УДК 159.038.363.6(091) Вакулик І.І., Сінчук М.С.

НУБіП України

ЗДОРОВ’Я ЯК СОЦІАЛЬНА ЦІННІСТЬ

У статті йдеться про роль здоров’я для суспільства від витоків науки, історію медицини, її зародження та розвиток у античному Римі та Греції, а також досягнення лікарів у становлені первинної медицини.

Ключові слова: здоров’я, соціальна цінність, античність, медицина, Рим, Греція.

Нині актуальною залишається проблема здоров’я та його збереження, що знайшло відображення у наукових публікаціях, проведенні наукових конгресів, семінарів, конференцій останніх десятиліть із залученням вітчизняного, європейського та світового досвіду. Адже це складний соціальний феномен, котрий потребує уваги не лише медиків, а й педагогів, психологів, філософів, соціологів, культурологів, котрі аналізують стан та проблеми розвитку сучасного глобалізованого суспільства. «Відкритими» залишаються питання морально-етичних та духовних проблем вимирання людськості, віднайдення шляхів подолання духовно-моральної кризи ХХІ ст..

Мета даного дослідження – через призму творів стародавнього світу показати, що медицина античних країн заклала могутній фундамент у розвиткові медичної науки, фармацевтики, і, безперечно, у збереженні здоров’я.

Історія медицини дає нам чітко зрозуміти: існували нерівнозначні у часовому вимірі та за значимістю етапи розвитку науки про хвороби, їх розпізнавання, запобігання та лікування; функції організму, необхідність його змінення під час захворювань [1]. Упродовж багатьох тисячоліть живлячись рослинною їжею і спостерігаючи за тваринами, які поїдали рослини, люди мали можливість переконатися в лікарських, антипаразитарних, токсичних та інших властивостях рослин. Із поступовим накопиченням досвіду народ починає використовувати полин, опій, цибулю, часник, насіння гарбуза тощо. Проте відчуваючи страх перед грізними силами стихій, що породило віру у надзвичайні сили природи і божеств, люди намагаються задобрити, ублажити їх шляхом молитов та жертвоприношень.

Різні стародавні народи мали своїх богів, які мали б охороняти здоров’я людей й тварин. Серед тих, хто володів мистецтвом лікування, зустрічається чимало жінок. У єгиптян – знавці лікарських трав – Ніть, Ізіда, Могутня Полідамна; у греків – Артеміда, Афіна, Агамеда, доньки бога Есклепія (названий римлянами Ескулапом), Панакея (звідси походить назва „панацея”), Гінея (від її імені походить термін «гігієна»); Мудра Каза – у чехів; Герта і Фрига – у німців; Жива-Марина, Берегиня – у слов’ян. Також чимало до наших днів дійшло пам’ятників у вигляді кам’яних баб, оскільки вони були охоронницями домашнього вогнища [5].

Стародавнього грека особливо захоплювала медицина. Ідеалом вважалася здорова людина з її нормальним мисленням та сильною волею. Першими та найдавнішими літературними творами, з яких ми черпаємо відомості про античну медицину греків є «Іліада» та «Одіссея». Так у «Іліаді» читаємо: «Багатьох воїнів вартий один лікар умілий. Стрілу він вийме і рану присипле корінням цілющим» [2, 34]. У цьому творі згадується також про двох лікарів – Махаона і Подалірія, які, за грецькою міфологією, були синами Асклепія. Як переповідає Гомер, Асклепій був обожнений; він увійшов до грецької та світової літератури як бог лікувальної справи – син Аполлона «зцілюючого». Зображувався Асклепій переважно із великим посохом, навколо якого обвилась змія – символ здоров’я та медицини. У міфології країн Стародавнього Сходу також часто фігурувала змія переважно разом із божествами, яких пов’язували зі здоров’ям і медичною практикою. Зустрічається змія і в руках жриць, котрі здійснюють молитовний обряд.

Ця емблема давнього походження і пов’язана із культом тварин. Змія і ворона споконвіку вважалися уособленням мудрості. У деяких народів існували легенди про змієїдів – людей, що поїдали змій і оволодівали внаслідок цього найглибшими знаннями – вони уміли лікувати й розпізнавати хвороби. Ці легенди знайшли художнє відображення у літературі народів Африки, Австралії, Азії, Океанії, Центральної та Південної Америки, Південно-Східної Європи, а також у латинському прислів’ї Еstote prudentes, sicut serpentеs (Будьте розсудливими, немов змії).

