Економічні науки/4. Інвестиційна діяльність та фондові ринки

Шаповалова О. М.

Державний вищий навчальний заклад «Український державний хіміко-технологічний університет», Україна

Джерела фінансового забезпечення інвестиційної діяльності

Вирішальною умовою розвитку підприємства відповідно з прийнятою економічною стратегією є інвестування необхідного обсягу коштів в розроблені проекти. Економічний зріст і інвестиції взаємопов’язані між собою: інвестиції створюють матеріальну основу для поступального розвитку підприємства, результати якого є джерелом коштів для нових капітальних вкладень. Інвестування – основна форма практичного здійснення економічної стратегії підприємства. Актуальність питання полягає в тому, що відновлення економіки та її розвиток починаються з випереджального зростання інвестицій. Перед суб’єктами господарювання, крім проблеми пошуку джерел інвестування, постає проблема формування оптимального портфеля інвестиційних ресурсів.

Як відомо, реалізація інвестиційного проекту передбачає, насамперед, наявність в розпорядженні підприємства певного обсягу інвестиційних ресурсів. Стратегія формування інвестиційних ресурсів, як правило, має чотири етапи [1]:

1. Визначення необхідного загального розміру інвестиційних ресурсів.

2. Вивчення можливостей формування інвестиційних ресурсів за рахунок різних джерел.

3. Визначення способів фінансування окремих інвестиційних програм та проектів.

4. Вивчення можливостей оптимізації структури джерел інвестиційних ресурсів.

Детально розглянемо джерела інвестиційних ресурсів та існуючі підходи до їхньої класифікації.

При виборі джерел інвестиційних ресурсів враховується їхня доступність та вартість залучення до фінансування проектів певного підприємства. Підприємство, вкладаючи власні фінансові ресурси в конкретний інвестиційний проект, ліквідує таким чином можливість вкладання цих ресурсів в інший проект і, як наслідок, отримання позитивного ефекту у разі успішної реалізації цього проекту. Оцінюючи вартість власних інвестиційних ресурсів, слід враховувати, крім втраченого ефекту від їхнього альтернативного вкладання, ефект від запланованої реалізації. При цьому вартість власних інвестиційних ресурсів дорівнюватиме різниці розмірів ефектів прийнятого до реалізації та альтернативного (втраченого) проектів. Платою за використання залучених коштів (частіше у вигляді акціонерного капіталу) є дивідендні виплати з одержаного за результатами інвестиційної діяльності прибутку. Позичальник інвестиційних ресурсів, на відміну від розглянутого акціонера, не претендує на прибуток, платою за використання позикових на зворотній основі інвестиційних ресурсів є фіксований розмір винагороди у вигляді відсотків.

В діловій практиці мають місце випадки, коли підприємству необхідно реалізувати величезний ( за обсягами коштів) проект, який не має ніякої економічної ефективності ані для держави, ані для підприємства, втім соціально-екологічний ефект значно переважає всі інші ефекти від реалізації цього проекту. Безперечно, держава повинна залишатись єдиним інвестором, але підприємство в змозі мобілізувати додаткові кошти для реалізації такого проекту.

Мобілізація додаткових коштів являє собою залучення ресурсів – тобто інвестицій. Економісти пропонують наступну класифікацію джерел інвестиційних ресурсів.

Розподіл джерел інвестиційних ресурсів на власні, залучені та позикові найбільш розповсюджений серед економістів. Крім В.П. Савчука [12], таку класифікацію висловлювали також Н.О. Татаренко, А.М. Поручник [12], О.Є. Кузьмін, С.В. Князь, Н.В. Тувакова [8], Т.В. Майорова [9].

О. Єрмошкіна, Н.Й. Реверчук, І.Г. Скоморович [11] та І.О. Бланк [1] виділяють тільки власні та позикові джерела інвестиційних ресурсів, виключаючи залучені як окреме джерело інвестицій.

