ДМИТРІЄНКО Ю.М. УНІВЕРСИТЕТ МИСЛІ  (ХАРКІВ-КИЇВ)

 

1. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ: EВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ ІДЕЇ - НАЙГОЛОВНІШОГО СИСТЕМНОГО ЕЛЕМЕНТУ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ ТА КУЛЬТУРИ (ІСТОРИЧНЕ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ ІДЕЇ)

Укранський народ, що забуває власну історію, приречений раз у раз повторювати помилки минулого. Адже правова історія - то правові ідеї еліти та правові настрої мас, уроки правоусвідомлених звершень і помилок, що є змістом масового несвідомого нормативно-правового етносу. Українську історію не можна читати без брому - відзначав свого часу один з лідерів Української Народної Республіки В. Винниченко. Не можна тому, що вся вона пронизана кривавими подіями, зрадами провідників, бездумними і жорстокими бунтами мас, міжусобицями і чварами. і в той же час, це історія великих мрій і величних прагнень, неймовірної жертовності, героїзму і відваги. Кожен загарбник намагався витравити з історичної пам'яті українців позитивні приклади, залишаючи і посилюючи натомість явища і події, які пригнічували національне достоїнство, гордість за свою країну і народ. Настав час об'єктивно, наскільки це можливо на даному історичному етапі розвитку, проаналізувати історію ідей і концепцій, що рухали Україну до незалежності здобутої наприкінці другого тисячоліття нашої ери. Проаналізувати для того, щоб отримана незалежність не стала черговим коротким епізодом між довгими роками поневоленого існування, щоб кожен громадянин Української Держави відчув себе господарем у своєму домі. Господарем, що несе відповідальність за свою долю і майбутнє нащадків перед пам'яттю предків, які ціною власного добробуту, власною кров'ю, а часто і самим життям прокладали шлях до свободи і незалежності України. Україна завжди прагла волі, писав колись великий французький філософ Вольтер, визначаючи фактично українську національну ідею. До волі, що не завжди асоціювалась з власною державністю. Однак, уроки історії навчили нас, що власна держава хоч і не гарантує кожному вирішення всіх його проблем, але без неї повноцінної свободи бути не може. Українська державність має тривалу історію. Не меншу має і історія бездержавного, поневоленого існування українського етносу. Спогади про минулу державну велич, прагнення її відродити постійно спонукали до теоретичних пошуків шляхів та форм втілення віковічної мрії. Ці теоретичні побудови часто лягали в основу практичний дій і зумовлювали чи то наближення, чи то віддалення реалізації ідеї самостійного державно-політичного існування. Концепції державності в концентрованій, узагальненій формі відображали ідеали правових і політичних еліт, прагнення представників народних мас, давали відповіді на питання чим повинна бути українська держава, для чого вона існуватиме, яким шляхом буде побудована. Дослідження правових  і державницьких ідей в українській правовій думці мають кількасотлітню традицію, їх печатки лежать в "Слові про закон і благодать" Іларіона, "Повісті минулих літ", творах українських гуманістів і полемістів, козацьких літописців, працях істориків народницької школи (М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського), представників національно-державницького напрямку (В. Липинського, С. Томашівського, Д. Дорошенка), прихильників радикально-націоналістичної ідеології (М. Міх-новського, Д. Донцова, Ю. Липи) і знаходять продовження в працях наших сучасників. Початок систематичному дослідженню історії української правової думки та ролі і місця в ній правовій ідеї покладено працею Ю. Охрімовича " Розвиток української національно-політичної думки", що побачила світ у Києві буремного 1918 року. Вона була позначена як перший том задуманого дослідження, однак автор не зміг продовжити роботу загинувши у вирі революції 1917-1920 рр. У цьому дослідженні Ю. Охрімович зробив спробу проаналізувати основні правові та політичні ідеї, що панували серед українства в XIX ст. Його оцінки та методологічний підхід мали надзвичайно потужний вплив на подальші дослідження. Своєрідним переспівом цієї праці, що популяризувала і, до певної міри, продовжувала ідеї Ю. Охрімовича була теоретична робота Я. Оршана "Розвиток української політичної думки за сто літ" (Лондон, 1938). У роботі  "Історія української політичної думки до кінця XVIII ст." (Париж-Вінніпег, 1952) була здійснена спроба дати систематичне дослідження періоду, що не був охоплений дослідженнями Ю. Охрімовича та Я. Оршана. Поряд з ними окремі аспекти історії концепцій української правової ідеї, державності та держави розроблялись такими представниками української еміграції як, В. Барка, І. Борщак, М. Брик, Л. Винар, А. Господин, Г. Грабович, Б. Кравців, Є. Ма-ланюк, П. Мірчук, В. Міяковський, І. Нагаєвський, О. Оглоблин, П. Феденко та ін.  Фундаментальне значення для розвитку наукових досліджень української правової ідеї мали праці І. Лисяка-Рудницького, що склали два томи "Історичних есе". Значення його роботи полягало в тому, що вчений проаналізував правові та політичні погляди українських вчених і діячів з точки зору їх відповідності правової ідеї, співвідношення в них соціального і національного, класового і державницького. У Радянській Україні дослідження української правової ідеї велись, переважно під кутом її відповідності питанням класового звільнення та ідеї "братської єдності" з російським народом. Все, що виходило поза ці жорсткі ідеологічні рамки було приречено або на забуття, або на відверте шельмування під прапором "боротьби з українським буржуазним націоналізмом", дарма, що звинувачувані в ньому часто не були прихильниками ні буржуазної правової ідеї, ні націоналізму. У той же час багато вчених - М. Брайчевський, М. Возняк, П. Гнатенко, В. Дмит-риченко, Р. Заклинський, Р. Іванова (Іванченко), Л. Коваленко, В. Литвинов, В. Лісовий, Д. Наливайко, В. Нічик, А. Пашук, Є. Проток, Г. Сергієнко і ін. - намагались зберігати вірність науковій об'єктивності. Із здобуттям Україною 1991 року незалежності з'явилось багато досліджень, що претендують на значний ступінь об'єктивності і є спробами критично переосмислити попередній досвід, зрозуміти причини історичних поразок, виявити похибки ідеології, дати основу для формування надійної бази діяльності нинішніх українських політичних еліт та широких мас населення. Серед цих досліджень необхідно виділити роботи присвячені історії української правової ідеї та державності В.О. Чефранов, Є.І. Уколов, О.Є. Уколова, Н.П. Дмитрієнко, О. Апанович, В. Гончаренка, С. Грабовського, Я. Грицака, О. Дергачова, А. Коцура, В. Кременя, О. Мироненка, О. Ону-фрієнка, Ю. Павленка, В. Шевчука, А. Слюсаренка, В. Смолія, С. Ставрояні, В. Степанкова, М.І. Козюбри, Л.В. Петрової, О.Ф. Скакун, Д. Табачника, Л. Тараненка, С. Телешуна, П. Толочко, М. Томенка, Ю. Храмова Л. Шкляра і багатьох інших. Ґрунтовні дослідження окремих напрямків, проблем, ідей окремих представників української правової думки зроблено такими вченими, як І. Бегей, С. Гелей, М. Горєлов, В. Горбатенко, В. Горський, О. Забужко, В. Кравченко, І. Кресіна, А. Круглашов, О. Лукашевич, А. Манжул, Ю. Мицика, Є. Нахлік, І. Огородник, Ю. Римаренко, В. Ребкало, М. Русин, С. Світенко, П. Шляхтун та багато інших. Систематичне дослідження розвитку ідеї правової державності, української правової думці, української правової ідеї за ріних часів проводиться такими вітчизняними дослідниками як М. Кармазіна, Б. Кухта, О. Потульницький, Ю. Левенець, О. Скакун, авторськими колективами під керівництвом О. Семківа та Ф. Кирилюка.