У давнину мудрощі знання не були диференційовані, тому емблема змії стосувалася знань в цілому. І по сьогодні зберігається вона у багатьох країнах світу на вивісках аптек та інших медичних закладів, на бланках організацій та окремих лікарів, як книжковий знак, хоча первісне значення її давно вже втрачене.

Змію завжди пов’язували із плодоріддям, землею, здатністю жінки народжувати дітей, водою, дощем – з одного боку, і домашнім вогнищем, вогнем (особливо небесним), чоловічою дітородною силою – з іншої. За свідченнями античних авторів і археологічними даними, у скіфсько-іранській традиції відоме уявлення про богиню зі зміїними ногами і двома зміями, що спускалися з плечей.

Використання символу змії як соціального знаку, котрий відрізняє царя, характерно для Стародавнього Єгипту (символ фараону), країн індійського ареалу (головний убір у вигляді змії, що звивається у членів царського роду), царства інків (зображення змій на гербі верховного інкі).

У Стародавній Греції медицина існувала у двох площинах: вона була храмовою та професійною. Професійна характеризувалась появою при ятреях (лікарнях) медичних шкіл, у яких здобували освіту, а по закінченні навчання давали обітницю служити суспільству. Лікарі займалися приватною практикою або працювали у лікарнях. Місцеві medici виконували функцію по забезпеченню охорони здоров’я населення міст [1, 228].

Давня Греція мала кілька наукових шкіл, на яких базувалося вивчення медицини. Найбільш значимі серед них – іонійська, кротонська, кнідська, косська, ідеалістична і натурфілософська. Представники іонійської школи (натурфілософи Фалес, Анаксимандр, Анаксимен – VI ст. до н.е., Левкипп – V ст. до н.е.) виражали ідеологію так званих низів – купців, ремісників, які отримали у 509 р. перемогу над родовою аристократією. Основні положення цієї школи зводились до наступного: першоджерелом усього навколишнього є першоматерія, котра існує споконвіку; частки матерії, об’єднуючись, утворюють всі тіла у природі без допомоги богів; все тече, все змінюється у світі; будь-яка річ являє собою єдність протилежностей.

Ідеологічною основою кротонської школи було вчення Анаксимента про повітря як першооснову всього живого. Кротонський лікар Алкмеон, спираючись на погляди Анаксимента, описав пневматичну систему, згідно з якою, всі живі організми наповнені протилежностями: вологим і сухим, холодним і теплим, гірким і солодким тощо. Порушення рівноваги протилежностей викликає хвороби. Звідси і походить принцип терапії: лікувати протилежним.

Кнідська школа була утворена у м. Кнідосі у V ст. до н. е.. Згідно із теорією цієї медичної школи, протилежності знаходяться у вигляді вологи. І допоки вони мають правильні співвідношення, організм здоровий.

Косська школа, створена на о. Кос (поблизу Малої Азії), досягла найбільших результатів у галузі практичної медицини особливо у V – IV ст. до н. е. Найвидатнішим представником цієї школи був Гіппократ. У двадцятирічному віці він став жрецем, без чого не можна було займатися медичною практикою. Тодішні історики писали, він був зіркою і світлом лікарського мистецтва.

Гіппократ оволодів медициною завдяки батькові Геракліту при храмі Асклепіада, у якому лікували хворих і навчали медичному мистецтву. Храми-лікарні будувалися переважно поза великими містами у мальовничих (гірських) місцевостях, оточених садами, виноградниками, поблизу річок або цілющих джерел. Більшість хворих перебиралися зі своїм майном до таких храмів. У випадку з невиліковними хворобами і летальним кінцем «скарби» переходили у власність лікарів, а у випадку одужання пацієнт віддавав значну частину набутого упродовж життя на користь святині [2, 36].

Лікування у асклепійонах полягало у цілісно розробленій системі навіювання: підготовка хворого постом, молитвами, жертвоприношеннями, після яких обов’язковим елементом був сон у спеціальному приміщенні при храмі, де жреці тлумачили побачене хворими. Особлива увага приділялась водолікуванню, масажу. При необхідності хірургічного втручання лікарі з’являлися перед хворими у вигляді самого бога Асклепія, який зглянувся на прохання хворого.

