УДК 159.922:316.64:165.242.2

E-mail: nayira@starnet.com.ua (0572) 36-65-09

Дмитрієнко Ю.М., член-кореспондент Міжнародної академії наук екології та безпеки життєдіяльності, канд. філос. наук, професор Харківського економіко-правового університету, здобувач наукового ступеня доктора юрдичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченко

ПІДХОДИ ДО ДОСЛІДЖЕННЯ «ПРАВОВОЇ МЕТИ» У ПРАВОВИХ КАТЕГОРІЯХ «НАЯВНИЙ ПРАВОВИЙ СТАН УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ» ТА «ЦІЛЬОВИЙ ПРАВОВИЙ СТАН УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ»: ПОШУКИ КРИТЕРІЄВ ЛОГІЧНОГО ТА НОРМАТИВНОГО СПІВВІДНЕСЕННЯ

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Аналізуються нові правові категорі, що розкривають нові пріоритетні тенденції та напрямки трансформації історичної та сучасної української правосвідомості

У сучасній українській правовій науці її методологія все більш і більш набуває широкого різнолінійного філософсько-правового, методологічно структурованоґо опосередкування, яке зазнає нових, нелінійних впливів синергетики права та актуальних правових рефлексій, тісно пов’язаних з самоорганізаційними процесами у полі національного нормотворення та нормозастосування з різними розвитковими формами державно-правової свідомості як моделями нового державотворення та нової правореалізації. Яке ж місце займає правове поняття «правова мета» у системі поняттєвої бізи «наявний правовий стан української правової свідомості» та «цільовий правовий стан української правової свідомості»? Зазначена проблема пов'язана з державною програмою юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Формування механізму реалізації та захисту прав і свобод громадян України” (номер теми 01-БФ-042-01; номер державної реєстрації 019U003579).

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано роз’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячується дана стаття.

Думаємо, що є підстави підтримувати тези про існування у юридичній літературі найрізноманітніших думок про місце правового поняття «правова мета» у системі поняттєвої бізи «наявний правовий стан української правової свідомості» та «цільовий правовий стан української правової свідомості», але, на жаль вони є нечисленними, недостатньо обґрунтованими у різних контекстах; вони є дослідженими, скоріш, у чисто позитивному ключи або за старою логікою колишнього правознавства. Оцінюючи загалом специфіку підходу до такого співвіднесення правового поняття «правова мета» та правових категорій «наявний правовий стан української правової свідомості» та «цільовий правовий стан української правової свідомості», слід зазначити, що таке співвіднесення є де-юре співвіднесенням, начебто видового з родовими поняттям, хоча де-факто – ні. У площині де-юре за логікою суб’єктивно-правової (позитивно-правової) форми правосвідомості та правової культури правова мета вже є теоретико-практично опрацьованою, легітимізованою та нормативно верифікованою стержневою правовою формозмістовною одиницею процесуальної правової смислорефлексії «наявний правовий стан української правової свідомості», яка має джерелами структурно-системні елементи домінантної форми правосвідомості її первиних суб’єктів як виробників масових форм правосвідомості (фактично, законосвідомості) інших її суб’єктів за власним первинним походженям у світі та Всесвіті, що начально цілепокладена у основу ідейно-світоґлядноґо архетипу правового мислення вторинних суб’єктів правосвідомості (юридичних осіб) як первинна (ближня), середня та дальня перспектива конкретно-історичного становлення та розвитку української правосвідомості, як остаточна мета «наявного правовоґо стану української правової свідомості». За проведеними дослідженнями¹, найбільш близькою спорідненою правовою категорією до правової категорії «наявний правовий стан української правової свідомості» є категорія «становлення української правосвідомості», яке є процесуальною правовою процедурою історичноґо формування лінійних, позитивно визначених її властивостей, що трансформуються у еволюційні якості правосвідомості. Істотною специфікою лінійних властивостей української правосвідомості, що має, як правило, домінантну суб’єктивно-правову (позитивно-правову) форму правосвідомості, є та, що характеризує її як типову правову категорію позитивного права та правознавства. Істотною специфікою нелінійних властивостей української правосвідомості, що має, як правило, домінантну філософсько-правову (методолоічно-правову), об’єктивно-правову, традиційно-правову або нетрадиційно-правову форму, є та, що характеризує її як нетипову правову категорію позитивноґо права та правознавства або як типову правову категорію філософії права - актуальну правову методологію перехідного правотворення, нормореалізації та механізму перехідного регулювання суспільних відносин, яким є сама правосвідомість. У цьому відношенні філософія права набуває активного розвитку у філософії правосвідомості як актуальної її методології за перехідного правотворення. За проведеними дослідженнями², найбільш пріоритетною перехідною формою правосвідомості є філософсько-правова або методологічно-правова, яка генерує нові правові ідеї, традиції, атрибути, символи, що нормативно, еврістично та естетично розвиваються у нових правових ідеалах та цінностях (наприклад, кінофільми про нових українців, руських). У цьому плані правове поняття «правова мета» набуває статусу певної підсистеми у правовій категорії «наявний правовий стан української правової свідомості», але вона не є такою ж підсистемою правової катеґорії «цільовий правовий стан української правової свідомості» Чому? Тому, що у останній правова мета ще не є процесуально здійсненою правовою реальністю, сутністю та реалізованою як нова права ідея, тобто не є тим проворефлексивно здійсненим правовим сущим, що цілепокладається завжди у основу конкретно-історчної природи правового статичного: вона є лише правовою належністю, яку треба здійснити, тобто ввести правове поняття «правова мета» у правове поле актуального нормотворення та правозастосування, підвищуючи тим самим його статус у площині функціонального набуття ним своєрідної операціональної властивості змінювати наявний правовий статус правової категорії «наявний правовий стан української правосвідомості» як такій, що належить до сфери правового сущого засобом нормативно-правового здійснення активних техніко-законодавчих процедур, та трансгресивно трансформується у нову його якість - «цільовий правовий стан української правової свідомості»³.

