Дмитриенко Ю.Н.

член-корреспондент Муждународной академии наук экологии и безопасности жизнедеятельности, доктор философии, соискатель научной степени доктора юридических наук Киевского национального университета имени Тараса Шевченко, Дмитриенко И.В.

НОВІТНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ПИТАНЬ ПРО ДЖЕРЕЛА ОСОБЛИВОСТЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ ТА ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ

TО QUESTION ABOUT SOURCE OF THE PARTICULARITIES OF THE UKRAINIAN LEGAL CONSCIOUSNESS

Different approaches are analysed In article to study of the legal consciousness

1. Вступ.

Актуальність дослідження проблем правосвідомості пояснюється потребами сучасного українського суспільства, що здійснює шлях до правової держави. Створення правової держави та цивільного суспільства неможливе без цілеспрямованого формування правової психології і культури громадян, які є безпосередніми складовими правової свідомості. Через це вивчення закономірностей формування правосвідомості громадян — одне з актуальних і складних завдань, що стоять перед юридичною наукою.

Тривалий час загальнотеоретичні аспекти правової свідомості розроблялися переважно в роботах вітчизняних юристів: С.С. Алексєєв, К.Г. Вельській, Р.С. Байніязов, А.І. Долгова, В.І. Камінська, В.М. Кудрявцев, М.Ф. Кузнєцова, Є.А. Лукашова, А.В. Міцкевич, Г.С. Дотепников, І.Ф. Покровський, В.П. Сальников, І.Є. Фарбер та інші. Достатньо активно розробляються проблеми становлення правосвідомості у неповнолітніх і молоді (С.А. Белічева, В Е. Доброхина, Р. Дозорцева, І.С. Кон, Г.М. Міньковський, В.В. Панкратов, О.В. Пристанська, Ф.С. Сафуанов, Т.В. Шипунова та ін.). Останніми роками увагу дослідників пригортає проблема формування правосвідомості у співробітників правоохоронних органів (П.П. Баранов, А.В. Мещерякова, М.Ю. Попов, А.М. Столяренко та інші). Проте багато аспектів правосвідомості залишаються поки поза увагою правової науки.

У зв'язку з вищевикладеним, особливої актуальності набуває завдання вивчення закономірностей становлення індивідуальної правосвідомості як першоприродної основи становлення та розвитку будь-якої форми правосвідомості та чинників, що впливають на її деформацію.

Класиками (Б.Г. Ананьев, В.М.Мясищев та ін.) показано, що в основі становлення особи, її свідомості, у тому числі і правосвідомості, знаходиться система відносин особи, що з дитинства складась, перш за все, відносини до інших людей, до себе і до світу.

II. Постановка завдання.

Метою наукової статті є вивчення підходів до аналізу змістовних характеристик прав освідомості, що визначають особливості правосвідомості за різними варіантами юридично релевантної поведінки. Розв’язання методологічних задач дослідження здійснювалося за допомогою методу теоретичного аналізу, узагальнення концептуальних та емпіричних робіт, результатів і фактичних даних з проблем, пов'язаних з вивченням правосвідомості, особливостей її формування.

III. Результати.

У основі різних типів правосвідомості знаходиться різне праворефлексивне поєднання відношення до закону взагалі, до злочинності і окремих злочинів, а також відношення до системи кримінальних покарань. „Обличчя” активних правових рефлексій, маючих у основі різні типи правосвідомості (природно-правова, легістсько-позитивна, історична) розрізнятимуться за рівнем ідентифікації агресивності й ворожості, що так чи інше виявляється у відношенні до інших людей. Для суб'єктів з різними типами правосвідомості існують певні закономірності у відношенні до себе, пов'язані, перш за все, з особливостями їх самооцінки.