А.А. Пересада [10] пропонує всі джерела інвестиційних ресурсів розподіляти на внутрішні та зовнішні.

Л.І. Абалкін дотримується наступного: «Якщо для розширення виробництва не вистачає власних доходів, підприємства повинні винайти додаткові грошові кошти. Їх називають інвестиційним капіталом. Інвестиційний капітал формується з двох джерел: власних заощаджень підприємства (прибуток, амортизаційні відрахування) та позикових заощаджень (тимчасово вільні грошові кошти інших підприємств, населення). Прямо перетворитися в інвестиції здатні лише власні (особисті) заощадження. Сторонні заощадження, щоб перетворитися на інвестиційний капітал, мають пройти через фінансовий ринок. На ньому заощадження за допомогою посередників перетворюються на фінансові засоби (а не у виробництво), щоб потім використовуватися на закупівлю факторів виробництва» [4]. Враховуючи специфіку українського ділового середовища, це ствердження мало б звучати наступним чином. Для модернізації та розширення виробництва підприємству слід володіти тимчасово вільними (незадіяними) коштами, які можна вкласти у виробництво. Ці кошти мають назву інвестиційного капіталу, який для підприємства може складатися з власних та сторонніх коштів. Прямо перетворитися на інвестиції здатні лише власні кошти підприємства. Сторонні кошти, щоб перетворитися на інвестиційний капітал, повинні пройти фінансовий ринок (для кредитів), або фондовий ринок чи позабіржову форму укладання угод (для цінних паперів).

О.Б. Ідрісов, виділяючи дві групи джерел інвестиційних ресурсів (власні та позикові), стверджує, що під власним капіталом, як правило, розуміються грошові кошти, залучені підприємством у вигляді акціонерного капіталу [5]. Але в разі виділення залучених джерел інвестиційних ресурсів, крім власних та позикових, кошти, залучені у вигляді акціонерного капіталу, вірніше було б віднести до залучених. Взагалі розподіл джерел інвестиційних ресурсів на три великі групи – власні, залучені та позикові – є точнішим, оскільки передбачає чітке, взаємовиключне визначення характеристик кожної групи:

1) До власних джерел відносяться лише ті, що є такими за титулом власності.

2) До залучених джерел відносяться такі, плата (винагорода) за використання яких залежить від результатів інвестиційної діяльності та формується з одержаного прибутку.

3) До позикових джерел відносяться ті, залучення яких здійснюється на умовах строковості (тобто на чітко визначений період часу), платності (тобто потребує сплати фіксованої винагороди у вигляді відсотків) та поворотності (зазвичай вимагається забезпечення, що гарантує повернення вкладених коштів або в разі виникнення неплатоспроможності позичальника дозволяє покрити втрати позичальника). На основі детального вивчення досліджень вищезазначених економістів, а також характеристик кожної з трьох груп джерел інвестиційних ресурсів (власні, залучені, позикові), запропоновано залучені джерела розділити на залучені на оплатній основі (оплатно залучені) та залучені на безоплатній основі (безоплатно залучені), що відображено на рис. 1[7].

До залучених на оплатній основі відносяться такі джерела інвестиційних ресурсів, за використання яких для фінансування конкретного інвестиційного проекту їх власникові сплачується винагорода, але її розмір прямо залежить від результатів реалізації інвестиційного проекту. До безоплатно залучених відносяться такі джерела інвестиційних ресурсів, які їх власник самостійно передає для використання у фінансуванні конкретного інвестиційного проекту, попередньо усвідомлюючи однозначне неотримання будь-якої винагороди за використання коштів цих джерел стороннім суб’єктом. Крім того, до залучених на оплатній основі та безоплатно залучених джерел інвестиційних ресурсів відносяться різні джерела залежно від їх приналежності до країни, де здійснюватимуться інвестиції, тобто від того, є вони вітчизняними чи зарубіжними. Таким чином, можна виділити три засоби залучення грошових коштів для розвитку підприємства: різні види кредитів, прямі інвестиції, портфельні інвестиції. Особливості основних способів залучення інвестицій представлені в табл. 1.