Формулювання цілей статті (постановка завдання).

У зв’язку з відсутністю зазначеної тематики досліджень та не дивлячись на близькі тематичні дослідження автора, проблема співвіднесення правових категорій «наявний правовий стан української правосвідомості» і «цільовий стан української правової свідомості» не була досліджена, - логічне та нормативне, у історико-правовій площині теоретико-методологічне співвіднесення зазначених категорій є метою статті.

Виклад основного матеріалу дослідження з новим обгрунтуванням отриманих наукових результатів.

Яким же чином це можна зробити зазначене вище співвіднесення? За проведеними дослідженнями⁴ – засобами історичного та реального перенесення актуальних теоретико-практичних архетипів та артефактів найпридатніших форм правового усвідомлення (засобами перенесення потрібної правосвідомості, що має як україноментальне, так й неукраїноментальне походження або становлення) у сучасне нормативно-регулятивне поле української правосвідомості, візуалізоване у відповідних артефактах та архетипах української правової культури⁵. Слід зазначити, що основними актуальними архетипами та артефактами цілеперспективних форм правової свідомості є ті, що мають джерелами критерії стійкого та усталеного створення найвищого та високого циклу соціальної активності будь-якої національної правосвідомості або наявність у формулі української правової ідіоми найвищих показників відсоткової національно-ментальної щільності україноцентричної складової пропорції, або наявність робочих тенденцій до формування автентичних тенденцій чи з’явлення такої можливості до їх різноджерельної генерації, виходячи з тієї пріоритетної розвиткової тенденції історичної та наявної розвиткової динаміки інших складових пропорцій формули української правової ідіоми-норми права, що на даний час домінують. Фактично ж найголовнішою метою перенесення як україноментальної, так й неукраїноментальної – історичної та сучасної правосвідомості є створення та реалізація нової правової мети – конкретно-історичне формування, інтерпретація, верифікація та, врешті-решт, здійснення принципу відповідності наявного правового стану української правосвідомості її цільовому, що цілепокладено у основу винаходження (створення, пригадування та модернізація) того нового ідейно-світоґлядноґо архетипу правового мислення актуальних суб’єктів правосвідомості (юридичних осіб) у законотворчих мірилах реальної зміни соціальної активності правової свідомості, що реалізується через конкретне створення та законодавчу адаптацію первинної (ближньої), середньої та дальної перспективи належної правової мети, генеруючи у якості пріоритетної істотну правову мету певного конкретно-історичного розвитку сущої української правосвідомості. Остання презентує у даному контексті «наявний правовий стан української правової свідомості», що трансгресивно трансформується у «цільовий правовий стан української правової свідомості». Зазначаємо, що коли внаслідок подібної трансформації національно-ментальна щільність україноцентричної складової пропорції зменшує відоток щільності – відбувається формування такого цільового правового стану української правової свідомості, що розвивається регресивно, тобто правосвідомість деградує у напрямку її тотальної маргіналізації та делінвентизації (набуття форм злочинної просвідомості). Висока потреба у появі такої маргінальної або девіантної форми перехідної та постперехідної української правосвідомості пояснюється крайньою необхідністю визволення (навіть злочинним шляхом) від зайвих ідейно-світоглядних детермінант старого правоусвідомлення, побудованого на старих правових ідеях, ідеалах, цінностях та перспективах, котрі, остаточно тотально структуровані на тоталітарній основі колишньої радянської та соціалістичної суб’єктивно-правової (позитивно-правової) правосвідомості, продовжують залишатися суцільно ідеологічно структурованими та перспективізованими, хоча давно загубили актуальність, заважають руху вперед українському правознавству та правовій науці, у тому числі завдяки тому, що у правовій еліті та науковому світі, поруч з прогресивно сформованими функціонерами та відомими вченими за радянську правову добу, «працює» досить багато таких реакційних функціонерів і старих фахівців, які ще досі не усвідомили та принципово не хочуть усвідомлювати того, що колишній радянський час давно скінчився, соціалістична модель праворозуміння у її радянському варіанті не ствердилась. Говорячи іншими словами формування «цільового стану української правової свідомості» - це реальне формування дійсного та моделювання такого її конкретно-історичного циклу соціальної активності, який за всіма істотними ознаками є станом перехідної трансформації такої пріоритетної (як правило, суспільної) та домінантної (як правило, державної) форми правової свідомості, що не співпадають у власних функціях первинних і вторинних її суб’єктів, що призводить до того, що починається подальше становлення та розвиток первинних і вторинних суб’ктів правосвідомості на різних антагоністичних, колізійних і протирічних ідейно-світоглядних основах: первинні суб’єкти правосвідомості як онтологічно, гносеологічно та аксіологічно маючи родову правову природу, структуровану за ментальними критеріями формування, продовжують розвиватися далі на цій основі, а вторинні утворюють штучну, ідеологічно опосередковану правову основу, яка суттєво починає відрізнятися від ментальної, внаслідок чого природні права, виклики, вимоги та потреби первинних суб’єктів поступово дискримінуються, на них зменшується уваги з боку владних вторинних суб’єктів правосвідомості, внаслідок чого виникає соціальна напруга-революція-зміна владного режиму.