 УКРАЇНСЬКІ  ПРАВОВІ  ІДЕЇ  КНЯЖОЇ ДОБИ. Правова думка України своїм правовими ідеями корінням сягає сивої давнини доісторичних часів. Предки сучасних українців, що на протязі віків посідали територію між Чорним морем і поліськими болотами, між Карпатами та Доном, нажаль, не залишили писемних пам'яток, що збереглися б до нашого часу. Про їх уявлення про сенс суспільного життя, способи його організації, механізми вирішення соціальних конфліктів ми можемо судити завдяки записам їх сучасників - греків, римлян, готів, а також даних археологічних досліджень. Вирішення проблеми початку існування найдавніших форм права та державності на території сучасної України губиться в глибині тисячоліть. Одні племена змінювали інші, міцніли та занепадали племінні союзи та первісні держави. Однак кожен з цих суб'єктів політико-правових процесів, що відбувалися в доісторичні часи на території нашої Батьківщини, залишав свій слід в ко­лективній правовій ідеї, пам'яті, свідомості, самосвідомості, правосвідомості та самоправосвідомості історичних і сучасних українців, у сформованих стереотипах історичної та реальної української правової ідеї, звичаєвої правової свідомості як процесуальних і матеріальних основ її спадкоємності, відбитих у традиційній звичаєвій правовій  культурі українського народу, у тривалочасовоповторювальному способі просторового правового, україноструктурованого, україноопосередкованого та згодом типово укранського правового ідейно-світоглядного і нормативно-правового усвідомлення, мислення та в автентичному ставленні до тих чи інших, а разом й всіх питань одразу та способах їх законодавчого вирішення. Перші племена на цій частині Європейського континенту, про які з високим ступенем імовірності можна стверджувати, що вони вже мали зачатки державно-правової організації, державно-правової свідомості та культури, були трипільці, яких ми знаходимо на території сучасної України вже в IV тисячолітті до н.е.

Археологічні дослідження трипільської правової свідомості та культури свідчать про висо­кий рівень суспільної організації племен-носіїв цієї правової свідомості та культури. Проте міста з багатотисячним населенням, чіткою плановою забудовою, кількаповерховими спорудами, культовими будівлями, циклопічні оборонні споруди -Змієві вали, найдавніші з яких були побудовані в II тисячолітті до н.е. і зведення яких вимагало координації зусиль десятків тисяч людей одночасно все це свідчить про досить високий рівень, як на той час, соціальної та правової організації трипільських племен. Високий рівень матеріальної (гончарне виробництво, що мало товарний характер, способи обробітку землі, виготовлення прикрас і т.п.) та духовної культури (наявність розвиненої системи міфологічних уявлень, яка практично в незмінному вигляді дійшла до нас, оригінального календаря та складних космогонічних уявлень, буквеної писемності, успішні спроби розшифровки якої були зроблені М. Суслопаровим) також свідчать на користь підтвердження даної тези. Нажаль, доступні нам історичні та археологічні матеріали не дають можливості детально реконструювати особливості соціально-політичного устрою та правових форм організації влади у трипільців. Але ті, що є в наявності, свідчать, що носіями трипільської правової культури було кілька племен, або союзів племен, що мали деякі відмінності, а також існування у них певної соціально-правовій ієрархії (наявність, наприклад, у племен усатівської правової культури поховальних курганів складної конструкції, в яких ховали племінних вождів та старійшин). Трипільські племена займалися різноманітними видами господарської діяльності: сільським господарством (землеробством та відгінним скотарством) та ремісничим товарним виробництвом, про що свідчить хоча б наявність стаціонарних печей для масового виробництва кераміки в поселеннях на 2-3 тисячі будівель, а отже мали розвинені сільськогосподарську, землеробську, відгінно-скотарську, ремісничо-виробничу правову ідею, свідомість та культуру, що традиційно мали та мають психологічний (ідейний світогляд) та ідеологічні  (науково-теоретичні, нормативно-регулятивні) компоненти.