Рис. 1. Класифікація залучених джерел інвестиційних ресурсів

Таблиця 1.

Особливості основних способів залучення інвестицій

Джерела фінансування	Основні переваги	Недоліки	Проблеми в процесі здійснення
Кредити	Можливість швидко отримати грошові кошти	Відсутність достатніх податкових стимулів інвестування	Перетік капіталу з реального сектора в спекулятивну сферу, що призводить до перекосу в макроекономіці
	Використання ефекту фінансового левериджу	Високі відсотки за кредити	Надання гарантій інвестору своєчасного повернення позичених коштів з процентами
Прямі інвестиції	Цільові вклади коштів без нарахування відсотків	Довгострокові вклади великих сум грошових коштів	Труднощі з пошуком зацікавленого інвестора. Зміна кон’юнктури ринку
	Можливість більш високої дохідності	Ризик через можливість зміни попиту на виробляє мий товар
	Державна підтримка пріоритетних проектів	Віддаленість отримання прибутку і окупності витрат
Портфельні інвестиції	Збільшення ефективності інвестицій за рахунок диверсифікації вкладів	Обов’язкове розкриття інформації про економічний стан емітента	Складності підтримки ліквідності цінних паперів підприємства
	Ймовірність досягнення синергичного ефекту від спільного використання інвестицій, виробничих потужностей, інфраструктури	Зростання розміру витрат підприємства, спричинене оплатою послуг фахівців ринку цінних паперів

Забезпечення стійкого зростання української економіки на сучасному етапі неможливе без активізації інвестиційної діяльності. Перехід на інноваційно-інвестиційну модель розвитку потрібує вирішення проблем зношеності основних фондів, дефіциту фінансових ресурсів, забезпечення державної підтримки науково-дослідницької діяльності. Вирішення цих питань багато в чому залежить від того, як будуть використовуватись наявні ресурси та реалізовуватись передумови для здійснення інвестиційних та інноваційних процесів.

Література:

1. Бланк И.А. Основы финансового менеджмента: Учеб. пособие. – К.: Ника – центр, 1999. – 512с.

2. Васильченко С. Теоретичні основи інвестування // Фінанси України. – 2001 - №1. – С. 93 – 98.

3. Вовченко О. Інвестиції: економічна сутність та форми // Актуальні проблеми економіки. – 2004. - №6 – С. 18 – 23.

4. Волков О.И. Экономика предприятия: Учебник. – М.: ИНФРА, 2000. – 520с.

5. Идрисов А.Б., Картышев С.В., Постников А.В. Стратегическое планирование и анализ эффективности инвестиций: Учеб. пособие. – М.: Филинъ, 1996. – 272с.

6. Кейлер В.А. Экономика предприятия: Курс лекций. – М.: ИНФРА, 1999. – 132с.

7. Ковалев В.В. Введение в финансовый менеджмент: Учеб. Пособие. – М.: Финансы и статистика, 2000. – 768 с.

8. Кузьменко Л.В., Кузьмин В.В., Шапилова В.М. Финансовый менеджмент: Учеб. пособие. – Херсон: Олди – плюс, 2003. – 256с.

9. Майорова П. К. Інвестиційна діяльність: Навчальний посібник. – К.: «Центр навчальної літератури», 2004. – 376с.

10. Пересада А.А. Основы инвестиционной деятельности: Учебник. – К.: Либра, 1996. – 344с.

11. Реверчук С.К., Реверчук Н.Й., Скоморович І.Г. Інвестологія: наука про інвестування: Навчальний посібник. – К.: Атака, 2001. – 264с.

12. Савчук В. П. Практическая энциклопедия. Финансовый менеджмент: Книга. – К.: «Максимум» , 2005. – 884с.