Така, як правило тотально позитивна форми структурних елементів (просторово-часова географічно-межева конфігурація правової свідомості, часо-просторві зв’язки правосвідомості з історичною та реальною правовою дійсністю, правові норми та ін.) правової свідомості перестає задовольняти функціонально її змістовну частину системних елементів (правова ідея, ідіома, традиція, правовий ідеал та ін.) та у зв’язку з цим не дає можливості ефективно розвиватися всієї національно-правової системи правосвідомості-права-суспільства-держави завдяки сформованому правовому нігілізму, існуючій старій суб’єктивно-правовій (позитивно-правовій) формі колишній радянської соціалістичної української правосвідомості, що продовжує домінувати сьогодні в Україні серед інших (!) як домінантна форма державно-правової свідомості, позитивної правової науки та культури за принципово нових правовідносин ринкової економіки (за допомогою форми здійснюється розвиток, а змісту – становлення правосвідомості). Авжеж, процеси лінійного становлення правосвідомості невід’ємно пов'язуємо з історичними процесами руху її, як правило, лінійно визначеного у позитивній площині змісту та змістовного право розуміння. Процеси, як правило, нелінійного розвитку правосвідомості, який виникає як феномен різнолінійно визначених векторів хаотично трансгресивних (вимагаючих розвиткового відхиилення за межі лінійного правоусвідомлення) імпульсів прогресивних її трансформацій, але які не можуть різнолінійно далі прогресивно рухатись у межах однолінійного “продольного” (В.Подорога), історично обмеженого “коридиору” “старої” позитивної форми правосвідомості, у якому не вміщується нелінійно налаштований зміст, як правило, у збільшенні національно-ментальної щільності складових пропорцій української правової ідіоми, а одтак у поширенні структурно-системних елемнтів правосвідомості на інші часо-просторові межі, що занаходяться за державними кордонами, обмежуючими пріоритетні форми державно-правової свідомості, та яка, намагаючись до природної експансії зовнішнього часо-простору, стикається, за такого випадку, з неподоланною у лінійній, розвитково обмеженій, але єдинодомінантній позитивній площині колишнього радянського правоусвідомлення проблемою постійного звуження старою “зовнішньо вузькою” (Г. Гегель) та “правовою, але неправильною” (К.Маркс, Ф. Енгельс, Г. Плеханов) просторовою формою правосвідомості (правовою ідеологією) її нового “внутрішньо перерозвиткового” часового змісту (І.О. Ільїн). У цьому відношенні часові змістовні властивості та якості правової свідомості, що історично становляться у межах перехідної просторової конфігурації георафічних суспільних і державних “кордонів” української правосвідомості як національної та як видової правової за законодавчою її детермінацією, при цьому визначаючи її широку нелінійну форму як належність родової правової природи, водночас стримають нелінійний її розвиток, детермінуючи негативні наслідки у подальшому від такого стримування: правовий нигілізм, колізії, конфлікті та патології, котрі за несвоєчасного їх розв’язання призводять до зміни одного конкретно-історичного циклу соціальної активності правосвідомості на інший: у висхідній послідовності – за сприятливих, ментально структурованих, умов, у нисхідній – за несприятливих, тотально ідеологічно опосередкованих, які у історичних формах правосвідомості визначаємо за зміною динаміки формування складу складових пропорцій формули української правової ідіоми-правосвідомості-норми права, у сучасних формах правосвідомості – за соціологічними та статистичними методами та методологіями виявлення кількісно-якісного складу форми правової свідомості.

