Педагогические науки /3. Методические основы воспитательного процесса

Давіденко Н. О.

Технологічний інститут

Східноукраїнського національного університету імені В. Даля

(м. Сєвєродонецьк)

Провідні аспекти виховного процесу у вищій школі

У сучасних динамічних соціально – політичних умовах одним з важливих завдань вищої освіти є підготовка нової генерації інтелектуальної,управлінської культурної еліти суспільства, яка орієнтується на послідовну реалізацію демократичних цінностей у своєму приватному житті та професійній діяльності. Щоб виконати це завдання сама вища школа повинна стати демократичною. Важливою часткою проблеми демократизації вищої Освіти України є визначення науково обґрунтованих підходів до побудови виховного процесу як складової частини соціалізації студента.

Провідними підходами до організації виховній роботі у вищому навчальному закладі на думку багатьох наукових діячів є діяльнісний та середовищний.

Діяльнісний підхід, орієнтований на відтворення і реалізацію соціального досвіду у виховному процесі, стає важливою умовою успішної соціалізації студентства. Вживання цього підходу дуже ефективне при організації професійної практики у вищих навчальних закладах. Спрямованість діяльнісного підходу на відтворення у виховному процесі реального соціального середовища відкриває нові перспективи перед соціальною педагогікою для вживання на практиці середовищного підходу.

Формування людини розпочинається з моменту її народження. Дитина пізнає середовище, в якому знаходиться, впливає на нього з метою задоволення своїх потреб і формує своє ставлення до нього. Це складає суть її діяльності.

Людина ------ Діяльність ------- Зовнішнє середовище

І в ній дитина виявляє ініціативу та прагнення до самостійності. Навчання в школі є продовженням взаємодії дитини з навколишнім середовищем. Воно представлене тут навчальними предметами, кожен з яких є носієм певного соціального досвіду. Діяльність людини розгортається в трьох напрямках.

1. Людина сприяє і засвоює зовнішній світ. Людина самостійно перетворює свої відчуття в досвід. Пізніше, оволодівши мовою, вона дістає можливість оволодівати також готовим чужим досвідом, досвідом попередніх поколінь. Досвід закріплюється в пам’яті і реалізується людиною в її діяльності .

2. У процесі життєдіяльності людина також впливає на зовнішній світ і підпорядковує обставини життя своїй волі. Впливаючи на зовнішнє середовище вона мобілізує цілий арсенал своїх якостей і функцій, що стосуються розумової, вольової, емоціональної та фізичної сфер. Чим більше людина тренує своє мислення, волю, уяву, ініціативу тощо, тим ширше стають її можливості в цих сферах. Так відбувається процес розвитку людини, що передбачає розширення і вдосконалення таких індивідуальних якостей, які необхідні їй для успішного впливу на зовнішнє середовище і на саму себе. Усе це стосується і навчально-виховного процесу.

3. Життєдіяльність людини забезпечується також розвиненою в процесі еволюції здатністю її до орієнтації і до саморегуляції власної діяльності. Враховуючи свої успіхи і невдачі, а також досвід інших людей, людина визначає своє ставлення до всього – до природи, суспільства, соціальних інститутів,до колективу , сім’ї, до окремих людей, до самого себе – таким чином формує систему своєї поведінки – свої погляди, переконання, правила, навички, звички. В цьому процесі чималу роль відіграє соціальне зовнішнє середовище . Воно диктує свої «правила гри».

Таким чином, виховання можна трактувати як процес формування і закріплення в досвіді норм ставлення людини до зовнішнього середовища. З позиції індивіда механізм орієнтації і саморегуляції треба розглядати як налагодження стосунків з середовищем, а в кінцевому рахунку – як самовиховання. Але людина формується у суспільстві, якому не байдуже , як вона ставиться до нього, до інших людей,до себе самої, до громадських інтересів. Тому воно активно втручається в процес формування моделі поведінки індивіда, пропонує свої правила з таким розрахунком, щоб вони задовольняли обидві сторони. Формування такого механізму з позиції суспільства розглядається як виховання.

З психологічної точки зору процес виховання означає встановлення рівноваги між особистістю і зовнішнім середовищем, що складає компонент її діяльності. Слід визначити дві особливості цього процесу. З одного боку він перебуває у динаміці, з другого , процес становлення і вдосконалення системи стосунків людини щодо навколишнього середовища є постійним, об’єктивним і незалежним від того, докладаємо ми до нього спеціальні зусилля чи пускаємо на самоплив.(1, 83)

Необхідність появи середовищного підходу щодо процесу виховання обумовлена обставиною, про яку писав ще Л.С.Виготський: «Якщо вчитель безсилий у безпосередній дії на учня, то він всесильний при опосередкованому впливові на нього через соціальне середовище. Соціальне середовище є істинний важіль виховного процесу, уся роль учителя зводиться до управління цим важелем»(2,с.83).

Сьогодні використання середовищного підходу до організації процесу виховання у вищих навчальних закладах ставить перед педагогами принципово нове теоретичне й технологічне завдання – підсумовувати окремі погляди на виховну діяльність, позанавчальну роботу, міжособистісне спілкування, відносини в одне соціально – педагогічне поняття – виховне середовище вищого навчального закладу.

Тому можна сказати, що сприяння створенню у вищих навчальних закладах такого соціально – виховного середовища, яке б розвивало особистість, забезпечувало її повноцінну позитивну соціалізацію є найважливішим завданням використання середовищного підходу в комплексі з діяльнісним. Виховання розглядається як педагогічно керований і системно реалізований процес становлення особистісного розвитку студента як суб’єкта культури, соціуму й власного життя, результатом якого є «якість людини», тобто її відповідність природному та соціальному середовищу, загальнолюдській і національній культурі, демократичній державі та іншим сферам її життєдіяльності.

Література:

1. Сухомлинский В.О. Вибрані твори: В 5т.- К., 1976.- Т. 1.- С. 106.

2. Виготский Л.С. Педагогическая психология /Под ред. В.В.Давыдова.- М.: Педагогика, 1991.

3. Степанов Е.Н., Лузина Л.М. Педагогу о современных концепциях воспитания.- М.: ТЦ Сфера, 2002.

4. Бех І.Д. Виховання особистості: У 2 кн. Кн.2: Особистісно орієнтований підхід: науково – практичні засади: Навч.- метод. посібник.- К.: Либідь, 2003.

5. Вишневський О.І. Діяльність учнів на уроці іноземної мови: Посібник для вчителів. – К.: Радянська шк., 1989.