У основі підготовки науковій статті є психодинамічний підхід до вивчення особи, розроблений С.Л. Рубін штейном, що отримав розвиток в роботах К.А. Абульханової-Славської, А.А. Кроника, Л.І. Анциферової, Д.І. Фельдштейна, А.І. Долгова, Є.Є. Ігошева, І.І. Карпец, В.М. Кудрявцева, Г.М. Міньковського, А.Б. Сахарова, А.М. Яковлєва, Ю.М. Антоняна, В.Л. Васильева, М.І. Енікєєва, Г.Х Ефремова, І.А. Кудрявцева, О.Ю. Михайлова, В.Ф. Пиріжкова, А.Р. Ратинова, А.А. Реана, В.В. Романова, О.А. Ситковської та ін.). При формуванні провідного типу правосвідомості особлива роль належить сімейному вихованню, при цьому найважливішу роль грають два чинники: система вживаних в сім'ї покарань і характер сімейних взаємин, включаючи відносини родичів до самого респондента.

Тип правосвідомості суб'єкта пов'язаний з системою відношення його до інших людей: 1) у більшості обстежених (за винятком представників самої нечисленної групи осіб з позитивною правосвідомістю) високий рівень ворожості, що виявляється, і підозрілості за відношенням до інших людей, відображаючий рівень заклопотаності зростанням злочинності та побоювання за власну безпеку; 2) за мірою збільшення дефектів в структурі правосвідомості виявляється виразна тенденція збільшення агресивності суб'єктів, самозахисту, що формується як особова характеристика, спосіб самоствердження.

Особи, що виявляють різні дефекти правосвідомості, характеризируються також деформацією самосвідомості, що виявляється в неадекватності їх самооцінки (переважно завищеною) та в тенденції зниження мотиваційно-регулятивної ролі самооцінки за етико-правовими якостями. Розглядаючи питання про співвіднесення правової свідомості та юридичної психології, слід зазначити, що правова свідомість вивчається в межах різних наукових дисциплін. Правознавці досліджують її переважно як сукупність уявлень, що мотивують правомірну (або протиправну) поведінку, як систему поглядів, джерел для законотворчого процесу, включених в діяльність з реалізації законодавства, застосування та дотриманню права. Культурологів вона привертає як одино з помітних і виразних виявів соціальної та правової культури суспільства. Істориків вона приваблює, перш за все, як феномен правотворення та пізнання, що конкретно-історично розвивається. Психологи вбачають в правосвідомості особливе формоутворення психіки, зміст якого відображає сприйнятий людьми світ права та регулює їх вчинки. Правосвідомість як одна з форм суспільної свідомості грає важливу роль в системі соціальних відносин. Виходячи з безлічі ознак, що характеризують правосвідомість, можна судити про складність і неоднозначність розуміння даного поняття. Специфіка правової свідомості зумовлена основними ознаками об'єкту віддзеркалення, існуванням обов'язкових розпоряджень, виявів, що містяться в юридичних нормах, специфікою їх усвідомлення індивідом і соціальною групою, а також рівнем розуміння та ухвалення правових ідеалів і принципів. В межах вітчизняної науки осмислення правосвідомості — досить пізнє явище, що пов'язане з тривалим пріоритетним вузьконормативним трактуванням історичного та реального права. Тривалий час за умов тоталітарної держави право фактично ототожнювалося із законом. Вузьконормативне розуміння права, наприклад, за ідеями багатьох російських дослідників, було закладене за колишніх радянських часів, керівниками колишньох Радянської Імперії, зокрема А.Я. Вишинським, який на Нараді з питань науки Радянської держави і права (1938 г) канонізував уявлення про право як сукупність норм (правил поведінки), що виражають волю пануючого класу та забезпечених державним примусом. Вважалося, що ідеї правосвідомості можуть формувати загальну регулюючу дією, але тільки за того випадку, якщо вони відображені в законі. Таке розуміння права як юридичного буття закону суперечило ствердженням самих правознавців про те, що правосвідомість - це суб'єктивний образ об'єктивного світу. Позитивістське розуміння права абсолютизувало ідею законності в правосвідомості, що декларується державою.