Нормативно реалізуючись у феномені неправильного правовового віддзеркалення правовою свідомістю дійсності¹⁰, про що з давнини зазначало багато таких дослідників як Г. Гегель, К. Макрс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін, Г.Плеханов та ін. і про що не могли не знати (!), але жодного разу (!) не згадати за колишніх радянських часів радянські правознавці, неприродна, побудована на тотально ідеологічному викривленні колишніх актуальних правових рефлексій, ті чи інша девіація правосвідомості як чергова маргіналізація різногалузевої правової норми створювала слабку спадкоємність правової свідомості, етнотрадиції та правової культури.

Які же можна використовувати сучасні засоби історичного та реального перенесення актуальних теоретико-практичних архетипів та артефактів найпридатніших форм світового правового усвідомлення (засобами перенесення потрібної правосвідомості, що має як україноментальне, так й неукраїноментальне походження) у сучасне нормативно-регулятивне поле української правосвідомості, візуалізованого у відповідних артефактах та архетипах української правової культури з метою швидкої зміни, як правило, системно-кризового циклу соціальної активності української правової свідомості за сучасного перехідного правостановлення або підвищення іншого циклу соціальної активності до високого та навищого?

Слідуючи за логіку наших останніх наукових статей, розміщених у фахових виданнях України, найбільш придатними для цього є така схема та такі засоби: 1) Підвищення циклу соціальної активності теоретико-практичної української правосвідомості у її первинних (фізичні особи) та вторинних (юридичні особи) суб’єктів; 2) Визначеня критерієв пріоритетності як критерієв оптимізації пріоритетності домінантних конкретно-історичних і неконкретно-історичних циклів соціальної активності правосвідомості у підвищенні циклу соціальної активності теоретичної української правосвідомості як у її первинних (фізичні особи) та вторинних (юридичні особи) суб’єктів, та окремо; 3) Визначення серед конкретних пріоритетних домінантних форм історичної та сучасної правосвідомості тих належних пріоритетних форм української правової свідомості, які слід використовувати у якості належних оптимальних для розвитку наявних сущих; 4) Визначення серед численних звісних формул української правової ідіоми-правосвідомості-правової норми ті, які презентують здавна конкретно-історичні домінанти україноцентричної складової пропорції серед інших складових і вивчити ретельно й скурпульозно ті умови, причини та обставини, зовнішні та внутрішні домінанти та детермінанти, які сприяли цьому; 5) Змоделювати ці умови, причини та обставини у віртуальній та реальній правовій дійсності, селекціонуючи серед них ті, які можна використати за сучасної трансформації як україноментальної, так й неукраїноментальної правової свідомості під час її перенесення у площину теперішнього українського правового часо-простору; 6) Визначення серед численних звісних формул української правової ідіоми-правосвідомості-правової норми ті, які презентують здавна конкретно-історичні домінанти неукраїноцентричних складових пропорціїй, що здавна заважали та зараз заважають становленню сильної україноментальної правосвідомості, що має високу національно-ментальну щільність україноцентричної складової пропорції в формулі української правосвідомості, - міцного та сильного структурного елементу у механізмі правового регулювання суспільних відносин під час перехідного правостановлення, - серед інших складових і вивчити ретельно й скурпульозно ті умови, причини та обставини, зовнішні та внутрішні домінанти та детермінанти, які сприяли цьому та можуть сприяти зараз як прямо, так й опосередковано; 7) Змоделювати ці умови, причини та обставини у віртуальній та реальній правовій дійсності, селекціонуючи серед них ті, які можна використати за сучасної трансформації як україноментальної, так й неукраїноментальної правової свідомості під час її перенесення у площину теперішнього українського правового часо-простору, здійснюючи при цьому завдання ретельного вивчення тих неукраїноментальних умов, причин та обставин, які перешкоджали раніше, перешкоджають зараз та, цілком ймовірно, перешкоджатимуть далі прогресивному розвитку сучасної української правосвідомості; 8) Регулятивно інтерпретувати, адаптувати та аксіологічно верифікувати зазначені позитивні, негативні умови, причини, обставини історичного, реального становлення та розвитку української правової свідомості у найпрогресивніших комп’ютерних моделях і технологіях розвиткового виховання та навчання у середніх та вищих навчальних закладах, новітніх комп’ютерних програмах і механізах інтерактивного дослідження історичного та сучасного стану української правової дійсності, використовуючи при цьому інноваційну техніко-технологічну базу та інструментацій наукового дослідження.

