Філософія/ 2. Соціальна філософія

Мараєва У.М.

Ужгородський національний університет

Гносеологічна природа народної обрядовості українців: постановка проблеми і висновки

Українська національна культура входить у глобальну наднаціональну цивілізацію як українська індивідуальна реальність в оточенні іншого світу. Українська реальність – це українська традиція, культура, цивілізація. У цивілізаційному аналізі на перший план виступає здатність етнічної (національної) спільноти підтримувати свої відтворювальні механізми як суб’єкту історії. Українське суспільство, за М. Михальченком, має багато рис порубіжної (суміжної) цивілізації в орієнтації на змагальність, конкуренцію, підвищення ефективності виробництва, науки, освіти, на освоєння нових форм діяльності. Тому синтезна взаємодія з іншими суб’єктами цивілізаційних світових процесів у соціокультурному і політичному розвитку сприяє збереженню і відтворенню своєї етнічної самобутності.

В умовах постіндустріального суспільства спостерігається розрив із традицією та відхід від особливостей етнічної культури. При всіх видозмінах суспільства на сьогодні народна обрядовість українців залишається традиційною формою освоєння дійсності, що забезпечує спадковість поколінь, стабільність суспільного розвитку та збереження державності через зв’язок традицій.

При цьому виникає проблема збереження вкорінених у глибинах національного буття та свідомості соціокультурних здобутків. Тому теоретичне дослідження традиційної культури як соціально-спресованої пам’яті поколінь, як ціннісно-нормативної форми регуляції стосунків у суспільстві вимагає вивчення гносеологічної природи народної обрядовості і застосування її у процесі цивілізаційної ідентифікації України, у визначенні напрямку цивілізаційного розвитку нашого суспільства.

Ґрунтовне вивчення гносеологічної природи народної обрядовості українців на засадах соціальної філософії дає можливість зробити узагальнення та сформулювати конкретні висновки, що підсумовують результати дослідження означеної проблеми. Результати дисертаційного дослідження конкретизуються у таких положеннях:

1. Проблема виникнення, розвитку та функціонування народної обрядовості, визначення її природи є міжгалузевою, тісно пов’язаною з теорією етносу, теорією модернізації сучасної України. Національний проект модернізації у теоретичних розробках українських та зарубіжних вчених, визначає характер модернізаційного процесу з урахуванням національних традицій, які виступають його стабілізуючим чинником як варіанти загальнолюдських цінностей; обґрунтовує основну проблему сучасного модернізаційного періоду для України як збереження власної етнонаціональної ідентичності, що можливе шляхом збереження традиції, пізнання особливостей народної обрядовості, визначення її пізнавальної ролі і значення у викликах сьогодення. Саморозвиток народної обрядовості українців виявляється в єдності об’єктивних та суб’єктивних чинників її розвитку та функціонування (природно-кліматичні умови; господарсько-культурний тип як тип діяльності суб’єкта та тип культури спільноти; світоглядно-ментальні настанови, які лягли в основу специфічного способу мислення, світовідчуття та світорозуміння суб’єкта; події етнічної історії, зокрема сучасні модернізаційні тощо; рівень соціально-економічного розвитку у певний період етнічної історії). Гносеологічна природа народної обрядовості українців реалізує себе у процесі етногенезу. Обрядовість є сукупністю обрядів, узвичаєного, обов’язкового символічного дійства, яке приурочене до відзначення важливих подій у житті людського колективу, родини чи навіть окремої людини. Родовим поняттям для обряду (як і звичаю) є поняття традиції – усе, що створив народ упродовж тривалого історичного періоду на основі функціональної потреби і що набуло сталої форми і у такому незмінному вигляді передається від покоління до покоління. Сенс обряду полягає не в ньому самому, а в тому, що він означає, символізує, оскільки метою обряду є не досягнення певного матеріального, предметного результату, а формування в його учасників певних думок, образів, уявлень, почуттів, настроїв та знань.