Об'єктивними передумовами становлення індивідуальної правової свідомості виступає диференціація суспільних відносин, які зазвичай розглядаються нерозчленовано, синкретично. Марксизм вважав подібне положення непорушним фактом за тривалих часів свого існування як теорія та практика. Диференціювання суспільних відносин за часів старого капіталізму були проаналізовані Н.Я. Данилевським [1], який писав, що буржуазному праву вдалося розв’язати водночас обидві частини правового завдання будь-якого часу – розв’язати взаємини як особи з державою, так й особи з особою, а також інші два відношення - права та обов'язки, які інтегрувалися взаємною відповідальністю: держави перед особою, що гарантувала забезпечення її прав, і особи перед державою, що гарантувала виконання своїх обов'язків. У соціальному житті і свідомості особи виявилися розірваними ті два відношення, які, за думкою Н.Я. Данилевського, пов'язані в західному праві, - це відношення до держави та до інших людей. А права та обов'язки, пов'язані в правових державах, не тільки розірвані, а витиснені, замінені обов'язками. Найважливішими категоріями права, досліджуваних правознавцями 60-70-х, є такі поняття як: об'єктивне і суб'єктивне право, природне і позитивне право, юридична відповідальність, юридичний обов'язок та ін. Проте при цьому практично не зверталася увага на правосвідомість, носієм якої виступають об'єкти правового регулювання.

Першим в радянській юридичній літературі звернувся до аналізу психологічної сторони правосвідомості І.Е. Фарбер, В.О. Чефранов. Правознавці в 60-і та на початку 70-х рр. ХХ ст.. активно розробляють проблеми співвіднесення моралі та права, моральної і правової свідомості. У 1963 р. з'являється робота І.Е. Фарбера «Правосвідомість як форма суспільної свідомості», в 1976 р. робота В.О. Чефранова „Правова свідомість як різновид соціального відбиття”, що стали відправними точками остаточного розмежування двох періодів численних подальших досліджень. Правосвідомість за Фарбером (вузьконормативний підхід, початок наближення до широкого розуміння правосвідомості) і Чефрановим (остаточне наближення до широкого розуміння правосвідомості) - це форма суспільної свідомості, що є сукупністю правових поглядів і відчуттів, що володіють нормативним характером, та включає як знання правових явищ, так й їх оцінку з погляду класової (або загальнонародною) справедливості (Фарбер), остаточне широке розуміння правосвідомості, але часткове сприйняття цієї тези; формування тези про правосвідомість у широкому смислі як домінантний різновид соціального, найвищого за рівнем правової духовності відбиття реальності (В.О.Чефранов) [2, с. 204-205; 3, с. 13].

Тенденція остаточного подолання вузьконормативного підходу намітилася з середини 70-х рр. (В.О. Чефранов). Але воно не було вичерпним, оскільки визначальним уявленням про правосвідомість у переважної більшості юристів-практиків і фахівців загальної теорії права залишалося уявлення про правосвідомість як про віддзеркалення права як системи норм, санкціонованих державою, що не мають відношення до духовної природи права. Необхідність дослідження проблем злочинності і соціальних відхилень примусило кримінологів звернути увагу на механізм правового регулювання. У теорії права під механізмом правового регулювання найчастіше розумілася взята в єдності система правових засобів (юридичних норм, правовідносин, актів та ін.), за допомогою яких здійснюється правовий вплив на відносини соціалістичного суспільства (Алексєєв С.С., 1981.) Зв такого підходу виділялися три основні ланки (елементу) правового регулювання: юридичні норми (нормативна основа); суб'єктивні права і обов'язки (правовідносини); акти реалізації права та обов'язків. Виявилось, що дослідження даного механізму неможливе без правосвідомості, яка, будучи ланкою, що є посередником, між правом і реальною поведінкою, не тільки відображає правову дійсність, але й регулює поведінку індивідів.

