Лавріненко О. В.

кандидат юридичних наук, доцент,

Донецький юридичний інститут МВС України

Основні етапи становлення системи принципів галузі трудового права

Становлення й розвиток учення про принципи трудового права відбувалися ще із середини XVIII ст. Хронологічно першим принципом трудового права можна визнати свободу трудового договору, адже його було сформульовано ще в другій половині XVIII ст., коли трудові відносини регулювалися цивільно–правовим договором особистого найму. Це означало просте поширення на особистий найм засад цивільного правової автономії волі, майнової самостійності і юридичної рівності сторін. «Изначально, – пишуть М.В. Лушнікова і А.М. Лушніков, – прогрессивный, противостоящий феодальной бессрочной зависимости, этот принцип постепенно воплотился в работодательский произвол, доминирование воли более экономически сильной стороны». Тому принцип свободи трудового договору в сучасному його розумінні, з урахуванням законодавчих обмежень, був сформульований батьками–засновниками науки трудового права, насамперед, німцями Ф. Лотмаром, В. Ендеманном і росіянином Л.С. Талем. Утім, самостійне теоретико–правове осмислення феномена галузевих принципів не могло бути повноцінне здійснене без належної галузевої структуризації трудового права, що відбулася вже в радянський період. Першість у цьому плані, як і у формуванні всієї догматики радянського трудового права, належала І.С. Войтинському, який виклав принципи радянського трудового права, іменовані ним також «основними рисами» радянського трудового права. Його пріоритет у цій якості був загальновизнаним і на той момент – 30–ті рр. ХХ ст., і в радянський період розвитку науки трудового права і сьогодні. Досліджуючи принципи, І.С. Войтинський виділив чотири «основних ознаки», себто принципи, радянського трудового права: єдність радянського трудового права, стабільність трудових відносин, закономірність умов трудового договору та визначеність умов найму. І.С. Войтинський обґрунтував також концептуальний підхід, який мав перспективний характер у контексті подальшого розвитку трудового права: принципи трудового права не зводилися до основних прав і обов’язків сторін трудового договору, оскільки принципи і норми права розмежовувалися дослідником. Принципи розглядалися як первинні за змістом, але вторинні за формою відносно правових норм. Означена первинність визначалась тим, що норми приймаються на основі принципів і повинні їм відповідати; вторинність, на думку розробника концепції – І.С. Войтинського, пояснювалася тим, що принципи повинні прямо закріплюватися в нормах права («норми–принципи») або виводитися зі змісту відповідних норм. Дослідник, з огляду на таку дилему, зауважував, що тут немає «порочного кола», тому що механізм їх взаємодії на рівні галузі «запускався» загальноправовими й міжгалузевими принципами, закріпленими в нормативному акті більшої юридичної чинності, починаючи з Конституції. Проте згодом І.С. Войтинський дещо скорегував своє бачення цих питань, уперше висловивши судження про основні трудові права й обов’язки громадян як про принципи радянського трудового права. Одночасно він поставив і знак рівності між такими категоріями, як «основні права й обов’язки» громадян і «принципи соціалістичної організації праці».

Останню концепцію надалі активно розвивав інший відомий радянський учений – М.Г. Александров і тому в галузевій науці трудового права остання називається ще і як «концепція професора М.Г. Александрова». Утім, останній автор до «основних» відносив уже дещо інші, аніж І.С. Войтинський, принципи трудового права, як-от: право на працю, на оплату праці, на матеріальне забезпечення в старості, також у випадку хвороби й втрати працездатності, право на умови праці, сприятливі для його високої продуктивності й безпечні для здоров’я, обов’язок дотримувати дисципліну праці, і характеризував їх виключно через категорії «права» та «обов’язки». Існуючий на той час незаперечний науковий авторитет М.Г. Александрова спричинив те, що обґрунтована ним концепція стала харизматичною, позаяк надалі основні трудові права й обов’язки розглядалися абсолютною більшістю вітчизняних учених–трудовиків, у тому числі Я.А. Карасьовим і Г.І. Гуляєвим, В.С. Андрєєвим, А.Д. Зайкіним, А.Є. Пашерстніком, В.І. Прокопенком саме як «основні» принципи трудового права, себто галузеві правові принципи. Концепція ототожнення принципів трудового права та змісту певних, як правило – основних (статутних) суб’єктивних прав і обов’язків учасників трудових відносин підтримується й сучасними дослідниками. Показовою в цьому сенсі є, зокрема, позиція російських дослідників В.С. Бердичевського, Д.Р. Акопова й Г.В. Сулейманової. Утім, ще за радянської доби були вчені, які не погоджувалися з означеним концептуальним підходом, та зауважували, що принципи трудового права не можуть зводитися лише до характеристики змісту основних прав і обов’язків працівників, а «принципи правового регулювання праці» не можуть ототожнюватися з «принципами трудового права».