2. Гносеологічна природа народної обрядовості виявляє себе у пізнавальній діяльності її суб’єкта (людина – етнофор та спільнота – етнос, нація) – це процес взаємодії суб’єкта і об’єкта пізнання, нерозривна єдність емпіричного (чуттєвого) та теоретичного (раціонального) його рівнів, результатом якого є розуміння. Розуміння природи і «тексту» народної обрядовості можливе шляхом встановлення зв’язків між її суб’єктом (його внутрішнім світом, засадами і настановами світобачення і світосприйняття) і структурно-змістовими компонентами. Народна обрядовість є результатом пізнання суб’єктом навколишнього світу-буття – це буденний світогляд (у порівнянні з особистісним та філософським) у єдності структурних рівнів: світобачення – на основі принципу космоцентризму; світовідчуття – на основі досвіду (індивідуального, сімейного, групового, етнічного, суспільного тощо); світорозуміння – на основі отриманого донаукового знання; світоспоглядання – на основі мети, цілі, яка усвідомлюється через універсальні форми діяльності (нужда – потреба – інтерес – мета – засоби – результати – наслідки); світосприйняття – на основі цінностей (щастя, любові, істини, краси, добра, свободи, справедливості тощо). На світоглядно-ментальному рівні ці риси знаходять вияв у домінуванні антеїстичних, екзистенціально-кордоцентричних світоглядних орієнтацій.

3. Пізнавальна діяльність суб’єкта обрядовості відбувається відповідно до її фізично-тілесної, емоційно-психічної та інтелектуально-раціональної сфери, а тому взаємодія чуттєвого та раціонального складає механізм генерування знання суб’єкта про об’єкт – світ-буття і себе у ньому. На рівні емпірично-чуттєвого пізнання суб’єкт народної обрядовості як суб’єкт пізнання у формах відчуття, сприйняття і уявлення збирає, фіксує зовнішні прояви, властивості та накопичує інформацію про об’єкт свого пізнання. На відміну від чуттєвого і водночас у взаємозв’язку з ним формується раціональне пізнання, яке найбільш повно й адекватно виражене у формах абстрактного мислення – поняттях, судженнях, висновках (умовиводах), у яких відображаються суттєві зв’язки між об’єктами, закономірності їхнього розвитку. Народній обрядовості українців як знанню про світ-буття властива логічна внутрішня структура, що виявляє себе в єдності форми і змісту, підпорядкуванні усіх елементів загальній ідеї (Космосу, порядку, гармонії), її утвердженні засобами знаків «мови» обрядодійства (дія, слово, рух, жест, артефакти тощо) та символів цих знаків. У процесі символічного обрядодійства його суб’єкти отримують (утверджують, передають) про світ-буття і себе в ньому глибоке і конкретне донаукове знання (агрономічне, метереологічне, медичне, педагогічне тощо). Визначення у «тексті» народної обрядовості українців відображають зв’язки (часово-просторові, причинно-наслідкові) між суб’єктом і об’єктом пізнання, сутнісні ознаки явищ – це поняття: «безперервність життя», «народження», «невідворотна смерть», «безконечність», «конечність (край, межа, рубіж)», «потойбіччя», «своє», «чуже», «чисте», «нечисте», «рух», «спокій» тощо. Поняття, закодовані у структурно-змістових компонентах обрядодійства, здебільшого є дуалістичними і відображають зв’язки і властивості як єдність протилежних явищ і символів: космологічних, біологічних, соціальних, майнових, етичних, естетичних, що виявляє діалектичну суперечність як логічні форми відтворення руху і розвитку, об’єктивні форми буття людини і її розвитку і спонукає суб’єкта народної обрядовості шукати в пізнанні основи суперечності, змінювати в реальному житті основи для її розв’язання і розвитку, вдосконалення. Поєднання понять-символів в обрядодійстві витворюють у зашифрованому, скритому, латентному висловлюванні судження про предмети і явища оточуючого світу-буття, їхні зв’язки і відношення.