Необхідність детальнішого дослідження трипільської правової свідомості та культури, ідейно-світоглядних уявлень, у тому числі і правових, політичних та інших, цих далеких предків, артефактів і архетипів українського народу зумовлюється тим, що через правову міфологію, міфологічну свідомість та правосвідомість, що збереглись майже в незмінному вигляді (про що свідчать дослідження таких авторитетних вчених як Б. Рибаков, О. Знойко та багатьох інших) в сучасній українській правовій культурі. Вона має певний різноопосередкований, в першу чергу, ментально-прикладний та фундаментальний вплив і на правові реалії нашого сьогодення. Як зазначав український правознавець Ю. Липа, трипільці не лише сформували планування та архітектуру українського села, селянської правової свідомості та культури, вони сформували й його спраіжню, світового зразка типову українську  правову психологію, свідомість та культуру. Наприкінці II - на початку І тисячоліття до н.е. степи Південної України населяли найдавніші з відомих нам під своєю власною назвою племена кіммерійців. Дані про них досить обмежені, щодо їх етнічної та ментально-правової приналежності єдиної думки серед науковців немає. З писемних джерел інших народів відомо лише, що вони були кочівниками і влаштовували походи в Передню Азію, вступаючи у військово-політичні союзи з державами цього регіону. Про державно-правовий устрій кіммерійців докладних даних не існує, хоча відомо, що вони мали племінну знать і "царів". Але їх правова культура є за територіальною приналежністю та україноментальною історією є типов українською, а також й правова свідомість.  Приблизно у VII сторіччі до н.е. кіммерійців з Північного Причорномор'я витіснили племена народу, що затримався на цій території більше тисячі років - скіфи. Про їх етнічну приналежність серед вчених також не існує єдиної думки. Частина істориків, слідуючи традиції давньогрецьких авторів, вважає скіфів кочовими племенами іранського походження, що вийшли з степів між Уралом та Волгою. Але скіфські легенди про їх власне походження, записані тими ж давньогрецькими істориками, спростовують цю думку. Згідно з однією, скіфи походять від Геракла та напівдіви-напівзмії, що жила в дніпровських плавнях, а згідно з другою, пращурам скіфів боги послали священні золоті плуг, ярмо, сокиру і чашу, які навряд чи могли б бути священними для кочівників. У всякому разі, можна твердити, що значна частина скіфського населення України була пов'язана з землеробством (т.з. скіфи-орачі та скіфи-землероби). Об'єднання скіфських племен підтримувало тісні контакти з цивілізація Древнього світу. Про це свідчать як знахідки виробів майстрів Давньої Греції, Кавказу, Малої та Передньої Азії в скіфських курганах-могильниках, так і знахідки виробів скіфських майстрів в цих регіонах, а також і велика кількість згадок в писемних пам'ятках цих народів про їх відносини із скіфськими племенами. Населення Скіфії підтримувало тісні торгівельні контакти з давніми центрами європейської та західноазійської цивілізацій, вивозячи хліб, мед, віск, рибу, худобу, шкіри, рабів, ввозячи замість того ювелірні вироби, вино, дорогі тканини. Виготовлення зброї, побутової кераміки, тканин було організовано на місці. Ця структура зовнішньоекономічних відносин, українотериторіально структурована на засадах традиційної україноментальної правової культури та  як і основні торгівельні партнери, залишалась практично незмінної до самого занепаду Київської Русі. Суспільно-правовий лад скіфів, правова свідомість та культура були досить складними, котрі є типово українськими за українотериторіальною належністю. Відомо, що скіфські племена поділялись на царських, кочівників, орачів, землеробів та калліпідів (які утворились внаслідок змішання скіфів з поселенцями давньогрецьких колоній Північного Причорномор'я). Кожен з цих союзів племен мав свого "царя", серед яких головним був вождь царських скіфів. Відомо також, що в деякі періоди всі скіфи мали одного царя (в IV сторіччі до н.е. таким "царем" був Атей), але їх влада мала тимчасовий характер. Основу скіфського суспільства становила сім'я та відповідна сімейна правова свідомість та культура. Виділяється також прошарок племінної знаті, що володіла досить значними багатствами. На найнижчому щаблі суспільної ієрархії перебували раби, що походили з військових бранців. На чолі суспільства стояли "царі" та родові старійшини. Влада "царів" була спадковою, сильної та деспотичною і мала, за уявленнями самих скіфів, божественне походження.  