Зв всього новаторства, дана концепція носила «власне юридичний аналіз правового регулювання», оскільки, розглядаючи взаємодію правових явищ в процесі реалізації, була зорієнтована на вивчення її специфічно-нормативної дії на відносини соціалістичного суспільства. Вона не розкривала ні соціальних наслідків правового регулювання, ні способи його взаємодії з діяльністю і поведінкою людей. Подібний підхід не розв’язував задачу розкриття суті взаємозв'язку права та реальної поведінки людей та не міг розкрити суть правового регулювання людей. Представлена концепція постулювала існування правосвідомості на всіх стадіях правової регуляції, але не дослідила реальний механізм його дії в цьому процесі. Це завдання могло бути вирішене дослідженням проблеми правосвідомості в руслі психологічної парадигми.

Найбільш широка правосвідомість стало вивчатися дослідниками з кінця 70-х років. Важливу роль в цьому зіграли роботи співробітників сектора психологічних проблем ВНІІ прокуратури СРСР під керівництвом А. Р. Ратінова. Для визначення місця правової свідомості, її взаємозв'язку з іншими феноменами суспільної свідомості, дослідники вводять поняття правової культури і аналізують основні її компоненти. В даний час теоретичній розробці питанням правової культури приділяється велика увага. Слід зазначити роботи таких учених, як А.Р. Ратінов, В.П. Сальников, А.П. Семітко, В.І Камінська та інших. Дослідження, проведені в даному напрямі показали, що юридичні цінності отримують свою аксіологічну інтерпретацію через досягнений рівень правосвідомості, яка є ядром правової культури, виправдання цінності її властивостей. За об'ємом правова культура набагато ширше за правосвідомість як форми суспільної свідомості, оскільки в її зміст входять й інші компоненти: право як сукупність норм, юридично закріплених у вигляді законів, правові інститути і установи, правова поведінка людей, а також правовідносини, що породжуються юридичними нормами. За всього різномаїття сучасних дефініцій правової культури, незмінним залишається виділення її ціннісного, духовно-нормативного характеру, цільового характеру (Камінська В.І., Ратінов А.Р., 1974, Сальников В.П. 1989,Семітко А.П. 1990, Байніязов Р.С., 1999).

У юридичній психології правосвідомість не тільки відображає соціальну дійсність, але й активно на неї впливає, є вищим рівнем віддзеркалення соціально-економічних відносин людей, може мати кризовий, низький, середній, високоий, найвищий цикл соціальної активності. Правосвідомість не може існувати без свого носія - конкретної людської особи, груп, колективів. За ознакою спільності усвідомлення своїх правових норм в суспільстві відбувається об'єднання людей в групи, виникає категорія групової правосвідомості, характерної для соціальних спільностей та історичних епох (Васильев B.JL, 2001). Правосвідомість, пронизуючи всі стадії правового регулювання, є основою, стрижнем всього механізму правової поведінки (Камінськая В.І., 1974; Ратінов А.Р. Єфремова Г.Х., 1976; Карпец І.І., 1968; 1982;). Це положення було базисним для емпіричних досліджень, проведених в межах цього напряму.

IV. Висновки.

Наукова новизна наукової статті полягає в тому, що в ній висвітлені історичні та реальні підходи до вивчення правосвідомості. Правосвідомість проаналізована з боку особливостей системи відносин суб'єкта до інших людей, до себе та до різних сторін права, що відкриває нові методологічні і методичні можливості для її вивчення. Теоретична і практична значущість статті представляє інтерес для загальнопсихологічної теорії в плані розкриття природи, джерел і механізмів формування правосвідомості. Отримані результати представляють інтерес для фахівців, що працюють в різних галузях права. Отримані дані допомагають краще зрозуміти та дозволяють по-новому підійти до проблеми корекції правосвідомості і формування законослухняної поведінки. Отримані дані можуть бути покладені в основу профілактичної і коректувальної індивідуально-групової роботи з особами, що виявили і проявили схильність до делінкветної поведінки. Думаємо, що подальше вивчення контекстуальної проблематики істотно допоможе вивчити різні властивості правової свідомості.

Література:

1. Данилевский Н.Я. Правовое сознание. – М., 1999

2. Фарбер И.Е. Правосознание как форма общественного сознания. – М., 1963

3. Чефранов В.А. Правосознание как разновидность социального отражения. – К: Вища школа, 1976. – 209 с.