Гіппократ відокремив медицину від теургії (божественного діяння), відкинувши молитви, замовляння, амулети та інший містичний ритуал, якими користувалася медицина асклепіадів та давніх єгиптян.

Дослідники медицини Стародавньої Греції вважали, що Гіппократ належав до сімнадцятого покоління лікарів школи асклепіадів. Основним кредом його медичної діяльності було: необхідно приносити мудрість (філософію) у медицину, а медицину у мудрість. У своїй практиці він надавав значну роль гігієні, дієті, урахуванню факторів зовнішнього середовища. Вважаючи кожного хворого як єдине ціле, котре є часткою природи, нащадок школи асклепіадів розробив питання діагностики і симптоматики хвороб [4, 73]. Тому у його творах зустрічаються назви тих хвороб, які увійшли до сучасної номенклатури.

Принципами гіппократової системи лікування були: не нашкодити (Non nocere); протилежне лікувати протилежним (Contraria contrariis curantur); лікуючи, допомагати природі; дотримуватися доцільності, берегти хворого. Після смерті давньогрецького лікаря щороку вшановували його пам’ять. Як переповідає легенда, на одному з дерев оселився рій бджіл, чий чудодійний мед зцілював від багатьох недуг. У працях Гіппократа наводиться перелік понад трьохсот медикаментів рослинного, мінерального та тваринного походження, більшість з яких були відомими ще китайцям, індусам, єгиптянам. Досить часто як антигельмінтні препарати згадуються полин, м’ята, чемериця, оливи, перець, гранат, скипидар. Гіппократ вчив, що лікар повинен мати дуже розвинену спостережливість [3]. Так, наприклад, він порівнював дрібнопухирчасті хрипи в легенях з кипінням оцту. Іноді Гіппократ слухав грудну клітку вухом, але цей прийом не набув популярності у той час. Такі погляди на хворобу були добре прийняті західно-європейською наукою та стали основою для загальнопатологічних систем – гуморальної та солідарної, «протримавшись» в науці до другої половини XVIII ст.. Саме С. Г. Зибелін звернув увагу на непереконливість класичних положень: організм є своєрідним і не можна розглядати хворобливість як залежність від темпераменту, який може змінюватися під впливом виховання та навколишнього середовища.

Речником ідеалістичної школи був Піфагор із Самоса, видатний математик, котрий вперше акцентував увагу на душі. Вважаючи найкращою медициною храмову, він відкидав медикаментозне лікування і уповав на бога. Емпедокл ототожнював душу із мисленням, вважаючи, що людина мислить не мозком, а кров’ю. Як представник ідеалістичної школи, перебуваючи на посаді міського лікаря, він проявив себе і щодо питань екології (пропонував осушувати болотяні місцевості); проводив окурювання приміщень як засіб боротьби із хворобами, які передаються через повітря. Медична школа Платона базувалася на тому, що людська істота складається з двох начал – духа й тіла [7].

Представником натурфілософської школи був Аристотель, учень Платона й Демокріта, учитель Олександра Македонського, найвизначніший енциклопедист давнини. У його працях «Фізика», «Метафізика», «Етика», «Про душу», «Органон», «Про виникнення тварин» були узагальнені досягнення усієї натурфілософії. Автор бачив і відчував взаємозв’язок між природою та живими організмами.

Завдяки сприянню Олександра Македонського, послугам рибаків, мисливців, пастухів Аристотель зібрав величезну кількість зоологічних об’єктів з усієї грецької землі, проводив розтини, робив замальовки внутрішньої та зовнішньої будови досліджуваних тварин, завдяки чому був складений анатомічний атлас і уведені нові анатомічні терміни. Він дав першу наукову класифікацію організмів, збудувавши її у вигляді сходинок природи: від найнижчих організмів до найвищих. За принципом дихотомії весь тваринний світ був розділений на дві великі групи (теплокровні й холоднокровні).

