Філологічні науки/2. Риторика і стилістика

Дідух Х. І.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Ідіостиль як відображення авторської картини світу

Основною метою художнього перекладу можна вважати збереження ідіостилю. Досі немає єдиної позиції як у визначенні характерних рис ідіостилю, так і у використанні єдиного терміна (ідіостиль, ідіолект, стиль, індивідуальний стиль, стильова манера). Поняття ідіостилю та ідіолекту, які по-різному визначаються дослідниками і, відповідно, потрапляють у різні ряди співвідношень з поняттями мови, тексту та "мовної особистості", вже довгий час є центральними проблемами лінгвістичних досліджень. Наразі це пов'язано із підвищенням уваги до проблем, які пов’язані з питаннями індивідуальної мовної творчості.

В загальному розумінні ідіостиль – це сукупність глибинних механізмів створення текстового простору певним автором, які відрізняють його від інших. У більш вузькому значенні ідіостиль пов'язаний з системою мовностилістичних засобів, характерних для творчої манери певної мовної особистості автора. Такої думки притримуються такі науковці як В. В. Виноградов, Р. О. Якобсон, Ю. Н. Тинянов, М. М. Бахтін, Б. М. Ейхенбаум, В. М. Жирмунський, Ю. Н. Караулов, А. К. Жовківський, В. П. Григор'єв та інші [11, c. 283].

На цей час поняття ідіостилю характеризується в досить широкому науковому діапазоні. Так, В. В. Івановим висловлювалася думка, що «двадцяте століття характеризується розвитком «семіотичних ігор», які призводять в результаті до появи у однієї творчої особистості кількох мов» [7, c. 115]. Подібний погляд на ідіостиль оспорював С. І. Гіндін, який стверджував, що за широким «діапазоном мовних перевтілень» творчої індивідуальності, завжди можна побачити «структуроутворюючий стрижень творчості», в чому вбачається характерна риса російської поетичної традиції та її представників, що «дорожать своєю індивідуальністю» [5, c. 63].

У «Короткому словнику літературознавчих термінів» Тимофєєва Л. і Венгерова Н. стиль автора визначений як «сукупність основних ідейно-художніх особливостей творчості письменника, що повторюються в його творах, основні ідеї, які визначають світогляд письменника і зміст його творів, коло сюжетів і характерів, які він зазвичай зображує, типові для нього художні засоби, мова» [1, c. 42].

Індивідуальність авторського стилю полягає в наявності специфічної сукупності авторських стилістичних прийомів, характеризується наявністю певного принципу відбору і комбінації різних мовних засобів та їх трансформацій у запропонованій автором концепції. Індивідуальний авторський стиль письмового мовлення передбачає вербальну форму вираження індивідуально бажаних автором мовних засобів і їх граматичних та лексичних значень. Вивчення індивідуальної авторської стилістики – це дослідження авторського вибору мовних засобів, задуму і його виконання, втілених в текст.

Н. А. Фатєєва також розглядає ідіостиль як певним чином організовану структуру і позначає його як «сукупність глибинних текстопороджуючих домінант і констант». Дослідниця виділяє чотири типи структурних елементів ідіостилю, що розрізняються за рівнем формалізації: ситуативні, концептуальні, операціональні і композиційні «метатропи». Утворюючи ієрархічно впорядковану, але при цьому замкнуту систему, «метатропи» ідіостилю є його «каркасом».

Ю. Б. Борев, говорячи про структуру стилю літератури в цілому, виділяє різні шари стилю, наприклад, національна стилістична спільність, яка спирається на життєвий досвід даного народу, національно-стадіальна спільність, що відображає національний стиль народу на певному історичному етапі і т. п. На рівні окремого письменника він виокремлює наступні шари: індивідуальний стиль автора, що відображає особливості його художнього мислення протягом усієї творчості, стиль періоду творчості, стиль твору, стиль елемента твору [2, c. 75 - 92].

