Баковецька О.О. – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України інституту історії та права Миколаївського державного університету імені В.О. Сухомлинського.

Уроки державотворення в період національної революції

1648-1676 років.

У 2008 році виповнюється 360 років від початку національно-визвольних змагань українського народу. Відзначення цієї дати в черговий раз повертає нас в ті часи і примушує вкотре спробувати замислитися над тим, які саме уроки ми, сучасники, винесли з означеного етапу української історії. Чи змогли проаналізувавши успіхи і прорахунки своїх пращурів, обійти власні. Адже сучасний етап української історії має ряд беззаперечних аналогій з минулою епохою.

Ще у березні 1648 р. Богдан Хмельницький, попередньо, розпочинає переговори із послами коронного гетьмана Миколи Потоцького. Метою зустрічі було засвідчити перед владою основні наміри повсталих козаків – відновлення станових прав, виведення польського війська з території Лівобережної України, скасування польського управління на означеній території, дозвіл на встановлення дипломатичних відносин із володарями інших країн. Перемоги повсталих у травні 1648 року під Жовтими водами і Корсунем примушують гетьмана замислитися над політичною програмою більш радикального змісту. Через Тугай-бея, кримського хана – союзника козаків, Хмельницький передає коронному гетьману супліку (прохання) Війська Запорозького до польського уряду. Основний зміст цього документу, датованого другою половиною травня 1648р., передбачав створення аж по Білу Церкву удільної, з визначеними кордонами, козацької державності; скасування прав воєвод і старост щодо міст, замків і королівських володінь; відновлення усіх козацьких прав. Це перша згадка про необхідність створення козацької держави, але з певними обмеженнями. Вірогідніше, визначена у супліці територія повинна була утворювати третю складову частину (разом із Литвою і Польщею) Речі Посполитої (надалі РП). Гетьман і його соратники на той час не мали планів відриву українських земель від РП. (20 травня 1648р. помер польський король Володислав ІУ, з яким, до речі, Б.Хмельницький мав приязні стосунки. Гетьман і його оточення має на меті взяти активну участь у виборах наступного короля, пропонуючи свою кандидатуру. За тогочасною законодавчою системою, будь-хто з числа рицарського стану держави міг взяти участь у висуванні власного кандидата на означену посаду. Частиною рицарського стану РП були також і козаки. З огляду на ці факти стає зрозумілим, що на початку визвольних змагань, Хмельницький ще не бачив українських земель поза державним тілом РП). Лише на початку 1649 р., після блискавичних перемог 1648 р., гетьман повернувшись до Києва, вперше чітко сформулював ідею необхідності створення національної держави в етнографічних кордонах України, незалежної від Речі Посполитої. (На думку окремих істориків: В.Горобця, Т.Чухліба, рішучості гетьману в його політичних планах надала зустріч із константинопольським патріархом Паїсієм). Саме з цього моменту в українських землях розпочинається період державного будівництва. І триває він до 1676 року – часу, коли в Україні відбулися катастрофічні процеси - насамперед було ліквідовано Правобережний Гетьманат Петра Дорошенка. Саме з цього часу за Україною, на міжнародному рівні, перестають визнавати її право мати власну державність. В подальшому ні Юрію Хмельницькому, якого турки зробили князем, ні Івану Мазепі, нікому з наступних гетьманів, не вдалося повернути Україні її незалежність. Шанс на свободу, двічі, українська нація отримала лише у ХХ столітті.

Протягом двадцяти восьми років український народ мужньо боровся за своє право вільного вибору. За цей час відбулося багато подій, які мали доленосний характер: перемоги перших років національно-визвольної війни; створення союзних коаліцій з Туреччиною, Кримом, Московщиною, Трансильванією, Швецією та іншіми країнами; зради цих союзних сторін і як наслідок – роз’єднання України на дві частини - Лівобережну і Правобережну; початок однієї з найстрашніших сторінок української історії - громадянської війни, або руїни. Не менше ніж подіями, ця епоха насичена і видатними, неоднозначними постатями, яких через особливості ідеології колишньої імперії, не завжди висвітлювали об’єктивно, всебічно використовуючи джерела. Це і Ю.Хмельницький, І.Виговський, Ю.Немирич, Т.Цицюра, П.Тетеря, І.Брюховецький, П.Дорошенко та багато інших особистостей.

Насичена подіями та історичними постатями епоха, дає нам багато уроків, які вкрай важливо враховувати саме сьогодні, аби не втратити, вкотре, свій шанс. В ряду першочергових висновків зроблених на основі досвіду минулого, стоїть проблема формування і єдності української еліти, яка повинна керуватися в своїй діяльності лише національними інтересами українського народу. Це питання для козацької старшини було одним з найболючіших. Починаючи від Замостя (наприкінці 1648 року козацькі старшини і гетьман Б.Хмельницький не могли чітко визначитися, що їм робити – продовжувати війну із Польщею, перетнувши етнічні кордони країни, або повертатися до дому), повстання у 1650 році козаків Домонтівської сотні Черкаського полку проти Б.Хмельницького і самопроголошеного гетьмана Я.Худолія і закінчуючи не можливістю знайти компроміс між гетьманами поділеної України, всупереч навіть інстинкту виживання – прискорювали катастрофічні наслідки для української державності. Всі ці прояви сепаратизму старшини, її користолюбія, гордині призводили до ситуації, коли обидві конфліктуючі сторони захоплені внутрішніми чварами втрачали пильність і ловилися «на гачок» третьої сторони. Інколи навмисно продавали сусіднім країнам національні інтереси своєї держави і народу. Зовсім не поодиноким свідченням такого явища є приклад взаємовідносин гетьмана України І.Виговського з кошовим Запорозької Січі Я.Барабашем, коли останній, воліючи за будь яких обставин, здобути гетьманську булаву і повернути Кошу роль політичного лідера, іде на таємні зносини із московським царем Олексієм Михайловичем. Згодом запрошує віійсько останнього до України і фактично, лише за обіцянку зберегти козацькі привілеї, відмовляється від державної незалежності і свободи українського народу, штовхаючи його до братовбивчої війни.

Виходячи з досвіду минулого, отримуємо ще один урок - необхідно усвідомити, що будь-які внутрішні проблеми потрібно узгоджувати лише своїми власними силами, не долучаючи до цього процесу інші сторони і керуватися при цьому власними національними інтересами. Ці та інші істини повинні стати для сучасної України нормою життя. В іншому випадку нас можуть очікувати непередбачувані результати, через легковажність у ставленні до уроків минулого.