к.і.н. Передерій І.Г.

Полтавський національний технічний університет

імені Юрія Кондратюка

В. ЛИПИНСЬКИЙ ПРО РОЛЬ РЕЛІГІЇ У ПРОЦЕСІ НАЦІОНАЛЬНОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Проблема ролі релігії і церкви у процесі національного державотворення у вітчизняній науковій літературі залишається малорозробленою. Саме релігійний чинник як один із консолідуючих факторів об’єднання нації не знайшов достатнього висвітлення в історичній науці. Тому мета нашої розвідки – з’ясувати погляди видатного українського історика, політолога, відомого громадського та політичного діяча В’ячеслава Липинського на цю проблему.

Представник консервативно-монархічного табору в колі української еміграції, В. Липинський вирізняється прагненням до широкого філософського обґрунтування своєї політичної доктрини. Його ідеї і теоретичні положення остаточно сформувалися в 20-ті роки ХХ ст., проте залишаються багато в чому співзвучними духові нашого часу. Він був противником революцій і насильства, класових протистоянь, послідовно обстоював ідею єдності, гармонізації суспільства, необхідність переваги творчих сил над руйнівними. Саме це стало підґрунтям поглядів В. Липинського на національне питання, на шляхи будівництва незалежної суверенної української держави. Згадані теми стали провідними в його творчості.

Як і більшість сучасників науковця, основною умовою становлення української державності він вважав єдність – релігійну, регіональну, політичну, національну, організаційну. Фундаментальна праця В. Липинського „Листи до братів-хліборобів” найбільш детально розкриває сутність його концепції. Однак є проблема, яка особливо вирізняє В. Липинського серед ідеологів і лідерів українського національного руху XX сторіччя. Католик В’ячеслав Липинський написав книгу „Релігія і церква в історії України”, в якій підкреслював релігійний корінь віри українського народу. Але справа навіть не у книзі. Справа в глибокому переконанні, що без глибинної справжньої віри у Бога, без святинь наших предків народження української незалежної держави неможливе. „Не входячи в саму суть релігії – в її науку і її правду – я визнаю, що в громадському, політичному житті релігія це добро, яке треба всіма силами берегти кожному, хто хоче організованість, єдність та силу своєї громади (своєї нації і держави) установити і збільшувати. Щодо самої суті релігії, то я вірю в Бога і хочу виконувати Його закони так, як мене навчила та церква і та, Богом об’явлена, релігія, в якій я уродився” [1, с. 225].

Проте було б помилкою думати, що В. Липинський пропонує всім прийняти церкву як ідеологію. Навпаки, він застерігає проти церкви, пристосованої до політичної кон’юнктури, пропагуючи дух справжньої релігії, віри, що пронизує найвищі вартості і цілковито визначає пріоритет духовних цінностей. Тільки така церква, котра не служить політиці, може тримати священний національний прапор боротьби за волю.

У своїй праці В. Липинський розглядає найскладніший і найменш досліджений аспект проблеми – взаємозв’язок релігії („громадської віри у вищі сили, послух яким і виконання їх законів є потребою і обов’язком людей, що до даної релігії належать”) та політики („науки про штуку будування та зберігання держав”) у державах різного типу. В деяких із них політики намагаються зробити релігію знаряддям у своїх руках; в інших – взагалі відкидається потреба в релігії, в третіх – релігія є органічним елементом суспільної організації, спроможним підтримати державні завдання своїм авторитетом, гуманізувати їх. Як сила моральна, на думку В. Липинського, Україні потрібна така Церква, „що нашу дотеперішню гризню за викинуті на наш колоніальний смітничок недогризені кості перетворить в боротьбу за світове місце України, за ту нашу свідому місію історичну, яку нам, серед інших націй і держав, дав до виконання Великий Бог на Ним сотвореній землі” [1, с. 223]. З цього вихідного моменту він і здійснює наукову розвідку про роль та місце релігії у всесвітній історії та в історії української нації зокрема.

На наш погляд, особливо цікавими є розмежування ним віри містичної, віри духовної та віри ідеологічної, які мають певну умовну спільність психологічного впливу, але принципово різняться за метою й результатами організації, об’єднання людей, творення чи руйнування людської моралі в широкому розумінні цього поняття.

„Релігія і церква потрібна нам, людям світським, не тільки тоді, коли ми вже матеріальною силою своєю свою державу завоюємо і націю свою зорганізуємо. Вона нам потрібна не менше і в самому процесі боротьби. Щоб перемогти, ми мусимо мати не тільки силу матеріальну, але перш за все силу моральну. Крім ясної і виразної... власної нашої віри світської, ідеології політичної, нам необхідна загальнолюдська віра в Бога, необхідна допомога і церкви і релігії” [1, с. 227].

Отже, для В. Липинського релігія є „школою дисципліни соціальної і моральної”. Вона здатна впорядковувати думки особистості, розвинути її бачення межі між добром і злом. Одночасно релігія – ще й органічний елемент суспільної організації, спроможний своїм авторитетом сприяти розв’язанню важливих державних завдань.

Література

1. Липинський В. Релігія і церква в історії України // Політологічні читання. – 1994. – № 1. – С. 216-264.