Отож, ми можемо говорити про сформовану за цих часів певну спадкоємність українотериторіальної правової ідеї, державно-правової свідомості та культури, яка вимагає гострих історико-теоретичних досліджень як таких, що мають типово сформовані  артефакти та архетипи, а одтак, мають такі типові ознаки, властивості та форми, які можна досконало вивчити та соціологічно й статистично відслідкувати, а одтак перспективно змоделювати. Продовжуючим далі, зазначимо, що влада однак була обмежена народними зборами - "Радою скіфів". "Рада" мала право усувати "царів" від влади і вибирати нових з числа членів царського роду. Проблема існування державно –правової організації у скіфів, часу її появи та характеру не має однозначного трактування в сучасній науковій літературі. Найпоширенішою є думка про те, що скіфське суспільство знаходилось на стадії ранньокласових відносин та державності заснованої на експлуатації праці рабів, збіднілих спів племінників та землеробського населення. Як відзначав ще Страбон, номади займалися більше війною, ніж розбоєм, ведучи війни за данину: віддаючи землю звиклим до землеробства, вони задовольняються одержанням помірної данини. Дослідження державності давніх скіфів цікаве тим, що дає можливість прослідкувати формування у землеробських племен (предків сучасних українців) правове, правоусвідомлене та нормативно-правове ставлення до держави, уособленням якої були царські скіфи, та проаналізувати характер правових взаємовідносин основної маси населення і державного механізму. Чужинність державної влади (як соціальна, так і, можливо, етнічна), її певна відстороненість від нагальних проблем життя давніх предків українців (обмеження завдань влади збором данини, і, далеко не завжди гарантованим захистом від кочівників-чужинців) поклала початок формуванню відчуженості між державою та автохтонним землеробським населенням, яку ми можемо спостерігати практично на протязі всієї української правової історії. Важливим моментом, який вплинув на формування правових традицій та стереотипів правової, правомірної та неправомірної поведінки українців, було існування в Північному Причорномор'ї давньогрецьких колоній. Початок заселення Півдня України вихідцями з давньогрецьких міст-держав відноситься до кінця VII - початку VI сторіччя до н.е. Найважливішими серед їх поселень були Ольвія, Тіра, Херсонес, Боспор, а отже ми можемо говорити про принципову домінанту за цих часів давногрецької україноментальноструктурованої та українотериторіальної правової свідомості та культури, та серед неї – міської українотериторіальної давньогрецької правової свідомості та культури, що згодом тривало формуватиметь світовими правовими цінностями українську правову свідомість ат культуру.  Грецькі міста-держави Північного Причорномор'я відігравали роль торгівельних, правових і ментальних посередників між українською масовою, колективною та індивідуальною правовою свідомістю й культурою населення, що проживало на території сучасної України та середземноморською європейською цивілізацією, а також виконували роль ідейно-правового і нормативно-правового форпосту в розповсюдженні еллінської європейськострутурованої правової культури з її повагою до особистості, в першу чергу правового.  Cаме черех грецьку міську правосвідомість українська правосвідомість зазнали суттєвого оцивілізовування європейською правовою свідомістю та культурою. Основною формою правової ідеї, державно-правового правління в грецьких колоніях була демократія, демократичні правові і законодавчі ідеї світового рівня у різних її проявах. Це зумовлювалось тим, що колоністи, як правило, приносили з собою новітні правові ідеї про необхідні форми організації державного життя, що вже існували в готовому вигляді в метрополіях. Сприяла цьому і певна схожість соціальної структури: наявність значної кількості незалежних власників-виробників (ремісників, дрібних землевласників). Політичними правами користувались лише громадяни цих міст-держав, як правило, етнічні елліни. Іноплемінники могли отримати право громадянства лише у виняткових випадках, за виключні заслуги перед полісом. Дещо осторонь стояв Боспор з його політичним устроєм у вигляді монархії. Деякі історики схильні пояснювати цю особливість наявності на території Боспорського царства значної кількості місцевого варварського населення та дещо відмінними пануючими формами господарювання. Вплив правової свідомості та культури грецьких міст-колоній на предків сучасних українців був надзвичайно великим, спочатку через посередництво кочівників, а з початком нашої ери і через безпосередні контакти. Цим, до певної міри, можна пояснити надзвичайну популярність правових ідей давньогрецьких мислителів серед представників освічених верств України, особливо в добу Козаччини. На межі нашої ери еллінські та римські історики і географи про безпосередніх предків українців - слов'ян. Пліній, Таціт, Птоломей вже в І-ІІ століттях н.е. називають їх під іменем венедів локалізуючи ареал їхнього розселення лісостеповою зоною Правобережної України аж до басейну Вісли, вважаючи автохтонним населенням цієї території. Презентуємо за ідеями Плінія, Таціта та Птоломея венедську правову свідомість та культуру (а також її змістовні форми) як типово перші українські, що мають вітчизняну ідейно-світогоядну та нормативну оригінальність, початкову правову первинність, детермінантність та перспективну мультиуніверсальну цілепокладеність.

