Педагогічні науки/1. Дистанційна освіта

К.і.н. Лановюк Л.П.

Національний аграрний університет (м.Київ), Україна

Дистанційне навчання, як перспективна форма здобуття освіти

Дистанційна освіта на сьогодні одне із поширених явищ у багатьох країнах світу, популярність якого все більше зростає. Поняття «дистанційного навчання» широкого вжитку в галузі освіти набуло у 80-х роках ХХ ст. Правда, історичне його коріння проростає із ХІХ ст. Так, у 1840 р. Ісаак Пітман запропонував для студентів Англії форму навчання за допомогою поштового зв’язку. У 1856 р. Чарльз Тюссе та Густав Лангеншейдт розпочали викладання мови подібною формою у Німеччині [1].

Існує багато підходів до розуміння терміну «дистанційного навчання». Зміст самого поняття був сформульований такими вченими, як М.Мур, М.Томпсон, А.Кларк, Д.Кіган. Проте найбільш вдало схарактеризував «дистанційне навчання» Десмонд Каган. Він, зокрема, виокремлює у процесі такого навчання вдале співвідношення розміщення тих, хто навчається, та тих, кого навчають, у просторі та часі; визнання самого процесу навчання навчальним закладом; використання значної кількості технічних засобів; використання специфічних учбових програм та матеріалів; двостороння комунікація, що уможливлює взаємодію учнів і тьюторів (персональних викладачів); можливість очних зустрічей для проведення тьюториалів (семінарів з особистим викладачем), взаємодії тих, хто навчається, один з одним, занять у бібліотеках, проведення лабораторних або практичних сесій; індустріальна організація, тобто наявність під час навчання поділу праці, різноманітних завдань особам, які разом працюють у команді, розробляючи курс; майже повна відсутність постійних навчальних груп протягом усього навчального процесу [2].

До привабливих рис дистанційного навчання належать: гнучкість (вибір зручного часу та місця для навчання), модульність (в основу програми покладений модульний принцип навчання), паралельність (здійснюється без відриву від виробництва або іншого виду діяльності), велика аудиторія, економічність (ефективне використання навчальних площ та технічних засобів), технологічність (інтенсивне використання новітніх досягнень інформаційних технологій), соціальна рівність, інтернаціональність, викладач виступає у ролі наставника-консультанта, позитивний вплив на студента.

Значна привабливість до дистанційної освіти в останні роки спостерігається і в Україні. Проте, доречно відзначити, що поряд з багаточисельними сильними сторонами вона має і ряд слабких. До останніх можна віднести проблеми пов’язані із ідентифікацією дистанційних студентів, оскільки на сучасному етапі розвитку технологій перевірити, хто ж саме здає екзамен досить складно. Однак, вищі навчальні заклади, які надають можливість навчатися дистанційно, вихід із ситуації вбачають в обов’язковій присутності студентів на кількох екзаменах у вищому навчальному закладі. При цьому необхідно надати документи, що підтверджують особу.

Досить вагомою проблемою є також низька пропускна спроможність електронної мережі під час навчальних чи екзаменаційних телеконференцій. Особливі труднощі виникають у дистанційних студентів невеликих містечок України, яким, власне, найбільш підходить дистанційна освіта через географічну віддаленість від наукових осередків.

До вагомих недоліків дистанційної форми навчання в Україні можна також віднести недостатній безпосередній контакт між персональним викладачем (тьютором) та дистанційним студентом через професійну завантаженість вітчизняних педагогів. Студенти закордонних дистанційних курсів можуть отримувати відповіді на свої листи вже через кілька годин. Оскільки викладачів в країнах зі значним досвідом впровадження дистанційної освіти набагато більше, ніж студентів. В Україні ж склалася протилежна ситуація – бажаючих отримати дистанційну освіту набагато більше ніж досвідчених викладачів, знайомих з новітніми технологіями дистанційного спілкування [3].

Вцілому, дистанційна освіта в Україні не відповідає вимогам, що висуваються до інформаційного суспільства і не гарантує повноцінного входження України в міжнародний освітній простір. Посісти гідне місце в системі освіти України дистанційному навчанню дозолить, передовсім, створення глобальної комп’ютерної мережі освіти й науки, оскільки саме комп’ютер дає змогу отримувати навчальний матеріал, є водночас і бібліотекою, і центром довідкової інформації, і комунікативним центром, що робить його одним з учасників реалізації програми безперервної освіти в Україні.

Основними завданнями сучасного етапу розвитку системи дистанційної освіти є: усвідомлення керівниками освіти, органами управління, професорсько-викладацьким складом і широкою педагогічною спільнотою доцільності, необхідності та можливості впровадження дистанційного навчання у вітчизняну освіту;

створення національних, галузевих, регіональних місцевих підсистем дистанційної освіти і відповідних до них телекомунікаційних мереж з виходом до мережі Інтернет;

розробка навчально-методичних комплексів дистанційного навчання та їх сертифікація;

створення локальних телекомунікаційних мереж з виходом до Інтернет навчальних закладів і формування Web-сайтів дистанційного навчання;

підготовка кадрів для дистанційного навчання.

Література:

1. Беренштейн Л., Коломієць С., Живора С. На засадах Болонського процесу. – К., 2006. – 228 с.

2. Корсак К. Вища освіта і Болонський процес. – К., 2007. – 352 с.

3. Ніколаєнко С. В освіті – інформаційна революція// Дзеркало тижня. 14-20 січня 2006 р.

Відомості про автора

Лановюк Людмила Петрівна

вул. Бурмистенко 4, кім. 114

м. Київ – 127

03040

Контактний телефон: 8 (097) 642-19-70

Місце роботи: Національний аграрний університет (м.Київ)

(доцент кафедри „Історія України”)

Кандидат історичних наук