4. В інформаційно-знакову систему народної обрядовості українців трансформовано феномени: світу-буття-життя, культури-гри, частини універсальної дихотомії – життя/смерть. Світ-буття як об’єкт пізнання суб’єкта народної обрядовості – це реальність, складовими якої є буття природи, буття людини, буття культури, причому первинною реальністю буття є життя, а кожен його вияв, зокрема у культурних і соціальних системах, є неповторним та унікальним. Феномен світу-буття-життя полягає в тому, що світ стає буттям лише посередництвом життя людини як суб’єкта чуттєво-раціонального його пізнання – її відчуття-сприйняття-розуміння-переживання світу. Досвід світу-буття-життя є інтерсуб’єктивно значущим та спільним для людей, перш за все, у межах спільноти у сутнісних структурах її «життєвого світу» як дофілософській, донауковій, первинній у гносеологічному відношенні свідомості. Народна обрядовість постає як явище культури-гри, як феномен соціо-культурного буття українців, якій, як феномену культури-буття українців, властива пізнавально-інформаційна функція. Трансформація феноменів буття у інформаційно-знакову систему народної обрядовості як феномену ігрової культури у пізнавальній діяльності українців (коли й сама обрядовість постає як феномен буття) пов’язана з історією формування обрядовості і функціонування: водночас, це і пізнання (у формі і змісті, знаках обрядовості) не пізнаного (яким постає світ для кожного нового покоління українців) – окремих його об’єктів, частин цілого (календарні цикли, дати року, періоди людського життя, віхи в житті сім’ї, смерть тощо), і пізнання вже пізнаного – яким постає знаково-символічна мова обрядовості, її код, шифр, без знання і розуміння якого неможливо пізнати зміст обрядовості. Феномени світу-буття-життя, життя-смерті, культури-гри трансформовані у форму і зміст народної обрядовості українців як ідеї, висловлені мовою знаків і сиволів у «тексті» народного обрядодійства. З інформаційно-семіотичної точки зору, світ народної обрядовості постає як світ знаків-символів та смислів (слова української мови, орнамент, артефакти матеріальної культури, жести, дії). Народна обрядовість українців постає як феномен буття і, водночас, специфічний «текст» про інші його феномени, смисл якого виражений знаками, що потребують своєї розшифровки. Код для розуміння семіотичного поля «тексту» народної обрядовості встановлюємо як закономірність злиття суб’єкта обрядовості в процесі пізнання себе і світу навколо себе з об’єктом пізнання, який трансформується в знак, символ народної обрядовості лише посередництвом переживання суб’єктом феноменів буття. Знак у системі народної обрядовості є матеріальним предметом (явищем, подією), що в процесі обрядового спілкування та обрядодійства виступає як представник якогось іншого предмета, властивості, відношення й використовується для придбання, зберігання, перетворення, передачі інформації. Знак виконує в обрядовості пізнавальну функцію, оскільки з ним зіставляється певний зміст, який називається значенням знака. У класифікації знаків народної обрядовості українців присутні знаки:

· іконічні (хліб, вогонь, півень як знак Сонця, мед як знак результату невтомної праці, мак – сну, смерті, яйце – життя, дерево, рівносторонній хрест, який легко трансформується в коло, квадрат інші геометричні фігури – єдності простору і часу, поколінь, світів, поріг, стіни будинку – межу світу «свого» і «чужого» тощо;

· індексальні: кольори (зелений – життя, синівську сутність щодо синього – материнського-земного і жовтого – батьківського-небесного, чорний – смуток, смерть, червоний – війну, кров, пристрасть, втрату), барвінок – вічність, квітка – нев’янучу красу, зерно, яйце – зародок, вічність, безперервність життя тощо;

· знаки-символи (умовні, конвенціональні знаки) – дія яких заснована на умовному, встановленому «за домовленістю» зв’язку між знаком та означуваним об’єктом: ритуал виконання обряду, як усталена послідовність обрядових дій, чаркування, поклін, інші дії, жести тощо. Образ є знаком, який відтворює об’єкт, але не збігається з ним. Символ у народному обрядодійстві українців розкриває свій образно-алегоричний зміст лише у процесі спілкування у комунікативному полі обрядодійства, в чому виявляє себе діалогічна форма пізнання в процесі обрядовості. Система знаків-символів у «тексті» народної обрядовості є кодом етнічного світогляду. У цьому моменті пізнання народна обрядовість постає як народна синкретична творчість (усна, театрально-ігрова, хореографічна, музична), в якій суб’єкт пізнання зливається з об’єктом (світом-буттям), а обрядодійство постає як саме буття.

