з ним середніх і малих міст, які іноді називають містами-супутниками. Вже наприкінці 1950-х років навколо найзначніших міст сформувались міські агломерації. Вони стали провідною формою розселення, яка найбільше розвинулась в досліджуваний період. Структурно ж центр агломерації пов'язаний з периферією особливим видом міграції, що одержала назву маятникової. Наприклад, київська агломерація у 1959 р. складалася з 16 міст, в яких проживало 1257 тис. осіб, харківська агломерація  складалася з 38 міст, в яких проживало 1234 тис. осіб

Населення Харкова у повоєнні роки зростало значними темпами: 1945-459,3 тис. осіб; 1960 - 974,3 тис. осіб; 1965 - 1070,4 тис. осіб; 1967 - 1125,0 тис. осіб. Це сприяло тому, що вже у 1962 р. населення міста перевищило один мільйон мешканців: у ніч на 1 листопада 1962 р. народився Юрко Марущак. Новонароджений став мільйон­ним жителем міста.

За даними Всесоюзного перепису населення на 15 січня 1959 р. етнічний склад «першої столиці радянської України» виглядав наступним чином: у місті проживало 452,4 тис. українців (48,4% загального числа жителів); 377,1 тис. ро­сіян (40,4%); 81,5 тис. євреїв (8,7%). Згідно опублікованих підсумків зазначеного перепису 98% населення міста складали робітники, службовці та члени їх сімей. Характерною рисою міста став нижчий від загальносоюзного рівень зайнятості у сфері матеріального виробництва. Ця величина складала 78,4% для Харкова та 85,6% для СРСР. З іншого боку спостерігалась вища зайнятість населення у сфері послуг: 21,6% проти 14,4% відповідно, переважно за рахунок працівників задіяних у науці, освіті, медицині.

Зростання абсолютної кількості населення міста відбувалось не лише за рахунок природного приросту. Важливим зростання джерелом демографічного потенціалу Харкова ставав механічний приріст – зовнішня міграція жителів сільської місцевості та менших міст до значного міста, що почало відігравати функцію притягування. Середня величина щорічного механічного приросту Харкова упродовж 1954-1965 рр. становила 10,9 тис. осіб.

Отже, упродовж 50-60 рр. ХХ ст. унаслідок низки чинників, серед яких активна містобудівна політика радянського керівництва, населення Харкова зростало і вже у 1962 р. перевищило один мільйон жителів. Відбулось зрушення у планувальній структурі – розпочалось будівництво нових житлових масивів, розвивалась міська інфраструктура. У досліджуваний період розпочалось формування нової системи розселення – харківської агломерації.