Отже, правове поняття «правова мета» набуває статусу найактуальнішого правового концепту, за допомогою якого здійснюється еволюційний зв’язок, становлення, розвиток, нормативна верифікація та селекційна версифікація (знащення історично непридатних і формування потрібних правовому часу нових форм правосвідомості) найоптимальніших системно-структурних елементів правової свідомості, що мають більш прогресивний характер за ознаками правової еволюційної нелінійності, у інноваційних засобах формування різноаспектних прогресивних перспектив затвердження нової правової мети за мірою законодавчої деверсифікації «старої» правової категорії «наявний правовий стан української правової свідомості» (що має у ідейно-світоглядній основі нормативно реалзовану стару правову мету за парадигмою старого правового ідеалу та старої правової ідеї) у зазначену вище правову категорію «цільовий правовий стан української правової свідомості», внаслідок чого формується нова правова парадигма актуальних праворефлексій - нова правова категорія «цільовий стан української правової свідомості» як така (що має у ідейно-світоглядній основі нормативну, але маргінально нереалзовану (як й реалізовану, відсотковий склад пропорцій якої збігається з відсотковою щільністю складових пропорцій форми української правової ідіоми-правосвідомості-правової норми). Ця нова правова мета, нормативно стверджена за парадигмою нового (або модернізованого старого) правового ідеалу та нової правової ідеї (або модернізованої старої правової ідеї за викликами, вимогами та поребами нового конкретно-історичного правового періоду), у свою чергу, паралельно набуває статусу аксіологічно усталеної правової категорії перехідного формозмістотворення маргінального змісту історичної та сучасної української правосвідомості за новими її властивостями, що тепер вже належать до родової правової природи нової маргінальної форми правосвідомості, що існує зі старими правовим нормами – належностями видової правової природи, та як типово кризова, містить й правові, і маргінально-правові норми та зміст різногалузевого українського права.

Маргінальний зміст та різногалузеві норми перехідного українського права за ідейно-світоглядними параметрами первинних суб’єктів правосвідомості як активних виробників масових її форм, маргнально відповідають девіантній або перехідній формі української правосвідомості або такій, на жаль, домінантній суб’єктивно-правовій (позитивно-правовій) формі правосвідомості, яка не є розвиткового пріоритетною у перехідному, системно кризовому правостановленні, та має, у зв’язку з цим, кризовий цикл соціальної активності та конкретно-історичної спадкоємності у слабкій правовій традиції. Правова свідомість, як й правова культура являє собою, отже, таку системну якість (якісний статичний правовий стан або некризовий цикл соціальної акативності правосвідомості), що "знімає" як наявний рівень розвитку правового життя суспільства, так й той істотний критерій, на підставі якого відбувається оцінювання цього рівня. Для того, щоб розкрити цей якісний правовий стан, необхідно показати дві суперечливі у своїй єдності грані правової свідомості та правової культури: наявний та потенційно можливий, що створюється базисом із правової дійсності; необхідно показувати й далі наявний стан останньої в порівнянні із цільовим її станом, тобто в порівнянні з тим, до чого рухається статичний та процесуальний правовий розвиток. Таке порівняння, по суті справи, завжди й здійснюється, коли говорять про правову культуру будь-чого, але той ідеальний рівень, з яким рівняється наявний стан правового життя суспільства, окремих її компонентів, нерідко ще залишається в "тіні", на задньому плані, хоча здійснюється порівняння, безумовно, стосовно нього. У зв’язку з цим виникає питання про сутнісні ознаки того майбутнього циклу соціальної активності правової свідомості, до якого, наприклад, рухається кризовий цикл її соціальної активності за перехідного, системно кризового правостановлення та правової культури як якісного рівня статичного права та, як правило, високого циклу соціальної активності правової свідомості. Думаємо, що специфіка правової свідомості та правової культури, що відбиває її глибинні сутнісні риси, полягає саме в суперечливій єдності її різноджерельних різнорівнених та різноциклових правових станів соціальної активності, що відбиті у відповідних конкретно-історичних циклах соціальної активності правосвідомості, які утворюють духовні її артефакти, через формування та поступову нормативну реалізацію ближньої (творення низького циклу соціальної активності правосвідомості), середньої (творення середнього циклу соціальної активності правосвідомості) та дальної перспективи (творення високого та найвищого циклу соціальної активності правосвідомості) правової мети у правовій свідомості, внаслідок чого здійснюється праворефлексивний процес оцінювання правової дійсності. Такий же процес нормативно-аксіологічного оцінювання має місце у відношенні всіх інших елементів правового життя суспільства та у відношенні всієї правової дійсності в цілому до мети їх розвитку, визначеної у меті соціального призначення правової свідомості – істинно об’єктивно відбивати нормативно-правову як ідейно-світоглядно структуровану соціалізацію індивіда-соціальної групи-суспільства у правозаконодавчому полі, рівень регулятивної істинності якої являє собою наявну, сущу підсистему правової культури, де кожен елемент цього наявного стану відповідає у тому або іншому ступені необхідному рівню розвитку правової ідеї, здійсненої національно, тобто коли остання є найголовнішим системним елементом цільового стану правосвідомості та правової культури, а наголовнішим структурним елементом є норма статичного права, тривалоісторично витворена у правовій нормі процесуального права як різноджерельної правосвідомості.

