Шкабаро Вероніка Миколаївна,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри права Інституту права

Дніпропетровського університету економіки та права

Проблеми правосуб’єктності міста

Питання про можливість адміністративно-територіальних одиниць виступати суб'єктами права є достатньо дискусійним. Внаслідок трансформації конституційно-правових відносин відбулась переоцінка поглядів на конституційно-правовий статус регіонів та населених пунктів. Розвиток демократії, розширення конституційних прав соціальних спільностей та законодавче регулювання інституту місцевого самоврядування створили належну базу для теоретичного обґрунтування правосуб'єктності міста. Правосуб'єктності міста пов'язана з двома вельми важливими процесами, що відбувалися паралельно і не були безпосередньо пов'язані один з одним: розвиток і становлення ідеї місцевого самоврядування та процес утворення міст (урбанізація). Якщо витоки місцевого самоврядування мають в основному політичну і правову природу, то урбанізація – соціально-економічну.

Місто є адміністративно-територіальною одиницею, існування якої сприяє і забезпечує ефективність державної та місцевої політики. З моменту прийняття Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" місто поряд з іншими об'єктами управління в галузі регіональної політики отримало статус публічно-територіальної основи здійснення конституційних прав і свобод та функціонування територіальної громади, а також почало проявляти ознаки самостійного суб'єкту конституційно-правових відносин.

Найважливішою характеристикою міста як суб'єкта правовідносин є особливий вид власності – комунальна власність. Цікаво, що у п.2 ст.32 Закону України "Про власність" суб'єктами права комунальної власності було названо адміністративно-територіальні одиниці в особі відповідних рад.

Враховуючи той факт, що міська територіальна громада бере участь у правовідносинах безпосередньо або опосередковано, тобто через створені нею юридичні особи, місто можна визнати специфічним суб'єктом конституційно-правових відносин. Особливістю специфічності такого статусу міста є перш за все те, що місто не безпосередньо, а опосередковано, через інших суб'єктів здійснює покладені на нього функції і реалізує своє призначення.

Місто, на наше переконання, можна розглядати і як елемент адміністративно-територіального устрою держави та суб'єкт самоврядування, і, водночас, як складний об'єкт державного управління. У першому випадку місто, враховуючи його економічну самостійність, виступає на рівні власної життєдіяльності в межах компетенції, визначеної законодавством України; у другому – місто взаємодіє з державними органами управління (державною податковою адміністрацією, органами прокуратури і суду тощо), тобто зверху на нього впливають органи державної влади.

Отже, місто як суб'єкт конституційно-правових відносин та елемент адміністративно-територіального устрою України є територіально та майново відокремленим політико-територіальним утворенням – населеним пунктом, який наділяється правосуб'єктністю особливого роду, переважно опосередкованою у вигляді сумарної правосуб'єктності суб'єктів міської публічної влади та господарювання.

Місто, вступаючи у конкретні правовідносини, використовує свою правосуб'єктність, виступаючи реалізатором суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, функцій та компетенції, а також умовним суб'єктом-носієм юридичної відповідальності міської територіальної громади. Тобто у даному випадку можна говорити про своєрідну трансправосуб'єктність міста, оскільки воно виконує свої функції не безпосередньо, а через діяльність інших суб'єктів – міську територіальну громаду та її органи самоврядування.

Поняття правосуб'єктності міста є категорією складною, один з основних елементів якої (правоздатність) має свої окремі особливості. Правоздатність міста визначається наявністю закріплених в нормативно-правових актах прав та обов'язків. На нашу думку, можна виділити три способи виникнення правоздатності у міста. У першому випадку правоздатність міста може виникати з моменту об'єднання відповідної спільноти на певній території для спільного проживання з метою вирішення питань політичного, економічного, соціального та іншого характеру. Такий спосіб набуття правоздатності виникає у міст, які сформувалися природно, тобто у міст, що історично склалися. В іншому випадку місто набуває здатності мати певні права та обов'язки з моменту ініціювання державою утворити такий населений пункт для виконання певних функцій, що супроводжується спочатку забудовою відповідних споруд, а потім заселенням такого міста жителями. У такий спосіб виникали прикордонні міста, промислові центри держави, міста, які було побудовано поряд з електричними та атомними станціями. У третьому випадку правоздатність міста може виникати з моменту включення останнього до Державного реєстру адміністративно-територіальних одиниць. Наприклад, у разі віднесення населеного пункту до категорії міст у зв'язку з бурхливим збільшенням населення або у разі об'єднання кількох населених пунктів в один великий за розміром населений пункт.

Отже, правосуб'єктність міста – це передбачена нормами права сукупність юридичних можливостей міста в особі територіальної громади, органів і посадових осіб місцевого самоврядування бути учасником правовідносин, які виникають у процесі виконання ним своїх функцій в межах Конституції, законів України та статуту територіальної громади. Вона реалізується владними структурами міста та його населенням безпосередньо.

На жаль, на правосуб'єктність областей, міст, районів не звертається належна увага у вітчизняній юридичній науці, оскільки, дійсно, вона є інститутом специфічним, що пов'язаний із державним та муніципальним управлінням, комунальною власністю та комунальним господарством.

Ігнорування правосуб’єктності територіальних громад міст є істотним "бар’єром на шляху становлення регіоналізму як державної політики – системоутворюючої домінанти, яка визначає не тільки напрямки розвитку державності в Україні, але й є ефективним засобом сприяння демократії, стабільності і розвитку країни" [1]. Тому невипадково встановлення повноцінних міських територіальних громад, що мають реальну правосуб’єктність, перебуває в центрі уваги законодавця.

На жаль, в даний час у містах існує багато проблем, що викликано політичною та економічною нестабільністю в державі, тому українським містам доведеться пройти складний путь економічного розвитку, щоб стати самодостатніми для організації життя на своїй території [2].

У зв'язку з цим слід зазначити, що вирішенню проблем оптимізації обсягу прав регіонів та міст, надання їм можливості самостійного вирішення досить широкого кола питань шкодять дещо однобічні трактування понять їх правової самостійності. Коли ж мова заходить про самостійність області, району й міста, то чомусь вважається, ніби-то це означає розрив із навколишнім світом і перетворенням їх в ізольований острів. Мова йде просто про те, що всі господарські питання, що можна вирішити найкращим способом не в столиці, а, наприклад, у провінційному місті, вирішувати необхідно на місці, вирішувати силами тих, хто зацікавлений в оптимальному розв’язанні проблем, здатний прийняти правильне рішення і відповідати за його наслідки.

Література

1. Орзих М. Регионализм в Украине: критический анализ современной ситуации // Юридический вестник. – 1996. – № 4. – С. 64.

2. Павлов Н., Шремф Л. Метод проектирования как новая технология деятельности органов местной власти // Муніципальний рух України: досвід та перспективи розвитку: Зб. матеріалів та док. V Всеукраїнських муніципальних слухань (Судак – Новий Світ, 20-22 липня 1999 р.) та Всеукраїнської муніципальної наради з питань освітнього та інформаційного забезпечення українського муніципального руху (Ялта – Гаспра, 26-28 жовтня 1998 року). – К.: Логос, 2000. – С. 59.