О.І. Котикова

Миколаївський державний аграрний університет

Оцінка стійкості сільськогосподарського землекористування (методологічний аспект)

Управління процесом стійкого розвитку, оцінка ефективності використовуваних засобів, оцінка рівня досягнутого вимагають розробки критеріїв і показників стійкого розвитку або (згідно світової термінології) індикаторів стійкого розвитку. На сьогодні розробкою системи показників стійкого розвитку сільськогосподарського землекористування в Україні займаються Тихонов А.Г., Гребенюк Н.В., Тихоненко О.В., Феденко В.П. [1] та інші науковці. Разом із тим єдиної системи показників чи визначено агрегованого індикатора для здійснення спостереження за розвитком землекористування, визначення рівня його стійкості та індикації цього процесу в часі досі не існує.

У цілому, аналізуючи класифікації індикаторів стійкого розвитку, відзначимо, що в даний час існує безліч моделей індикаторних систем, спільним елементом яких є наявність таких видів індикаторів:

1) прості індикатори; загальна кількість, концентрація, середні дані або пропорції (співвідношення). Ці показники досить легко одержати з наявних джерел інформації, однак вони досить невигідні в застосуванні, оскільки потребують глибокого осмислення для інтерпретації;

2) пов’язувальні індикатори – використовуються при спробі зазначення й оцінки взаємодії між економічною діяльністю та її соціальними та екологічними ефектами. До таких індикаторів належить, наприклад, кількість землі, зайнятої під виробництво;

3) індикатори, що вказують на відстань до мети. Коли на місцевому рівні визначені загальні цілі й завдання стійкого розвитку, індикатори можуть показувати, яку відстань необхідно ще подолати, щоб досягти цих цілей. Такий підхід дозволяє кожному члену суспільства ясно усвідомлювати поточний стан справ. Після цього можна вже встановлювати пріоритети.

Отже, для характеристики стійкого розвитку є ряд показників, які можна розглядати на різних ієрархічних рівнях: глобальному, національному, регіональному, локальному, галузевому, навіть для окремих населених пунктів. Проте передбачувані показники багато в чому носять дискусійний характер і не одержали загального визнання в світовій практиці. Розробка показників стійкого розвитку сільськогосподарського землекористування ще далека від рішення.

Узагальнення зарубіжного і вітчизняного методологічного досвіду в розробці показників стійкого розвитку встановлює наступні тенденції:

1) зростання кількості показників, використовуваних для оцінки стійкого розвитку, робить необхідним їх класифікацію;

2) для кожного рівня показників стійкого розвитку – глобального, національного і регіонального – визначається головний критерій;

3) інтегральні показники, використовуються для моніторингу процесів переходу до стійкого розвитку;

4) на рівні регіону зберігається значення покомпонентних показників (при загальному збільшенні їх числа), а також зростає роль інтегральних показників, зокрема оцінки природно-ресурсного і людського потенціалу.

Отже, зважаючи на світовий досвід та вітчизняні дослідження по даній проблемі, доцільним, на нашу думку, є розробка трьох методологічних підходів:

1) побудова агрегованого індикатора, на основі якого можна судити про ступінь стійкості розвитку землекористування на макрорівні;

2) побудова системи індикаторів, кожний з яких відображає окремі аспекти стійкого розвитку землекористування на мікро- та макрорівнях;

3) побудова інтегрального показника для порівняння стійкості землекористування сільських територій або районів України.

При цьому розробка відповідної системи індикаторів має базуватися на таких принципових методичних підходах:

1) індикатори стійкості повинні задовольняти наступним основним критеріям:

- поєднувати екологічні, соціальні і економічні аспекти;

- бути гранично ясними і мати однозначну інтерпретацію для осіб, що ухвалюють рішення;

- мати кількісний вираз;

- спиратися на наявну систему національної статистики і не вимагати значних витрат для збору інформації і розрахунків;

- бути репрезентативними для міжрегіональних зіставлень;

- мати можливість оцінки в часовій динаміці;

- мати обмежене число;

2) класифікація показників на мікрорівні здійснюється за двома ознаками:

а) за типами (стану, динаміки, рівноваги та результату);

б) за блоками (соціальний, екологічний, економічний, еколого-економічний, соціально-економічний та еколого-соціально-економічний);

3) класифікація показників на макрорівні здійснюється за визначеними проблемами. Індикатори побудовані так, щоб дати кількісну характеристику виділених проблем, спираючись тільки на базу даних державної статистики;

4) розробка системи показників на мікрорівні здійснюється на основі запропонованої Тихоновим А.Г., Гребенюком Н.В., Тихоненко О.В. та Феденко В.П. [1] системи.

Література

1. Тихонов А. Г. Наукові засади сталого розвитку землекористування: принципи, індикація, показники / А. Г. Тихонов, Н. В. Гребенюк, О. В. Тихоненко, В. П. Феденко // Землевпорядкування. – 2002. – №2. – С.13–21.