Політологія/4. Політичне лідерство (історія, проблеми, перспективи)

К.і.н. Северинюк В.М.

Класичний приватний університет, м. Запоріжжя

ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО

КРІЗЬ ПРИЗМУ ПОНЯТЬ «ДЕМОКРАТІЯ» І «ХАРИЗМА»

З погляду політичної теорії, поняття “політичний лідер” і “політичне лідерство” близькі, але не однакові за значенням. Різниця полягає не лише в тому, що перше з них означає особу, а друге – процес. Зазначені поняття виражають різні види політичної поведінки: відповідно індивідуальний та груповий, корпоративний. (Тут групове лідерство розуміється не в значенні “лідерство групи”, як, наприклад, лідерство політичної партії чи певної еліти, а йдеться про неодмінне поєднання в індивідуальному лідерстві персонального і колективного начал). У реальній ситуації відмінності між рисами персональної та групової поведінки (яку і в тому, і в іншому випадку символізує одна людина – лідер), можуть суттєво нівелюватися, утворюючи спільні форми і типи, як-от: участь лідера і його команди в масовій суспільній акції – мітингу, демонстрації тощо, але вони ніколи повністю не втрачають притаманних їм особливостей. Можна сказати, що персональна та інституціональна складові – це два рівнозначних крила поведінки політичного лідера.

Існує вислів, що “свита робить короля”. Але навіть тоді король-лідер не дає свиті забути, чиї саме плечі зігріває зшита нею мантія. Умовно-символічне поняття “свита” вживається політологами в різних інтерпретаціях: під ним розуміють “найближче оточення лідера”, “команду однодумців”, “лобі”, “групи інтересів”, “коло послідовників”, “суспільство в цілому” (відома теза: “який народ, такі в нього й правителі”).

Безпосередній стосунок до розуміння методологічного смислу дихотомії “персональне – групове” в концепції політичного лідерства та визначення типів лідерської поведінки має усвідомлення того, в якому співвідношенні перебувають поняття “політичний лідер” і “демократія”. Останніми роками в працях вітчизняних політологів часто висловлюється думка, що “...в умовах авторитаризму (тим більше тоталітаризму) політичне лідерство не існує” [4, с. 90], що “феномен лідерства <…> варто аналізувати у зв’язку з проявами демократизму, а не елітаризму, як це практикується в сучасних політологічних дослідженнях” [6, с. 64]. Більш м’яко формулює відповідне положення В.П. Горбатенко: “За умов тоталітаризму й авторитаризму лідерів у сучасному загальнодемократичному [курсив наш. – В.С.] розумінні не буває, а є диктатори, номенклатура, бюрократія...” [1, с. 48].

Справедливо висловлюючись на користь “демократичного наповнення” поняття “політичний лідер”, варто, з нашого погляду, обов’язково робити деякі застереження. У цілому “демократичний” аспект лідерства ґрунтується на теоретичній аксіомі про те, що політичне лідерство неможливе без таких атрибутивних ознак, як: авторитетність, легітимність, суспільна підтримка. Дійсно, зв’язок між політичним лідерством та процесами демократизації очевидний і його неможливо заперечити. Але, з іншого боку, не можна не помітити, що подібний теоретико-методологічний акцент примушує задуматися над багатьма іншими питаннями, що не збігаються з ідеалами демократії.

По-перше, науковці наголошують, що політичне лідерство “існує скрізь, де є влада й організація” [3, с. 114], що це – явище, започатковане ще на “зорі історії людства”, воно “вічне, універсальне й неминуче <…>, загальноісторичне” [2, с. 22]. У зв’язку з цим, перед надто палкими прихильниками “демократичного контексту” лідерства постає дилема: або (1), говорячи про визначних особистостей минулого, неодмінно намагатися оцінювати їхню діяльність мірками “демократизму”, а це навряд чи можливо, бо очевидно, що до цього часу історія, напевне, в однакових пропорціях породжувала політичних “героїв” і “антигероїв”; або (2) взагалі не розглядати політичну діяльність, періоду, скажімо далеко не демократичної доби середньовіччя, в категоріях лідерства, що також треба визнати неправильним, бо для цього спочатку доведеться заперечити класичний внесок у дослідження феномену політичного лідерства, що його зробив великий Н. Макіавеллі своєю працею “Державець”, а заодно – перекреслити здобутки так званої “макіавеллістської школи” в теорії політичного елітизму й лідерства (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс) та багато інших визнаних концепцій, але це означало б не що інше, як паплюження науки.