На думку більшості істориків у перших століттях нашої ери соціально-економічний розвиток слов'янського суспільства ознаменувався значним піднесенням рівня господарської діяльності. У самостійну галузь ремесла виділяється видобуток та обробка металів, внаслідок чого виникають центри металургійного виробництва, що постачали залізом та виробами з нього місцевий ринок. Розвиток металургії та металообробки сприяли значному вдосконаленню сільськогосподарських знарядь праці, зростанню продуктивності праці, слугуючи експансії слов'янської землеробської цивілізації. Значне вдосконалення знарядь праці створило можливість вести сімейне господарство на самостійних, приватних засадах, сприяючи формуванню громад на принципі територіальності, а отже й виникненню принципово усталених правових відносин, що мали, за нашими проведеними  дослідженнями, першоджерела традиційної, українотериторіальної правової свідомості та культури з основними архетипами та артефактами давньогрецької, в першу чергу, міської правової свідомості та культури.

Мирна землеробська колонізація слов'янськими племенами нових земель сприяла розширенню їх правових і правоусвідомлених контактів, мирних і не завжди, з близькими і далекими сусідами, співпавши в часі з періодом великого переселення народів, а разом з цим й глобального перенесенням правових на інші місця та з інших місць правових свідомостей та культур. Переважно мирні господарьско-правові контакти слов'ян (з гострою домінантою господарських форм правової свідомості та култури) з населенням грецьких колоній та римської імперії в перших століттях нашої ери значно відрізнялись від стосунків з готами, а отже з їхньою правосвідомістю та культурою, що з басейну північної Вісли в II ст. н.е. прийшли на територію Північного Причорномор'я і, створивши  тут власну державу, намагались підкорити собі місцеве населення. З готських хронік, що описували тогочасні правові події можна дізнатись, що вже в той час у слов'ян існували певні форми державності, а отже й, за нашими дослідженнями, певні форми державно-правової свідомості та культури, для котрих державність є класичним змістом, як й змістом будь-якої правової свідомості та культури є відповідна державність та держава. Так готський Історик Іордан, описуючи війни готів та слов'янського племені антів, зазначав, що 375 року готи захопили слов'янського князя Божа з синами і 70 вельможами і стратили їх. Існують також згадки про "державу антів", що вступала в політико-правові відносини з готською та іншими державами. Це ще раз нагадує про певний рівень розвиненості антської державно-правової свідомості та культури як типово офіційної та легальної.  Про особливості суспільно-політичного устрою слов'ян у ці часи важко говорити з певною однозначністю. Так у тогочасних писемних джерелах неодноразово згадуються представники місцевої соціальної верхівки: королі, володарі, князі, старійшини. Так, крім Божа, згадуються серед склавінських князів верховних князь Даврит, володар і король Мезамир та ін. У той же час візантійський історик IV сторіччя Прокопій Кесарійський стверджує, що слов'яни не управляються однією людиною, а здавна живуть у народоправстві (демократії) і тому у них щастя і нещастя в житті вважаються спільною справою. Свідчення про те, що найважливіші справи слов'янські племена вирішували колективно є також і в інших хроністів, що надає нам можливість, не дивлячи на скудність джерел, все ж таки правомірно формувати тезу за відомими правовими ідеями про певну та/або повну за різних часо-просторів становлення й розвитку української правової свідомості та культури домінанту у слов’ян демократичної правової свідомості та культури. За ідеями відомих дослідників формуємо тезу про те, що вже в ці давні часи в організації політико-правового  життя слов'янського населення сучасної України спостерігається наявність двох тенденцій становлення й розвитку типової українотериторіальної, згодом україноментальної та типово української правової свідомості та культури, що постійно конкурували між собою, враховуючи важкість державно-правових трансформацій українства. Перша виражалась прагненні до збереження та розвитку колективних форм правових ідей, правового управління, народоправства, демократизму в прийнятті найважливіших рішень, презентованих у пріоритеті колективних, народних, демократичних, республіканських форм української правової свідомості та кульутри, що базувалась на економічній автономії сім'ї землероба та територіальній сільській общині, та що підривала авторитет родових старійшин. Друга - у прагненні до встановлення "сильної", за можливістю одноосібної влади, одноосібної правової ідеї, презентованих у пріоритеті індивівдуальних, монархічних, одноосібних форм української правової свідомості та кульутри, яку виражали керівники бойових дружин, що виникали спочатку для захисту общин від кочівників, а потім і для військових грабунків, старійшини багатих родів, що прагнули до розширення та укріплення своєї влади та місцеве купецтво кровно зацікавлене в існуванні порядку, що не перешкоджав би їх діяльності. За проведеними дослідженнями ми можемо говорити про поступове виникнення серед цих двох тенденцій домінанти української монархічної правової ідеї, свідомості та культури, та формування ще однієї тенденції – тенденції перманентного та зменшеного у часі домінування правоих ідей, а також тенденцію до все більш та більш частого та меншінтервального просторвого існування у часі однієї, будь-якої з домінантних правових ідей, форм української правової свідомості та культури. Певний вплив на посилення другої тенденції справляли також зразки державно-правового устрою, усталеної монархічної правової свідомості та культури Римської та Візантійської Імперій, такий привабливий для ватажків бойових дружин та старійшин. Першу ж тенденцію підтримували ідейно-світоглядні уявлення слов'ян про те, що всі люди народжуються вільними і рівними, а їхнє вічне потойбічне життя буде таким, яким людина закінчить свій земний шлях. Вчений-політолог української діаспори з книги, говорячи про провідну правову  ідею українського політичного мислення і посилаючись на В. Антоновича, відзначав: "В українському народі перемагала завжди правова ідея суспільного демократизму з признанням рівних прав кожної одиниці в суспільстві і вічним прямуванням до волі. Здійснити цієї правової ідеї українському народу не довелось, ми тільки спостерігаємо, як він від тисячоліття до неї інстинктивно прямує. У давнину вона позначалася вічовим устроєм, розвиненням виборного устрою в церкві і колегіальними виборними судами. Високо розвинулася вона за козаччини, головно на Запоріжжі, де вся старшина була виборна і джерело влади було в козацькій раді, в якій кожен мав рівне право"   [1, с. 16].  882 року Київ захопив ватажок варяжської дружини Олег і знищив представників місцевої династії Києвичів - Аскольда та Діра. Але він не пішов на повну зміну державної організації, а, навпаки, направив всі свої зусилля на адаптацію до місцевих умов і традицій. Олег продовжив правову політику та розвивав відповідну українську державно-правову свідомість та культуру на забезпечення вигідних умов торгівлі як з Візантією (похід на Константинополь 907 року і договори з Візантією 907 та 911 років), так і з країнами арабського Сходу (походи 909-910 та 912-913 років на Каспій). Цю ж правову політику,  державно-правову свідомість та культуру продовжував і його наступник князь Ігор.  