5. Метою пізнавальної діяльності суб’єкта народної обрядовості є неусвідомлене прагнення досягнути об’єктивної істини про себе і світ-буття-життя. У результаті діалектичної єдності суб’єкта і об’єкта пізнавального процесу як творчої ігрової діяльності отримуємо істину як знання. Знання про світ та людину в ньому, отримане у результаті пізнавального процесу обрядодійства, можемо вважати абсолютно істинним у тому сенсі, що це пізнання здійснюється в нескінченному ряді людських поколінь, через скінченний ряд наближень, кожне з яких є відносною істиною. Головним і остаточним критерієм, мірилом, засобом перевірки істинності і корисності донаукових знань є практика як чуттєво-предметна діяльність української людини з часу виникненння народної обрядовості і до сьогодні. Практика народного обрядодійства українців в історичному соціокультурному бутті народу як етап матеріалізації, «опредметнення» ідей і «теорії» донаукового знання дає змогу перевірити їх істинність уже у формі наукового знання, яке виникає і розвивається на основі вдосконалення, уточнення чи відкидання моментів помилок донаукового, чим створює стимули для подальшого наукового пізнання, виявляє непізнане, ставить проблеми. У процесі пізнавальної діяльності народної обрядовості, яка розгортається як гра, здійснюється процес самоідентифікації, самоутвердження та самореалізації особистості – суб’єкта пізнання. Безпосередньою метою цієї «гри» є боротьба за щось (за себе) і представлення чогось (себе). Ці дві складових мети гри взаємопроникають і взаємопередбачають одна одну. Самоідентифікація особистості у процесі українського народного обрядодійства здійснюється як: 1) стереотипізація, омасовлення, встановлення особистістю тотожності між собою і спільнотою, певною соціальною роллю, уподібнення себе до «всіх» шляхом розчинення своєї індивідуальності у ширшому загалі й ототожненння себе з ним; 2) ідентичність «Я», що виступає як незалежність індивідів від ідентифікуючого тиску рольових алгоритмів і репресивних впливів, які, фактично, виснажують цю ідентичність, як індивідуальне самовизначення себе як унікальної істоти, що протистоїть іншому світові. Українська народна обрядовість виявляє механізми як першого, так і другого типу соціокультурної ідентифікації суб’єкта. Ідентифікація української людини із спільнотами (сім’ї, роду, народу, нації), які визначають структуру етносу її приналежності, відбувається у повсякденні і затверджується у символічному обрядодійстві родинно-родильної, поховальної, весільної, будівельної обрядовості, де поняття «Я» розчиняється у «Ми», підпорядковується йому, а в єдності «Я – Ми» протиставляється поняттю «Вони». Цей дуалізм конкретизовано поняттями «свій» і «чужий», які у статусі визначень «свій рід», «своя сім’я», «своя хата», «своя сорочка», «свій («цей») світ» і в градації структур (від особистості до світу-життя), щодо яких використовуються ці визначення, дає людині відчуття єдності власного «Я» із «Ми». Самоідентифікація української людини з собою «тут і тепер» відбувається в обрядовості шляхом визначення тієї ігрової (яка відповідає соціальній) ролі, яку встановлює обрядодійство кожному: дитині, парубкові, дівчині, старшій за віком, молодій людині в момент її прилучення до спільної праці, справи, проведення дозвілля (ініціація), жонатому (заміжній), тому, хто зберіг себе у відповідності до встановлених спільнотою правил і хто порушив їх тощо. Найбільш яскравими прикладами такого ідентифікуючого обрядодійства є весільний обряд (зокрема його складова «комора»), проводи Коляди (зокрема «колодки»), перший постриг, вечорниці (зокрема «калита»), великодні ігри (гагілки, гаїлки, гаївки) тощо. Символами особистісної та соціальної ідентифікації української людини в обрядодійстві різних обрядів є дерево (гільце, ялинка, букет, квітка тощо), ритуал споживання їжі (святвечірня вечеря, великодний сніданок, розламування весільного короваю, поминальні обіди, відвідування місць захоронення померлих предків – «гробки», «проводи») тощо. Самоутвердження особистості української людини в народній обрядовості відбувається: 1) шляхом заперечення вагомості іншого як ідея змагальності (обряд калити, переспів-змагання дружок і дружбів у весільному обряді, розподіл ролей у обряді сватання, вертепному дійстві тощо), утвердження і домінування власної особистості і 2) шляхом самовизначення як ідея безконечного життя, порядку, злагоди, добра, досягнення у межах цих понять відповідності, рівноваги між тим добром, що може бути і тим, що є. Найвищою в ієрархії потреб людини є потреба самореалізації – процес покладання-здійснення людиною свого «Я» у світі, що передбачає найоптимальнішу для конкретної людини взаємодію сутнісних сил, розгортання яких є мірилом людинотворчого потенціалу конкретно-історичних типів соціуму та культури, «гомеостазу» людини і світу. Досягнення рівноваги як основи гомеостазу у житті людини, спільноти та світу відбувається в символічно-образному обрядодійстві українців.