У таксономії Аристотель розрізняв вид (eidos), тобто реально існуючі організми, і рід (genes). Натурфілософом були описані 520 видів з погляду морфології, фізіології, біології і частково ембріології. Аристотель дав повний опис симбіозу та міграції тварин, котрі пов’язував із пошуками найкращих умов життя. На його думку, кішки існують не для того, щоб ловити мишей, а миші не для того, щоб їх з’їдали.

Учень Аристотеля Теофраст Тиртамус заклав наукові основи ботаніки. Він описав понад 500 рослин (у 15 книгах), займався гельмінтологією. Діоклес Користський вивчав дію лікарських засобів експериментально: давав піддослідним тваринам різні препарати із їжею та спостерігав за їхньою поведінкою.

Римська медицина, так само, як і культура, розвивалися під впливом Греції. Основною рекомендацією для підтримання здоров’я була поміркованість у харчуванні та у повсякденному житті, лікування лікарськими рослинами. Про це писав Порцій Катон Старший. Він закликав римлян не наслідувати грецької культури, звичаїв – їх медичні засоби були йому не до вподоби. Проте наукова вага його експериментів є безперечною: лікування ран, вивихів, переломів тощо. Завоювання та підкорення римськими легіонерами територій Африки, Сицилії, Галлії, Іспанії, Британії сприяло розвиткові тваринництва та медицині, яка її обслуговувала.

Тіт Лукерцій Кар у поемі «Про природу речей» виклав філософський погляд на сім’я, з яких з’являються заразні хвороби. У праці «Землеробство» («De agri cultura liber») Марка Порція Катона сучасники почерпують багато цінної інформації про стан сільського господарства (як потрібно доглядати за худобою, чим годувати; якими засобами лікувати при кольках, диспепсії, від глистів); про збереження плодоріддя (йому були відомі сидеральні добрива, дія яких полягала в заорюванні в ґрунт спеціально вирощених на зелене добриво рослин) [8].

Магон, житель Карфагена, написав 28 книг, які стосувалися питань сільського господарства, тваринництва, ветеринарії. Марк Теренцій Варрон, представник знаті, написав три книги (Rerum rusticarum libri tres), у котрих закладені основи ведення господарства і землеробства. Він з’ясував причини найбільших неврожаїв своєї доби; приділив увагу питанням плодозміни (чергуванню культур); пропагандував союз рільництва і тваринництва; займався питаннями розведення риб, кроликів, птахів; рекомендував засоби ізоляції хворих тварин від здорових (щоб уникнути сверблячки); досконало описав визначення віку тварин по зубам.

Публій Вергілій Маро, славетний поет давнього Риму, автор «Енеїди», був ветеринарним лікарем імператорських стаєнь. У книзі «Георгіки» Вергілій описав у віршах шляхи подолання інфекційних хвороб тварин, корости, сибірки, сказу, чуми великої рогатої худоби. Він забороняв знімати шкіру з трупів хворих тварин, рекомендуючи закопувати їх до ям.

Юліус Модератус Колумелла, прибічник рабовласницького ладу, вимагав посилення експлуатації рабів шляхом відрядної роботи, розподілу професій та підвищення кваліфікації; пропонував раціоналізувати сільське господарство (удобрювати ґрунти, глибоко й ретельно зорювати землю), а також докласти зусиль для науки, бо лише вона «освітлює шлях». Він написав дванадцять книг, серед яких шоста, сьома, восьма та дев’ята присвячені великій і малій рогатій худобі, птахам і рибам, бджільництву і мисливству, переліку обов’язків керуючого фермою. Колумелла був одним із перших авторів, який вжив термін ветеринарія. Кожний господар, на його думку, повинен бути обізнаний із цією наукою і щодня оглядати тварин, а хворих лікувати.

Клавдій Гален написав близько ста двадцяти праць, серед яких твори медичного, математичного, філософського спрямування. Його медична теорія підсумувала найзначніші досягнення античної медицини. Своїми вчителями Гален вважав Платона, Гіппократа, Герофіла, Ерасистрата. Його медична кар’єра розпочалася відтоді, як він вилікував господаря будинку від малярії, що було не під силу столичним лікарям. Згодом Гален був представлений усім відомим і освіченим римлянам, які охоче зверталися до нього за допомогою. Неодноразово римський лікар читав лекції з медичної теорії та філософії у храмі Конкордії і на доказ своїх положень проводив розтини тварин. Такі демонстрації викликали зацікавленість публіки, загостривши тим самим стосунки зі столичними медиками. Можливо, цьому сприяв і той факт, що Гален був особистим лікарем Марка Аврелія і його сина, майбутнього імператора Коммода. Лікар вважав людський організм чудовим створінням, а тому так жваво досліджував функції органів та життєвих процесів. Він першим описав м’язи спини, голосовий апарат, нерви, довів існування рухових та чутливих нервів, проводив досліди на тваринах. Перший встановив вагові та об’ємні відношення для ліків, які виготовляються із рослин.