Військові походи Олега та Ігоря свідчать про швидке зростання могутності українотериторіальної (української) державно-правової організації, державно-правової свідомості та культури Київської Русі. Так у поході 907 року прийняло участь, за оцінками істориків, близько 80 тисяч воїнів, у поході на Каспій 912-913 рр. - 50 тисяч. Однак внутрішня організованість держави за їх князювання була доволі примітивною. Відносини князівської влади з основною масою землеробського населення зводились, в основному, до збирання данини, яка не мала якихось чітко визначених розмірів. Це викликало незадоволення та спротив населення, що проявлялось у втечах на нові колонізаційні землі як на півдні, так і на північному сході, а також приводило до конфліктів з місцевою знаттю. Внаслідок одного з таких конфліктів у 945 році деревляни вбили князя великого київського Ігоря.  Значну реформу правового, державного  та політичного устрою, що значно прискорила трансгресивну трансформацію історичної української правової свідомості в історичну та сучасну українську законодавчу свідомість та культуру, провела наступниця Ігоря княгиня Ольга. Вона унормувала розміри податків та повинності (так звані "уроки та устави"), впорядкувала відносини між київською та місцевими владами, роблячи акцент на раціоналізацію господарських відносин, структурувала всю систему влади, що значно, а можливо вперше офіційно в правовій українській історії, раціоналізувало українську правову ідею, свідомість та культуру на засадах європейських правових цінностей. В області зовнішньої політики Ольга продовжувала відстоювати торгівельні інтереси держави, але вже не військовими, а переважно мирними засобами, підтримуючи регулярні відносини з найбільшими Державами тогочасної Європи - Візантією та Священною Римською імперією. Даний юридичний факт свідчить про те, що за даного конкретно-історичного періоду становлення й розвитку української правової свідомості та культури домінували республіканські правові ідеї, форми української правової свідомості та кульутри. Говорячи про особливості становлення організації державно-правової влади, як актуального змісту відповідної державно-правової свідомості в Київській Русі видатний український історик М. Грушевський зазначав: "Українські землі, відколи застає їх історія, бачимо ми, що до політичного устрою, в становленні двоїстості. Перший елемент - се земські обивателі, "людіє", земля", се-б то, концентрація міст, з гегемонією головного міста ("город", "город старійший"), з вічем, яко заступником громади сього міста. Другий елемент - се князь. Третій - його "дружина", або інакше - "бояре", "мужі", отроки". Сі два останніх елементи в нормальних відносинах бувають тісно зв'язані межи собою і солідарні, так що у відносинах громадсько-політичних маємо дві основні групи: землю - і князя з дружиною його. Ці дві групи ніколи не лучають ся в одно тіло, не перестають почувати себе як щось окреме, відрубне одне від одного" [2, с. 3].  Правовий устрій Київської Русі цього часу – як зміст тогочасної української правової свідомості та культури - характеризується подальшим наростанням суперечностей у розвитку двох тенденцій становлення й розвитку української правової свідомості та культури - прагнення до встановлення сильної, одноосібної праваової ідеї, влади,  народоправства та, скоріш за все, монархічної форми державно-правової свідомості.  Значне посилення князівської влади за часів наступників Ольги - Святослава і Володимира, внаслідок вдалих військових походів, розширення території та підкорення оточуючих племен (збільшення місць традиційного розташування української праової свідомості та культури), різко звужували можливості функціонування інституцій, що забезпечували народоправство. Віче, як форма реалізації самоуправління народу та як традиційний зміст української вічевої правової свідомості та культури, була витіснена на північні терени держави (Новгород, певний час Псков) і майже не згадується в київських літописах. Князь, з його типовою українською монархічною правовою свідомістю та культуро, видається майже не обмеженим у своїй владі і лише інколи радиться з вічем: прислухаємось за думками з книги - "В скорому часі закріпився княжий лад і прибрав форми монархії, але дещо відмінної в своїх основах та суспільному ладі, на якому вона спиралася, від сучасних собі монархій західно-європейських" [1, с. 26]. При цьому, характеризуючи особливості князівської влади, князівської (державно-правової) свідомості та культури в Київській Русі, він додає: "Князь був монархом дідичним, цебто його влада переходила з батька на сина. Ішла весь час боротьба між князівською і вчовою правовою свідомістю та культурою, князем і вічем, що справді зовсім стратило своє значення, але не переставало існувати, усталена тради­ція української звичаєвої правової ідеї, правової свідомості та культури якої збереглася, і як тільки ослабала княжа сила, голосилося засобами поновлення правової традиції української республіканської правової свідомості та культури, до слова віче. Отже, князь не був виборним монархом, джерелом його монархічної правової ідеї, державно-правової свідомості  та влади не була воля народу, тільки сама в собі інституція княжої влади, вона була не від людей, тільки від Бога" [3, с. 27].  У той же час, хоча роль республіканської правової ідеї, віча, української вічової республіканської правової свідомості та культьури в суспільному житті центральних земель Київської Русі стають не такими помітними, вони продовжують існувати. При чому саме за вічем іноді залишається "останнє слово" у вирішенні найважливіших питань державного життя. У критичних ситуаціях, коли саме і виявляється сутність тих чи інших явищ, віче могло не лише радити князеві, вимагати від нього якихось дій, а й, у випадку якщо князь не хотів чи не міг виконувати рішення віча, заміняти його на іншого. Це говорить нам про те, що роль української республіканської правової ідеї, звичаєвої правової свідомості та культури як зажди дійового  резервного механізму правового регулювання та однієї з функціональних основ української правової ідеї, традиції  та спадкоємності  української правової свідомості та культури надзвичайно велика.  Як зазначає 3. Книш "Були випадки, хоч і рідкі, що віче скидало князя з престолу та покликало іншого на його місце. Це залежало найбільш від того, чи мало віче за собою силу, щоб таке рішення провести в життя. В році 1068 віче вигнало з Києва князя Ізяслава Ярославича і настановило князем Всеслава з династії князів полоцьких..." [1, с. 23].  Крім того кияни 1113 року закликають на княжий престол Володимира Мономаха, щоб не допустити до влади Ярослава Святополковича, 1146 року закликають Ізяслава, щоб вигнав з Києва Ігоря і таке інше.  