Також існує поділ ознак ідіостилю на формальні (пов'язані зі статистичними характеристиками мови твору) і неформальні. До неформальних ознак можна віднести особливості вживання різних виразних засобів мови: фонетичних, лексичних, фразеологічних, граматичних.

За В. П. Григор'євим, «опис ідіостилю має бути спрямований на виявлення глибинної семантичної та категоріальної зв'язності його елементів, що втілюють у мові творчий шлях поета, суті його явної і неявної рефлексії над мовою» . Об'єднуючу всі характеристики мовної особистості автора, В. П. Григор'єв характеризує це терміном «образ автора ідіостилю» [4, c. 54-75].

Інша тенденція розвитку наукової думки виражається в перевазі функціонально-домінантного підходу при цілісній характеристиці ідіостилю. Основи цього підходу були закладені в працях Ю. Н. Тинянова, а також Л. С. Виготського. У працях С. Т. Золяна, який розвивав цей підхід, ідіостиль розуміється як «фактор тексту і характеристика стилю, що змінює звичайні функціональні відносини між елементами і одиницями тексту.» Передбачається, що «поетичний ідіолект може бути описаний як система пов'язаних між собою домінант та їх функціональних областей» [6, c. 156].

Проте вивчення проблеми «літературного білінгвізму» (поезії і прози одного автора), а також феномена «авторського перекладу» (наприклад, з української мови на англійську і з англійської на українську) говорить про необхідність побудови більш загальної моделі ідіостилю. Це пов'язано з тим, що «мовна особистість» повинна розглядатися у всьому різноманітті її проявів, коли «функціональні області» дії домінант не позначені і принципово не можуть бути позначені. Так, вірші і проза одного автора утворюють єдиний мовний простір, межі між окремими сферами якого, у формулюванні В. В. Виноградова, «не привносяться ззовні, а розуміються з єдності, що будують його внутрішні форми». Правила ж переходу від однієї форми вираження в іншу визначені законами тієї ж глибинної семантичної зв'язності, в якій «проявляється сутність рефлексії поета над мовою» [3, c. 175].

Відзначимо також і те, що встановлення системи змістів, властивих автору, як таких, що відрізняють його від інших, виявляє його схильність до відображення тих чи інших реалій об'єктивної дійсності і характеру їх співвідношень, по суті, образ, картину світу певного автора.

Таким чином, поняття ідіостилю пов'язується, перш за все, з певним вибором, відбором мовних засобів (слів) і способами їх комбінування, взаємодії. З іншого боку, дуже важливим є зауваження про те, що, хоча не існує яких-небудь унікальних способів репрезентації особистісних змістів, легко виявити переважне їх використання. Отже, можна пов'язувати ідіостиль не лише з вибором слів, але і з частотністю їх вживання, причому суттєво важливим є те, що об'єктом дослідження має бути не лише загальновживана лексика, пов'язана з сюжетом, змістом творів. Наприклад, деякі автори вважають, що саме вставні компоненти є найцікавішим і найбільш показовим об'єктом вивчення. Оскільки автор не розглядає вставні слова як художній засіб, як засіб створення образу, він використовує той набір вставних слів і з такою частотою, які властиві його власній розмовній практиці, тобто ідіолекту.

Характеризуючи поняття ідіостилю, важливо також зазначити, що у творчості певного автора виділяються твори або тексти, між якими встановлюється відношення семантичної еквівалентності за різними текстовими параметрами: способом структурування ситуації, єдністю концепції, композиційними принципами, звуковою і ритміко-синтаксичною організацією. «Зв’язок, який виникає між ними, за аналогією з тим, що виникає між текстами різних авторів, може бути названо автоінтертекстуальним». Зазвичай серед різних текстів перебуває один зв'язок, який виступає в ролі метатексту, або автоінтертексту по відношенню до решти; в деяких інших випадках ці тексти становлять текстово-метатекстовий ланцюжок, взаємно інтегруючи значення один одного. Іншими словами, один текст пояснює інші тексти. Очевидно, що за такими текстами стоїть певний інваріантний код змістопородження, який притягує в єдиний трансформаційний комплекс як одиниці тематичного і композиційного рівня, так і тропові і граматичні засоби, що визначають смислове розгортання тексту [9, c. 105].