Специфіка різних правових станів правової свідомості відбиває у різних перспективах правової мети її глибинні сутнісні риси, що мають істотними ознаками специфіку природи кожного разу конкретно-історичного правового ідеалізування ментальної основи тих правових рефлексій, що цілепокладаються у основу творення, інтерпретації та верифікації домінантної форми правосвідомості: "...людство ставить собі завжди тільки такі завдання, які воно може дозволити, тому що... саме таке завдання виникає лише тоді, коли матеріальні умови його розв’язання вже є в наявності, або, принаймні, перебувають у процесі становлення"⁶. Виходить, «завдання розвитку правової cвідомості суспільства - ми називаємо це завдання цільовим станом - змовлені й визначені істотно соціально-економічним і політичним ладом суспільства. Останні, таким чином, мають залежну від чого пріоритетну правову мету, у порівнянні з которою оцінюється існуючий на даний момент рівень стану та перспектива правової дійсності» (К. Маркс)⁶. У цьому контексті А.А. Чунаева, наприклад, відзначає, що "саме в можливості слугувати одним із критерієв рівня культурно-правового розвитку, своєрідним еталоном порівняння й складається методологічне значення категорії правової мети для дослідження правової свідомості та явищ правової культури"⁷. У цьому відношенні, систему правової свідомості як системи різногалузевого процесуального права, побудовану у процедурному відношенні за конкретно-історичними циклами активності відносимо до такого класу процесуально-правових систем, адекватне розуміння яких може бути досягнуте лише за умов виявлення їхніх цільових характеристик, опису їх "правової поведінки" як цілеспрямованої⁸ Дана ознака регулятивно-рефлексивної поведінки системи правової свідомості позначає те, що "вона спрямована на досягнення деякого конечного правового стану (результат функціонування цільового стану та він як такий водночас), за якого правовий та праворефлексивний об'єкт вступає в певний зв'язок у просторі та у часі з деяким іншим об'єктом або правовою подією"⁹. Причому цей кінцевий, цільовий стан є таким, до якого чинна правосвідомість «йде» відповідно до об'єктивних природно-історичних законів свого розвитку¹¹ . Включення ж цільового стану в саме поняття правової свідомості зумовлено тим, що це поняття носить аксіологічно-оцінний характер, тому що "усередині" його здійснюється праворефлексивний вимір правових явищ із погляду ступеня їхнього розвитку, з погляду міри реалізації правового прогресу в правовій системі та дійсності. Навіть якщо суб'єкт історичної дії не усвідомлює того, що він регулятивно оцінює правове життя в цілому або окремі його компоненти з позиції правового прогресу, то й за цього випадку не скасовується положення про те, що адекватне нормативне оцінювання в будь-якому соціумі може бути зроблено не інакше, як з позиції пануючого світогляду та державно-правової свідомості, які, як правило є корпоративними, з позиції належного, необхідного рівня розвитку правової системи, тобто з погляду цільового стану правової свідомості. Будь-яка інша підстава оцінки стану правової системи та дійсності виключає можливість об'єктивного аналізу правової свідомості суспільства, оскільки "надалі будь-яка наступна мета первинного суб’єкта правосвідомості (фізичної особи) породжена також завжди об'єктивним світом і наперед зумовлює його, - знаходить його як дане, наявне"¹². Варто обмовитися, що застосування поняття правової мети до оцінки системи правової свідомості не позначає приписування цій системі чітко нормативного прагнення до правової мети у будь-якій її перспективі. Як відзначає В.Н. Сагатовский, "магія слів" настільки велика, що деякі автори, що критикуючи поняття цільового стану, будують свою полеміку на ототожненні його зі свідомою людською метою, що невірно¹³. Функціональне існування правової свідомості, звичайно, не пов'язується з тим, має або не має місце обо’язковий акт оцінки суб'єктом рівня правового стану та розвитку правобуття з позиції цільового стану. Не можна думати так тому, що начебто коли є акт правової оцінки, з’являється одразу феномен правової свідомості, а коли немає такого акту, зникає явище правової свідомості. Правосвідомість, на відміну від правової культури, котра існує об’єктивно, незалежно від волі та правосвідомості суб'єкта як суто небіологічне явище об’єктивної природи, є водночас не тільки явищем біологічної природи людини (за її духовними артефактами – правові переживання, оцінки, почуття, погляди), але й є суто небіологічним явищем, як й правова культура (за її матеріальними артефактами – твори, нормативні акти та ін.). Між цільовим і наявним станом правової свідомості існує серійна мережа прямих і зворотних зв'язків (цільових структур, структурних елементів) як пріоритетних зв’язків правосвідомості з дійсністю, домінантно регулятивно верифікованих у різних циклах соціальної активності, за допомогою якої система правової свідомості (вертикальна та горизонтальна) прагне до встановлению рівноваги, тобто до "підтягування" наявного стану до рівня необхідного, цільового. Зворотні зв'язки правосвідомості з дійсністю ідентифікуємо зв'язками відповідності правосвідомості та правової культури дійсності, що показують міру відхилення, або наближення, наявного стану правової свідомості та культури до рівня розвитку її цільового стану, легітимізованого у певному циклі соціальної активності та відносної чи абсолютної самостійності правової свідомості, процесуально формуючей відповідну відносну чи абсолютну самостійність правової культури. Зворотні зв'язки правосвідомості, таким чином, характеризують "величину помилки стосовно деякої специфічної провопроцесуальної мети" або мети правосвідомості, що має певний конкретно-історичний