Вегес написав чотири книги під назвою «Муломедицина» («Аrtis veterinariae sivedigestorum mulomedicinae libri»), знайдені в Угорщині у 1528 р. В основі його праці – вчення Гіппократа і Галена, тому автор рішуче виступав проти чаклунства і божеств, вважаючи, що все приписуване богам – це результат невігластва. Вегес досконало описав сказ, дав класифікацію хвороб коней, описав захворювання сечових органів та очей.

У такий спосіб представники різних медичних шкіл Стародавньої Греції та лікарі Стародавнього Риму закладали підмурівки розвитку майбутньої медицини, що й по сьогодні слугують джерелом сучасних досліджень найрізноманітніших спрямувань. Нинішній розвиток суспільства неможливий без накопиченого знання минулого, що дісталося нам у спадок від античних народів. Тому, говорячи про здоров’я як соціальну цінність [6], ми не повинні забувати тих надбань, котрі своїм корінням мали міфологічний, релігійний, філософський та психологічний контексти. Отже, аналіз сучасного стану здоров’я суспільства передбачає вивчення наукової системи знань минулого – історія розгортається за принципом спіралі. Проблеми розвитку сучасного глобалізованого суспільства так чи інакше стосуються «здоров’я» у широкому сенсі слова. І оскільки техногенез не може не впливати на живі істоти, його «віддзеркалення» ми бачимо на здоров’ї. Цікавим аспектом подальшого дослідження даної проблематики може стати визначення закономірностей поширення медичних знань різних епох у різних країнах.

Використана література:

1. Вакулик І.І. Розвиток медицини та ветеринарної практики в античні часи / І. І. Вакулик // Гриценко С. П., Вакулик І. І., Балалаєва О. Ю. Lingua latina veterinaria : [навч. посібник] . – К. : Центр учбової літератури, 2007. – 524 с.

2. Верхратський С. А. Історія медицини : [навч. посібник] / С. А. Верхратський, П. Ю. Заблудовський . – 4-е вид., випр. і допов. – К. : Вища школа., 1991. – 431 с.

3. Жмудь Л. Я. Зарождение истории науки в античности / Л. Я. Жмудь / Институт истории естествознания и техники РАН. Санкт-Петербургский филиал. – СПб.: Издательство Русского Христианского-гуманитарного института , 2002. – 424с.

4. Марчукова С. М. Естественнонаучные представления в средневековой Европе : [учеб. пособие] ./ С. М. Марчукова. – СПб. : Европейский Дом, 1999. – 192 с.

5. Мифы народов мира: в 2 т. / За ред. С. А. Токарева. / – М. : Советская Энциклопедия, 1991.

6. Погосян А. П. Правова концепція «здорова людина – вища соціальна цінність держави»: постановка проблеми // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2010, №3. – с. 17-22.

7. Роменець В. А. Історія психології : Стародавній світ. Середні віки. Відродження: [навч. посібник] / В. А. Роменець. – К. : Либідь, 2005. – 916 с.

8. Щедрин А. Т. Наука древнего Рима: Конспект лекций по курсу «История науки и техники» для студентов всех спец. всех форм обучения / А. Т. Щедрин . – Х. : Изд-во Харьковского политехнического ун-та, 1994. – 43 с.

В статье рассматриваются вопросы, посвященные здоровью как социальному продукту, затрагивается проблема изучения истории медицины в античных странах и достижениях врачей в становлении первичной медицины.
Ключевые слова: здоровье, социальная значимость, античность, медицина, Рим, Греция.

This article is about the history of medicine, its origin and development in ancient Rome and Greece. Also it is about progress in medicine in foundation of primary medicine.
Keywords: antiquity, medicine, history, Rome, Greece.