Слід зазначити, що у літературі радянського періоду традиційною була думка, що вічовий устрій, а отже українська республіканська правова свідомість та культура  зберіглися лише в північній частині Київської Русі - в Новгороді та Пскові, у той час як в центрі - князівська влада та монархічна князівська правова свідомість та культура домінувала абсолютно. Однак, як бачимо при більш уважному прочитанні літописних пам'яток, це не зовсім так. Віче, його правові ідеї, правовий світогляд, нормативна регулятивність втручалось у життя держави і в Києві і робило це не з формальних приводів, а при вирішенні найважливіших питань. Те, що про діяльність віча в Києві ми зустрічаємо в літописах значно менше згадок ніж про новгородське можна пояснити тим фактом, що літописи велись при княжих дворах чи при монастирях, теж залежних від князівської ласки, і "замовники" літописання зовсім не були зацікавленими у прославлянні суспільного інституту республіканської правової свідомості та культури, що протистояв абсолютності князівської влади та його монархічною правовою свідомістю та культурою. Про віче згадувалось лише в крайніх випадках - під час описання смут, повстань, зміни володарів на престолі. При цьому, антикнязівські повстання зовсім не були виступами проти самого інституту князівської влади. На думку М. Грушевського "Вони звертають ся завсіди проти особи того чи іншого князя, а не проти князівського інституту... Взагалі князя (та його правосвідомість й культуру) вважали за елемент в громадському устрої  (та громадянській правовій свідомості та культурі) неминуче потрібний; земля завсіди піклувалась мати собі князя, й без нього почувала себе ніяково"[2, с. 6-7]. Князь (його правова ідея, свідомість, культура та правові цінності) був невід'ємним та обов’язковим елементом організації влади в епоху Київської Русі (та обов’язковим елементом  правової ідеї, державно-правової, суспільної та політичної свідомості та культури). Існуюча правова і політична традиція вимагала існування князівського інституту (інституту монархічної правової свідомості та культури) як носія сакральної влади, але на відміну від правових традицій західноєвропейських суспільно-правових традицій розглядала не якогось конкретного князя, а весь княжий рід, династію. Одже, ми можемо стверджувати про давню, майже споконвічну українську традицію одночасного  та однопросторового (єдиночасного і єдинопросторового) існування двох правових традицій: республіканської та монархічної, процесуально здійснених в формі республіканської та монархічної правової свідомості та культури, що конкретно-історично змінюючи свій соціальний субстрат, презентований первинними та вторинними суб’єктами української правової свідомості та культури,  та пізніше матеріально закріплених у змістах статичного республіканського та монархічного права, виробила традиційно трансгресивну модель свого становлення і розвитку як найголовнішу та домінантну серед усіх інших. У чому полягає її спецйифіка? Її найголовніша специфіка полягає у тому, що за такої моделі принципово відсутня тривала можливість існуання та повноцінного функціонування тільки однієї пріоритетної форми національної за змістом правової свідомості та культури, що є типовим явищем для всіх та/або для більшості історично розвинених суспільств і країн у світі. Що зумовлює таку позицію? Таку позицію принципово зумовлює траивалочасове та тривалопросторове існування разом таких багатьох первинних і вторинних суб’єктів української правової свідомості та культури, що мають принципово різні за ідейно-світоглядним і нормативно-правовим генезисом і буттєвою онтологією правові психології та ідеології як принципово різноментальні структурні основи української правової ідоми, розвитково цілекпокладеної у основу різновектрноментальнонаціленої української правової свідомості та культури за умов традиційно слабкої різноджерельної національної  правової ідеї української державностіта самої державності. Нами це ідентифіковано у різних ментальних основах української правової ідіоми: європейськоцентрична, азіатськоцентрична (кримськотатарська), російськоцентрична та, власне, україноцентрична основи, котрі перманентно домінували історично та зараз досі конкурують у формуванні актуального правового світогляду чинної європейськоцентричної, а, фактично, різновекторної пріоритетної моделі ідейно-світоглядного самовизначення українськості у світі та у Всесвіті. Ідейно-світоглядні та нормативно-правові ж пріоритети української правової ідоми ми сфорували у формулі української правової ідіоми-правосвідомості-права [4], як пріоритети або європейськоцентричної, або азіатськоцентричної, або російськоцентричної, або ж власно, україноцентричної складової пропорції (фактично конкретної) ментальної основи) азначеної формули, різноментальнощільний відсотковий зміст котрої кожної ми розрахували математично за кожного історичного періоду становлення та розвитку української правової свідомості як типово національної. Ми також сформували принипово новий механізм актуального моніторингу за вільним формуванням зазначених вище різних ментальних основ як робочих пріоритетних тенденцій становлення й розвитку сучасної української правовоїх свідомості, а одтак сформували можливість теоретичного, наукового та законодавчо-практичного, юридично-технічного коригування цього вільного формування різних ментальних основ української правової свідомості механізмами визначення (сопопитування, соцстандарти та соцполітика) правового регулювання правових інтересів та стандартів первинних і вторинних суб’єктів укранської правової свідомості та культури. Такі правові інтереси і стандарти повинні бути принципово ідентифікованими у статичному праві, інакше можливі правові колізії, конфлікти та патології у зв’язку з можливим порушенням певних концуептуально важливих правових інтересів і стандартів, котрі визначаються принципово різними правовими ментальностями в різноджерельній українській правовій ідіоми,  що формують  функціональні ідейно-світоглядні, різнонаціональні основи чинної державно-правової свідомості та культури як родові правові категорії або родову правову природу правової свідомості, суспільства та держави. Виходчи з вищезазначеного, найбільш доцільним ідентифікувати та всебіно теоретично верифікувати не тільки нами раніше досліджені українську монархічну та республіканську правову свідомість, але й республіканське і монархічне статичне право. Звідси виникає наступене проблемне питання: що ж таке республіканське та монархічне право за нашим підходом? Під республіканським правом ми розуміємо таку систему національних правових ідей, норм, принципів, механізмів правового регулювання суспільних відносин,  презентованих і реалізованих у системі загальних загальнообов'язкових, формально-визначених правил поведінки, які встановлюються, охороняються і гарантуються державою з метою врегулювання найважливіших суспільних відносин,  що детерміновані світовими правовими ідеями, стандартами та цінностями за домінування правових ідей, цінностей масових первинних суб’єктів правової свідомості та культури та за існування як функіонально-пріоритетної – республіканської форми державно-правової свідомості та культури. Під монархічним правом ми розуміємо таку систему одноосібних, індивідуальних корпоративних правових ідей, правових норм, принципів і механізмів правового регулювання суспільних відносин,  презентованих і реалізованих у системі загальних загальнообов'язкових, формально-визначених правил поведінки, які встановлюються, охороняються