Д. В. Псурцев висуває положення про три рівні (аспекти) стилю художнього тексту, які утворюють ієрархію (зверху вниз): стиль - ідіостиль - мікроідіостиль. Стиль – це узагальнений тип, що співвідноситься з загальними рисами художньої літератури, ідіостиль – індивідуальна реалізація цього типу, що співвідноситься з текстами певного автора, а мікроідіостиль (поняття, запроваджене автором) – унікальна реалізація індивідуального, пов'язана з конкретним текстом певного автора. Також автор вводить суміжне з мікроідіостилем поняття змістостилю, що відображає таку сторону стилістичної унікальності як адаптованість стилістичних засобів тексту до передачі його конкретного змісту. Основа змістостилю – конфігурація образно-асоціативних компонентів, вклад яких у змістоформування викладається в рамках лінгвостилістичної моделі. Сприйняття надлінійної структури образно-асоціативних компонентів – важливий фактор адекватної інтерпретації, а її максимальне відтворення в перекладі (без порушення норм цільової мови) – суттєвий критерій адекватності перекладу художнього тексту [8].

Ідіостиль інтерпретується в сучасній філології і як прояв рефлексії автора над мовою (В. П. Григор'єв), що є сукупністю глибинних текстоутворюючих «констант», «домінант» художньої особистості. Поняття ідиостилю розглядається у зв'язку з «ідіолектом», «семантичними іграми» (Вяч. Н. Д. Іванов), «поверхневими» і «глибинними структурами тексту» (А. К. Жолковскій Жолковський, Ю. К. Щеглов, С. Т. Золян та інші). Особливо важливим є вивчення ідіостилю в контексті поняття «мовна особистість» (Р. О. Якобсон, Ю. Н. Тинянов, М. М. Бахтін, Б. Н. Ейхенбаум, В. М. Жирмунський, В. В. Виноградов, Ю. Н. Караулов) [10, c. 137].

Якщо говорити про ідіостиль в контексті художньо-літературного тексту, то найбільш актуальним є комунікативно-стилістичний підхід, коли характер мовного втілення образу автора як мовної особистості автора визначається цілою низкою чинників: вербально-семантичним, когнітивним, мотиваційно-прагматичним.

Стиль літературної особистості як автора, або «стиль письменника», за В.В. Виноградовим, це є його «склад» (в оригіналі російською мовою – термін «слог»). Це визначення йде від В.Г. Бєлінського, який розумів під ним «вміння висловити думки тим словом, тим оборотом, яких вимагає сама сутність думки ... Склад – це сам талант, сама думка... В складі вся людина; склад завжди оригінальний як особистість, як характер... Вивчення складу виражається головним чином у визначенні того, що береться письменником з мови і як, в яких цілях вживається ... чим відрізняється «голос» певного письменника від «голосів» інших» [1, c. 315].

Далеко не завжди фактор суб'єктивно-індивідуальний розглядається як головний в організації мовного простору й особистості автора, ідіолектною парадигмою його ідіостилю. Так, Р. А. Будагов обґрунтовував необхідність розглядати естетичну функцію стилю художньої літератури як результат іманентного узагальнення мовою стилів окремих письменників у стилях літературних напрямів (класицизм, реалізм, романтизм і т. д.); «в іншому випадку ... дослідник за різноманіттям окремих факторів втрачає перспективу бачення загального» [9, c. 178].

В. В. Виноградов не раз підкреслював, що принципи і закони словесно-художньої побудови образу автора слід шукати в тексті самого художнього твору. «Діалектика письменницького «Я », що являє собою швидше не «образ-ім'я, а образ-займенник», передбачає «велику можливість перевтілення і видозміни дійсності». Досліджуючи зв'язок між автором та структурою створюваного ним тексту як словесно-художнього цілого, В. В. Виноградов приходить до висновку про те, що «стиль письменника ... створює і відтворює індивідуально-виразні якості і співвідношення речей-образів, типових для творчої системи саме цього художника» [3, c. 207].