По-друге, чесний погляд на історію та політику змушує визнати, що за певних обставин (специфіка історичної ситуації, маніпуляція суспільною свідомістю, кон’юнктура політичної боротьби тощо) високого рівня суспільної підтримки нерідко досягають зовсім не демократичні “керманичі”, котрі, однак, за всіма ознаками, які пропонує сучасна теорія (насамперед за ступенем легітимності владного впливу на оточення), відповідають поняттю “політичний лідер”.

“Рафінованих” (ідеальних типів) політичних лідерів, як і “рафінованої” демократії, не буває. Сам лише факт існування в країні демократичних інституцій та автономної політичної активності громадян ще не створює достатніх передумов для появи високолегітимного політика-лідера. І навпаки: наявність у політичному режимі авторитарних чи навіть тоталітарних рис автоматично аж ніяк не унеможливлює явище політичного лідерства. Головною детермінантою тут виступають конкретні обставини місця і часу. Специфічним різновидом політичного лідерства наука визнає політичний вождізм. Ідеологія вождізму набула гіпертрофованого смислу в гітлерівській Німеччині. Тут вона виявилася в політичній доктрині фюрерства (нім. der fuehrer – вождь), що грунтувалася, зокрема, на ідеологічному постулаті: “Один народ, одна держава, один вождь” [5, с. 13]. Вождіськими за своєю природою були також явища культу особи в політиці: Й. Сталіна (лат. cultus – шанування, турбота, поклоніння), “дуче” Б. Муссоліні (від лат. ducis – вождь, полководець), “великого керманича” Мао Цзедуна та інших відомих в історії очільників авторитарно-тоталітарних режимів.

Політичний вождізм у своїх крайніх формах є синонімом політичного диктаторства, оскільки в його умовах абсолютно неможливим є формування громадянського суспільства. Історія світової демократії неодноразово доводила безперспективність та згубність для суспільного поступу такого виду політичного лідерства, але, на жаль, це не усуває факту його існування.

По-третє, говорячи про легітимність як атрибутивну ознаку політичного лідерства, завжди треба її конкретизувати, розуміючи, що за своєю природою вона може бути дуже різною. І в цьому контексті загальнодемократичні механізми – це, хоча й дуже важлива, проте тільки одна з можливих підстав легітимації політичного лідерства, а отже, й детермінації лідерської поведінки та способів взаємодії політичного лідера з суспільством.

Відомо, що факти – вперта річ. Вони нерідко “поправляють” теорію, особливо, якщо ця теорія надміру академічна, а політика, я відомо, наповнена парадоксами. Наведемо кілька сучасних прикладів, які заперечують привабливу, але дещо ідеалістичну тезу про те, що на статус політичних лідерів можуть претендувати насамперед політики, вирощені в “родовому гнізді” демократії.

Вищезазначене та інші подібні приклади, яких чимало знає історія, наводять на висновок, що в цілому і в першу чергу пов’язувати явище політичного лідерства з демократизмом методологічно некоректно. Інакше такий підхід посягає на науковий принцип історизму, звужує сутність самого явища, обмежує можливості класифікації поведінки політичного лідера за різними типовими ознаками: наприклад, за характером взаємодії з іншими суб’єктами політики. Реально така взаємодія може містити елементи як демократизму, так і бюрократизму, авторитаризму і популізму, співробітництва й примушування, але це жодним чином не може поставити під сумнів реальність існування політичного лідерства ні як суспільно-політичного інституту, ні в персоніфікованому вимірі.

Одна з найбільш загадкових і невловимих якостей лідера, лідерської поведінки визначається поняттям “харизма”. До цього часу жодному вченому не вдалося аргументовано пояснити сутність зв’язку, в якому ця особлива людська властивість перебуває з процесом здійснення політичної влади. Та зробити це, мабуть, неможливо в принципі, оскільки в даному випадку предметом наукового аналізу одночасно постають два дуже несхожі начала людського буття: з одного боку, те, що давні греки (грец. χάρισμα) вважали “божою благодаттю, вищим даром”, у який можна тільки вірити і не намагатися раціонально пояснити, з другого – прагматизм, доцільність, фактичний результат – те, що визначає сутність політичної діяльності, заснованої на раціональному розрахунку й системних діях.