і гарантуються державою з метою врегулювання найважливіших суспільних відносин, що детерміновані індивідуальними, персоналістичними, корпоративними та іншими штучними (заідеологізованими,  девіантними, делінквентними та іншими) правовими ідеями, стандартами та цінностями за домінування правових ідей, цінностей, у тому числі типових і атипових суб’єктивних правових цінностей, - що не мають загального зі світовими, - індивідуальних, одиничних та/або корпоративних первинних і вторинних, з домінантою вторинних суб’єктів правової свідомості та культури та за існування як функіонально-пріоритетної – монархічної  форми державно-правової свідомості та культури. Як можна інтерпетувати конкретно-історичну динаміку класичного змісту статичного права у його типових занченнях за республіканського і монархічного статичного права? Для монархічного права: 1. Значення законодавства. Здійснювана державою форма законодавства, залежна від соціального устрою країни. За монархічного права система встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил (норм) поведінки мають законодавчо пріоритетний захист вторинних суб’єктів правової свідомості, що виражають більшою мірою волю панівного класу, а не більшості народу. 2. Виборювані народом справедливі закони та соціальний лад, як правило, але  не завжди, адетерміновані законодавчим захистом прав вторинних суб’єктів правової свідомості та культури (особливо, владних вторинних суб’єктів української правової свідомості: депутати Верховної Ради, владна еліта).  3. Інтереси певної особи, суспільної групи та ін., які спираються на закон, релігійні постулати, давні звичаї тощо, зумовлені постановою держави, установи тощо, захист інтересів і можливостей особи щодо участі в чому-небудь, одержання чогось та ін. визначені  конституційними пріоритетами захисту прав, свобод та обов’язків вторинних суб’єктів української правової свідомості. 4. Зумовлена певними обставинами підстава, здатність, можливість робити, чинити будь-що, користуватися чим-небудь має пріоритетну базу захистних санкцій для вторинних суб’єктів правової свідомості. Для республіканського права: 1. Значення законодавства. Здійснювана державою форма законодавства, залежна від соціального устрою країни. За республіканського права система встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил (норм) поведінки мають законодавчо пріоритетний захист первинних суб’єктів правової свідомості, що виражають більшою мірою волю маових первинних суб’єктів правової свідомості, та більшості народу. 2. Виборювані народом справедливі закони та соціальний лад, як правило, але  не завжди, детерміновані законодавчим захистом прав первинних суб’єктів правової свідомості та культури (особливо, невладних вторинних суб’єктів української правової свідомості: пересічні суб’єкти суспільних відносин).  3. Інтереси певної особи, суспільної групи та ін., які спираються на закон, релігійні постулати, давні звичаї тощо, зумовлені постановою держави, установи тощо, захист інтересів і можливостей особи щодо участі в чому-небудь, одержання чогось та ін. визначені пріоритетами захисту прав, свобод та обов’язків первинних суб’єктів української правової свідомості. 4. Зумовлена певними обставинами підстава, здатність, можливість робити, чинити будь-що, користуватися чим-небудь має пріоритетну базу захистних санкцій для первинних суб’єктів правової свідомості   (http://uk.wikipedia.org).  Як зазначає О.П. Толочко "Головним у давньоруських поглядах на сутність державної влади було переконання в тому, що суб'єктом влади і пов'язаної з нею земельної власності був не один якийсь князь, нехай навіть київський, а весь княжий рід, по відношенню до якого окремий його представник виступав в ролі окремого тримателя" [5, с. 72].  Причому така традиція формування української правової свідомості та культури не є виключно києворуською. Подібні погляди на проблему спадковості княжої влади у слов'ян висловлював ще в середині XIX відомий діяч Кирило-Мефодієвського Товариства М. Гулак, який у праці "Юридичний побут поморських слов'ян" відзначав, що, наприклад, у чехів влада знаходилась в роду Пшемиславичів, але лише вибір народу робив того, чи іншого претендента справжнім князем. Причину ж необхідності існування інституту князівської влади він виводив з уявлень давніх слов'ян про харизматичність князівського роду, та за його правовими ідеями ми можемо говорити в цілому про спадкоємну харизматичність української монархічної правової свідомості та правової культури за будь-яких часів українства. Утвердження князівської влади та монархічної правової свідомості в київській метрополії вимагало відповідного ідеологічного забезпечення. Дати його могла нова релігія, релігійна правова свідомість та культура. Вони покликані замінити традицію української правової свівдомості та культури про виборність  князя, залежності його від волі віча та забезпечити станові привілеї соціальним верствам, що служили опорою монархії. Такою новою релігією стало християнство, християнська правова свідомість та культура. Класичною в науковій літературі є версія хрещення Київської Русі князем Володимиром 988 року. Однак існує і альтернативна думка, яку обстоює ряд істориків, зокрема Б. Рибаков та М. Брайчевський. Проаналізувавши літописні зводи та хроніки європейських та арабських істориків X та XI сторіч, останній робить однозначний висновок: "В іноземних джерелах відсутні відомості щодо хрещення Русі близько 988 року" [6, с. 37].  І додає: "Відсутність в іноземних джерелах відомостей про Володимирове хрещення Русі пояснюється тим, що вперше офіційний акт запровадження християнства у Київській державі відбулося у 860 році за Аскольда" [6, с. 38].  Академік Б. Рибаков також вважає, що енцикліка константинопольського патріарха Фотія підкреслювала, що в 60-ті роки IX століття хрестилась саме Аскольдова Русь.  Питання про час хрещення Русі має важливе значення для розуміння багатьох писемних правових пам'яток, що збереглися до нашого часу і на основі яких ми можемо робити висновки про характер правової ідеї, правового світогляду, нормативано-правової спадкоємності та спадкоємності нормативно-правового запозичення наших предків, про їх цілі та уподобання, про ту правову ідеологію, яка піднесла Київську Русь в ряд наймогутніших держав європейського середньовіччя. 

                                                   Список використаних джерел:

1. Книш 3. Історія української політичної думки до кінця XVIII ст.: Популярний нарис. - Париж-Вінніпег, 1952. - 205 с.

2. Грушевський М.С. 3 починів українського соціалістичного руху. Михайло
Драгоманов і женевський соціалістичний гурток. - Відень, 1922. -212с.

3. Коваленко Л.А. Велика французька буржуазна революція і громадянсько-політичні рухи на Україні в кінці XVIII ст. - К., 1973. - 167 с.

4. Дмитрієнко Ю.М.  Проблеми правового статусу первинних і вторинних суб’єктів правосвідомості //  Ученые записки Таврического национального университета им. В.В. Вернадского. Том 19 (58). – N 3. Юридические науки. – Сімферополь: ТНУ ім. В.В. Вернадського, 2006. -  С. 277-290

5. Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология.-К., 1992.-244с.

6. Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988. - 262 с.