Визначення індивідуальних особливостей стилю письменника практично неможливе без більш-менш широких зіставлень: з літературною мовою його часу як певною константою, на основі якої виявляються специфічні риси своєрідності твору, які в тій чи іншій мірі відрізняються від даної константи; з індивідуальними стилями інших письменників-сучасників та попередників. Жодне комплексне дослідження стилю письменника без цих зіставлень не обходиться.

Поряд з цим способом виявлення специфіки стилю письменника повинна бути відзначена ще одна можливість дослідження того ж самого об'єкта, – можливість, що виникає в обмеженій кількості випадків і складається в зіставленні текстів одного і того ж автора, створених на різних мовах. Мова йде про випадки письменницької двомовності. Ці випадки являють собою абсолютно особливий аспект проблеми індивідуального стилю в його відношенні до рідної і нерідної мов автора, і також дозволяють ставити питання про специфіку стилю в його ставленні до мови.

Мова є вирішальним фактором у розкритті творчої індивідуальності письменника. При дослідженні ідіостилю найважливішими є такі властивості мови як творчий характер, функціональна спрямованість, роль у відображенні авторського бачення світу. Художній текст несе на собі відбиток авторських уявлень, концепцій, досвіду, ціннісних орієнтирів та особистісних ознак, які є генетично, культурно та соціально детермінованими. Це зумовлює орієнтацію дослідників індивідуального стилю автора на врахування екстралінгвістичних і культурологічних чинників породження та сприйняття художнього твору [8].

Отже, в загальному ми можемо охарактеризувати поняття ідіостилю як систему змістових і формальних лінгвістичних характеристик, властивих творам одного автора, який унікально втілює у своїх працях власний авторський спосіб мовного вираження.

Література:

1. Большой Академический Словарь Русского Языка. Российская академия наук, Институт лингвистических исследований. – М.: СПб.: Наука, 2004. – С. 42, 315.

2. Владимирова, Н. Г. Передача индивидуального стиля автора при переводе. // Н. Г. Владимирова. // Лексико-грамматические вопросы теории перевода в вузе: Межвуз. Сб. научных тр. – Л.: ЛГПИ, 1984. – С. 75 - 92.

3. Виноградов, В. В. О языке художественной прозы. – М., Л.: Гос. Издательство, 1930. – С. 175, 207.

4. Григорьев, В. П. Грамматика идиостиля: В. Хлебников. – М.: 1983. – С. 54 - 75.

5. Золян, С. Т. От описания идиолекта — к грамматике идиостиля. — В кн.: Язык русской поэзии ХХ в. Сб. научных трудов. — М.: 1989. – С. 63.

6. Золян, С. Т. К проблеме описания поэтического идиолекта. — Известия АН СССР. Сер. Лит-ры и языка. — М.: 1986. – С. 156.

7. Иванов, В. В. О языковых причинах трудностей перевода художественного текста // Поэтика перевода. – М: 1988. – С. 115.

8. Псурцев, Д.В. Перевод и дискурс. // Вестник МГЛУ, Выпуск 463. – М.: 2002. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.thinkaloud.ru/sciencelr.html.

9. Салимова, Ф. О некоторых стилистических особенностях перевода художественного текста. // Лингвостилистические особенности функциональных жанров. Переводческий аспект. Сб. научных трудов. – Ташкент: ТашГУ, 1986. – С. 105, 178.

10. Фёдоров, А. В. Язык и стиль художественного произведения. – М. – Л.: ГосЛитИздат, 1963. – С. 137.

11. Фёдоров, А. В. Очерки общей и сопоставительной стилистики. – М.: Высшая школа, 1971. – С. 283.