цикл соціальної активності⁹. Чим більше величина розвиткового відхилення правової свідомості від її раціональних норм чи від пріоритетно правоусвідомленої девіації наявного рівня розвитку правових феноменів та їх типових пізнавальних властивостей, тим більш сильний вплив виявляється цільовим правовим станом, що може відбуватися як прямо - за допомогою діяльності вторинних суб'єктів правосвідомості, так й опосередковано - через інші компоненти наявного стану останньої. Наприклад, низький за рівнем розвитку правовий акт (припустимо, з недоліками юридичної техніки) може бути приведений у відповідність з необхідним рівнем розвитку юридичної техніки шляхом скасування владним вторинним суб'єктом правосвідомості (законодавцем) неправокультурного акту та прийняття ним нового акту. Нейтралізація несприятливого впливу згаданого акту на правове життя суспільства може здійснюватися іншим способом, зокрема засобом високорозвиненої правозастосовувальної діяльності, у процесі якої за допомогою правоусвідомленого тлумачення статичних і процесуальних правових норм встановлюється дійсна воля законодавця. У перехідному й постперехідному суспільстві можливий лише один принцип зв'язку кризової позитивної форми правосвідомості з дійсністю - маргінальна відповідність, оскільки реальний стан правової дійсності спрямовано у своєму розвитку на цільовий, кінцевий стан системи правосвідомості як процесуального права, що має високий або найвищий цикл соціальної активності (філософсько-правові твори, дисертаційні та монографічні розробки з правової культури та правосвідомості, що формують нову теоретичну правову концепцію як основу нової правової ідеї). З урахуванням вищесказаного в аспекті цільової структури правової свідомості, за домінантними структурними типами зв’язків правової культури¹⁴ виділяємо п'ять структурних типів зворотних (оценочних) зв'язків правосвідомості з дійсністю, або пріоритетних процесуально-правових відносин, що утворюють типові зворотні зв’язки відповідності наявного та цільового правового стану правової свідомості: 1) відношення активної позитивної відповідності наявного рівня розвитку системи правової свідомості, або наявного стану правової культури, цільовому стану останньої; 2) відношення позитивної відповідності; 3) відношення індиферентної відповідності; 4) відношення негативної відповідності; 5) активно негативна відповідність наявного стану цільовому. Зазначені типи зворотних зв'язків правосвідомості та правової культури характеризують наявний рівень розвитку правового життя суспільства стосовно необхідного, цільового рівня. Трансгресивна трансформативна специфіка перехідної або девіантної правової свідомості відбиває її глибинні сутнісні риси, - саме в суперечливій єдності її різнорівнених правових станів, що реалізують у циклах соціальної активності різні перспективи становлення правової мети у правовій свідомості через її наявний та цільовий правовий стан. У запропонованому нами логічному співвіднесенні правової категорії “наявний правовий стан української правової свідомості” та “цільовий правовий стан української правової свідомості” через регулятивне опрацювання правового понятті “правова мета” формується нормативний сенс категорії “цільовий правовий стан української правової свідомості” як такий, що якісно віддзеркалює у духовно-матеріальних артефактаї правової культури прогресивний розвиток правової свідомості, а також за зміною динаміки елементного складу складових пропрцій формули української правової ідіоми-правосвідомості-норми права створюється автентична динаміка нормативних станів і перспектив правосвідомості. Ось у такому значенні вона являє певний інтерес для фахівців у галузі юридичної та законодавчої техніки й технології. Використовуючи широку базу статистично-соціологічного впливу на нормативний, ідейно-світоглядний характер принципового, непринципового правотворення та нормозастосування, можна суттєво змнити істотний характер формотворення різногалузевих актів перехідної правосвідомості, побудованих на регулятивних пріоритетах домінантних форм суспільної та державно-правової свідомості, створюючи відповідні різногалузеві правові норми.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Таким чином, найбільш оптимальним співвіднесенням «наявного стану української правової свідомості» та «цільового стану української правової свідомості», як співвіднесенням між цілим та його якістю, є таке співвіднесення, коли за допомогою затвердження у наявному правовому стані української правової свідомості нової правової мети формуються нові правовї ідеї, ідеали та цінності, при особистісному сперсоніфікованому ствердженні котрих у первинних і вторинних суб’ктів правової свідомості виникає необхідність трансгресивно змінювати стару правову психологію та ідеологію як психологічне та ідеологічне ядро правосвідомості-правових рефлексій-правової дійсйності, що призводить до з’явлення власно розвиткового «цільового стану правової свідомості», котрий як типово маргінальний, слугує надійною основою для поступового позбавлення від такої маргінальності засобами поступового витіснення старих структурно-системних елементів наявної перехідної або девіантної правосвідомості, що створює відповідні маргінально-правові норми як власні поведінкові акти за перехідного правостановлення. Логічне та нормативне співвіднесення наявного та цільового правового стану української правової свідомості є, фактично, нормативним співвіднесеннем різнолінійних регулятивних і арегулятивних властивостей та перспктив лінійного змісту та нелінійної форми правової свідомості, які є парадигмальними характерстиками водночас механізму правового регулювання суспільних відносин за перехідного, системно кризового правостановлення.