6. Народна обрядовість є фактором внутрішньої консолідації етносу як культурно-історичного типу, типу культури. Перехідний етап сьогодення має свою специфіку, внутрішню динаміку, що дозволяє українському традиційному суспільству легше модернізуватися, аніж суспільствам з несталими історичними традиціями, з еклектичною культурою і способом життя. Проблемою сучасного процесу модернізації України є брак власне українського урбанізму, коли розрив між «сільською» та «міською» культурою руйнує етнічну культуру, створює для таких її компонентів, як обрядовість локальні просторові ніші, породжує фрагментарність розуміння і функціонування, однак базовою умовою національного самоздійснення у складних перехідних умовах є проблема національної ідентичності. Народна обрядовість українців постає незмінним знаком української ідентичності, який потребує захисту, збереження і пошанування. Виявлена пізнавальна природа народної обрядовості українців утверджує ідею людиновимірності оточуючого світу-буття-життя, а саме обрядодійство як процес становлення, самопізнання, самоутвердження та самореалізації української людини, що ставить проблему уведення пізнавального досвіду народної обрядовості українців (як пізнання непізнаного – світу-буття-життя у структурно-змістових компонентах обрядовості і пізнання пізнаного – власне структурно-змістових компонентів народної обрядовості українців) до організації, визначення форм, змісту, вибору методичної бази сучасного державного процесу національного виховання. Реалізації викликів національного виховання в умовах перехідного українського суспільства для етнічних груп може бути здійснена на основі урахування досвіду виховання у середовищі української діаспори, де школи українознавства (так як і «-знавства» інших етнічних груп у країнах проживання) в умовах іноетнічного полікультурного оточення української діаспори (як етнічних груп в країнах проживання) протистояли асимілятивним процесам, дозволили зберегти українцям діаспори національну ідентичність, єдність та згуртованість. Збереження національної ідентичності для українців у складних умовах полікультурного простору України та модернізації суспільно-політичного, економічного, культурного життя полягає у реалізації українознавчих вимірів національної школи у напрямку послаблення або й викорінення недоліків етнонаціонального світогляду.

Проведене дослідження не вичерпує усіх аспектів порушеної нами проблеми. Перспективним напрямом подальшого вивчення вважаємо такий: соціально-правові аспекти структурно-змістових компонентів народної обрядовості українців, що передбачає звернення до спадщини українського звичаєвого права, природа якого пов’язана з формуванням і функціонуванням народної обрядовості українців.

Литература:

1. Карпенко І. В. Філософія і світ повсякденності / Іван Васильович Карпенко // Філософські обрії. – 2009. – № 22. – С. 59 – 71.

2. Кісь Р. Інтегральна етнокультурологія і цивілізаційні перспективи українства [Електронний ресурс] / Роман Кісь. – Режим доступу до журн. :

http://vesna.org.ua/txt/sxid/osv.html

3. Михальченко М. І. Україна як нова історична реальність : запасний гравець Європи /Михальченко М. І. – Дрогобич-Київ : “Відродження”, 2004.– 488 с.

4. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / С.Хантингтон ; [пер. с англ. Т. Велимеева, Ю. Новикова]. – М. : ООО “Издательство АСТ”, 2003. – 603 с. – (Philosophy).