Тривалий період часу у вітчизняній науці панувала доктрина злиття прав і обов’язків. Зокрема в трудовому праві це виявилось в концепції єдності права на працю й обов’язку працювати, яка передбачала їхній тісний взаємозв’язок і взаємодоповнення. Поєднання права на працю й обов’язку працювати виражає притаманний соціалізму «органічний зв’язок суспільних та особистих інтересів. Специфіка цього зв’язку полягає в тому, що виконання громадянами обов’язку працювати є одночасно здійсненням права на працю, яке їм належить», – свого часу зазначав А.С. Пашков і Б.Ф. Хрустальов. На наш погляд, більш переконливою є тут позиція сучасного правника В. Андріїва, котрий наголошує, що «вочевидь, концепція злиття трудових прав і обов’язків була «ідеологічним витвором» тогочасного адміністративно–командного режиму. Наразі не слід і доводити її шкідливість для повноцінної реалізації свободи громадян чи працівників на здійснення або нездійснення свого природного права на працю. Поєднувалися дві непоєднувані речі – загальність праці й свобода праці» – підсумовує автор. Не менш слушним є й висновок С.А. Іванова та Р.З. Лівшиця, котрі ще в 80–х рр. минулого сторіччя небезпідставно зауважували, що «загальність праці» та «свобода праці» тісно пов’язані: праця – це природний прояв сутності людини, її нормальний стан. Спираючись на природу людини, соціалізм робить працю загальною, зобов’язує працювати кожного працездатного громадянина. Кожний працездатний громадянин зобов’язаний працювати. У цьому полягає загальність праці. Але конкретну форму застосування праці, рід занять та місце роботи він обирає самостійно з урахуванням своїх інтересів і вподобань. Отже, загальність праці проявляється в суспільстві через свободу праці. Трудо–правовий принцип свободи праці й дотепер не втратив своєї актуальності, адже численними дослідниками включається до переліку галузевих принципів сучасного трудового права. Віддаючи належне висновкам дослідників, безперечно, вагомій ролі й значенню принципу свободи праці в царині правового забезпечення виникнення й реалізації трудових відносин у сфері найманої праці, на наш погляд, означений принцип, по-перше, мав як за радянських часів і, тим більше, сьогодні має значну частку декларативності й фіктивності, позаяк примус до праці іманентно властивий відносинам найманої праці, а, по-друге, означений принцип не виступає за своєю сутністю, змістом, сферою реалізації і, відповідно, статусом галузевим («основним») принципом трудового права. Крім того, наголосимо, що означена доктрина злиття прав і обов’язків синтезувала діаметрально протилежні речі, як-от «права» як міру дозволеної поведінки та «обов’язки» як міру належної поведінки. Це по суті те саме, що й поєднання воєдино двох «полюсів» – диспозитивного та імперативного методів правового регулювання… Додамо, що така доктрина не стикується і з ученням про елементний склад (правосуб’єктність), структуру правового статусу. Наявність у трудовому праві означеної контраверсійної концепції сама по собі повністю заперечувала одночасно існувавшу концепцію ототожнення принципів трудового права зі змістом суб’єктивних прав і обов’язків учасників трудових відносин, позаяк феномен «злиття прав і обов’язків» закономірно передбачає редукцію (зміну під час такого «злиття», скорочення через інтеграцію, синтез означених його (феномену) складників) змісту й обсягу відповідних галузевих принципів. Зрештою, це дає підстави для парадоксального за суттю висновку: не принципи визначають сутність норм трудового законодавства та прав і обов’язків, що ними встановлюються, а навпаки – суб’єктивні права й обов’язки та відповідні норми як джерела останніх виступають детермінантами сутності принципів трудового права!?. Це – нонсенс, адже принципи аксіоматично виступають відносно «трудових прав і обов’язків», «норм законодавства» тощо первинними й тому визначальними чинниками, є їхніми основними детермінантами.