Думаємо, що подальшому дослідженню зазначених питань сприятиме успішне комплексне вивчення змісту та форми української правової свідомості за різних часо-просторів її тривалого конкретно-історичного становлення та розвитку як світової.

1. Дмитрієнко Ю.М. Українська правова свідомість: історико-правовий стан дослідження // Держава і право. Збірник наукових праць. Вип. 35. – Київ: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2007. - С.20-28. 2. Дмитрієнко Ю.М. Проблема рівності та пріоритетності суб’єктів правосвідомості за перехідного правостановлення (1 частина) // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. N 1. – Донецьк: ДІВС, 2007. – С. 15-26. 3. Уледов А.К. Духовная жизнь общества: проблемы методологии исследования. – М: Юристъ, 2006. – С. 175. 4. Дмитрієнко Ю.М. Українська соціалістична правосвідомість як типово девіантна // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. Збірник наукових статей. Вип. XVII. – Івано-Франківськ, 2006. – С. 3-9. 5. Дмитрієнко Ю.М. Дослідники про І.О. Ільїна – правознавця // Форум права. – 2006. – N 3. – С. 33-37 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http // www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2006-1/06dumrco.pdf. 6. Маркс К., Енгельс Ф. Соч. 2-е изд. – Т. 13. 7. Чунаева А.А. О значении категории цели для исследования проблем культуры // Культура как целостное значение: проблемы и методология изучения. – Л., 1983. – 248 с. 8. Садовский В.Н. Основания общей теории систем: логико-методологический анализ. – М., 1974. – С. 86. 9. Абрамова Н.Т. Целостность и управление. – М., 1974. – С. 126 - 20, с. 126. 10. Дмитрієнко Ю.М. Проблема неправильного правового віддзеркалення правосвідомістю дійсності як біла пляма українського правознавства: теорія правової ідеології як збоченої правосвідомості (джерела, історія, реальність). Частина 3 // Форум права. – 2006. – N 2. – С. 34-52 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http // www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2006-2/06dumdir.pdf. 11. Аверьянов А.Н. Категория «система» в диалектическом материализме. – М: Юристъ, 2006. – С. 18. 12. Мальцев Г.В. Социальная справедливость и право. – М: Юристъ, 2006. 13. Сагатовский В.Н. Системная деятельность и ее философское осмысление // Материалистическая диалектика и системный подход. – Л., 1982. – С. 16 – 23. 14. Дмитрієнко І.В. Українська правова культура як критерій якісного стану українського суспільства // Державо і право. Збірник наукових праць. Вип. 35. – Київ: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2007. - С.20-28