Залишимо за межами нашої уваги дискусії з приводу того, “яке підґрунтя в харизмі переважає”: релігійно-містичне, психологічне, культурологічне чи технологічне; харизматиками народжуються чи ними стають і тощо. Ми не заперечуємо таких понять, як: “харизматичне лідерство”, “лідер-харизматик”, “політична харизма” тощо, але вважаємо, що говорити на прикладі політичного лідера про існування особливого – харизматичного – типу політичної поведінки підстав немає. Політична харизма – це явище не персонально-поведінкове, а психологічна інтерпретація людьми деяких поведінкових особливостей, продукт суспільної (масової) свідомості. З цієї тези випливають такі положення:

– політична харизма, на відміну від релігійної, заснованої на вірі, формується на основі довіри суспільства до вчинків політика, тобто харизма є явищем похідним від змісту суспільної свідомості, це – скоріше сукупний результат політичної поведінки лідера, а не її окремий тип;

– харизма викристалізовується в умовах панування особливих соціально-психологічних настроїв, депресивних станів суспільства, коли яскрава особистість починає сприйматися масовою свідомістю як чи не єдине джерело позитивних емоцій серед суцільно-негативних реалій життя. Крім того, поява “нових людей” (за висловом К. Маркса, “винайдення великих людей міфологічною силою народної фантазії”) дає змогу суспільству на деякий час звільнитися від тягаря деприваційних настроїв, що загрожують вилитися в масовий безлад, політичний екстремізм. У особі харизматизованого нею політичного лідера певна частина суспільства підсвідомо персоніфікує власні почуття незадоволення і протесту й тим самим неначе доручає лідеру-харизматику їх реалізувати від свого імені;

– ефект харизми виникає непросто, але не менших зусиль вимагає його підтримання. Особливістю харизматичного лідерства є необхідність збереження емоційно-психологічного зв’язку лідера зі своїми послідовниками, він має їм постійно подобатися. Для досягнення такої мети застосовується широкий арсенал засобів – раціональних (суспільно корисних) та ірраціональних (маніпуляційних). Але навіть у сприятливому для суспільства варіанті харизма містить небезпеку посиленої символізації поведінки лідера. Перед загрозою втратити харизматичний образ політики починають балансувати на межі дійсного лідерства та популізму і політичного нарцисизму, що є нічим іншим, як ознаками псевдохаризми.

У цілому правильно вважати, що “сильні лідери демонструють здатність протистояти внутрішньому і зовнішньому тиску, не дозволяючи перетворити себе на маріонетку, політичний флюгер” [2, с. 29]. Та все ж... Поведінка конкретного лідера – це лише тактична ланка (нехай часом і досить потужна) у складній, стратегічній системі суспільної взаємодії, якою власне і є політика, і результат в ній далеко не завжди визначається можливостями окремого політика.

Література

1. Горбатенко В.П. Десять уроків політичного лідерства для пострадянських керманичів // Політичний менеджмент. – 2006. – Спец. вип. – С. 48 – 62.

2. Пахарєв А. Теоретичні основи політичного лідерства в сучасній політичній науці // Політичний менеджмент. – 2006. – Спец. вип. – С. 22–29.

3. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учеб пос. для студ. высш. учеб. завед. – 2-е изд. – М.: Аспект Пресс, 1995. – 320 с.

4. Траверсе О. Політичне лідерство і його роль в суспільно-політичних перетвореннях // Політичний менеджмент. – 2006. – № 3. – С. 86–96.

5. Философия вождизма. Хрестоматия по вождеведению / Под ред. В.Б. Авдеева; пер. с нем. А.М. Иванова. – М.: Белые альвы, 2006. – 608 с.

6. Цюрупа М. Військовий керівник і політичний лідер: аспекти взаємозв’язку і трансформації // Політичний менеджмент. – 2006. – Спец. вип. – С. 63–72

.

Довідка про автора:

Северинюк Валентин Матвійович

кандидат історичних наук, доцент;

докторант кафедри політичних наук

Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова.

Місце роботи: Класичний приватний університет (м. Запоріжжя),

кафедра гуманітарних дисциплін.

Адреса: 69002, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 70-б.

Телефон: моб.: 8-050-298-07-92; роб.: 8-0612-20-47-22