ІІ. Филологические науки.

1. Методика преподавания языка и литературы.

Олійник С.П.

Кандидат педагогічних наук, доцент кафедри філологічних дисциплін Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка.

Перший крок до грамотності

Формування елементарних умінь правильно писати слова, вживати пунктуаційні знаки є одним із важливих завдань початкового навчання мови.

Основою орфографічної грамотності є уміння співвідносити фонетичний і графічний образи слова, позначати звуки слова відповідними буквами без пропусків, замін, вставлянь і переставлянь. Учні початкових класів мають оволодіти цими уміннями і безпомилково писати слова [ 5,с.19].

У початкових класах програмою з мови не вимагається знайомити учнiв з поняттям “орфограма”. Однак на практиці вчителі досить часто користуються терміном “орфограма”, оскільки він зручніший за термін “написання”.

Tермін "орфограма" для початкової школи не новий. Його введення в навчання української мови передбачено програмою початкової школи. У перiод навчання грамоти введення цього терміну програма не передбачає. Тим часом, за нашим переконанням, доведеним експериментально, доцільна уже в перiод навчання грамоти оперувати поняттям "орфограма". Визначення правомiрностi знайомити учнiв школи першого ступеня з цим терміном викликає необхiднiсть його теоретичного i методичного осмислення. До ранiше iснуючих дефiнiцiй орфограми, засвiдчених у наукових джерелах i довідкових працях, а також наявних у методичних розробках з методики орфографiї в середнiх i старших класах, додалися визначення орфограми, сформульованi фахiвцями з початкового навчання (М.Р. Львов, О.Н. Хорошковська). На сьогоднi наукова i методична лiтература має значну кiлькiсть досить рiзних визначень орфограми.

9

У довiдкових i наукових виданнях з росiйської й української мов представлені різного характеру визначення: від широких і деталізованих до широких без конкретизації того, що розуміється пiд дефiнiцiєю. Як iлюстрацiю першого можна подати формулювання, дане в "Словаре лингвистических терминов" O.C. Ахманової: Орфограма. 1.Закономiрно вiдтворюваний спосiб зображення на письмi даного фономорфологiчного явища мови, незалежно вiд властивостей того чи iншого iндивiдуального слова. Напр.: передача на письмi закiнчення прикметникiв однини родового вiдмiнка чоловiчого роду - ого. 2.Написання, що вiдповiдає правилам орфографiї [1, с.294]. Приклад другого є визначення орфограми, що дає "Словарь-справочник лингвистических терминов" Д.Є. Розенталя і М.О. Теленкової: "Написання, що вiдповiдає правилам орфографiї i вимагає застосування цих правил" [6, с.108].

Неважко помiтити, по-перше, те, що в цих формулюваннях подано надто широке розумiння орфограми. І, по-друге, те, що уявлення про орфограму пов'язується лише з правилами орфографiї. Прийняти таке визначення як основне в роботi з учнями можна лише на стадiї вивчення орфографiчних правил. А оскiльки в раннiй перiод навчання першокласникiв безпомилкового письма не йдеться про орфографiчнi правила, то його застосування в цей перiод слiд визнати неможливим.

Треба сказати, що надто загальне визначення орфограми не задовольняє багатьох учених. Цим пояснюється те, що oстаннi десятирiччя ознаменувалися намаганням учених i методистiв знайти таку дефiнiцiю орфограми, яка б адекватно вiдбивала те, над чим мають працювати учнi, вивчаючи орфографiю тієї чи iншої мови на певному етапi її освоєння. Виданi в останні десятилiття словники i лiнгвiстичнi енциклопедiї визначають орфограму майже одними i тими ж словами: "Орфограма написання, яке треба вибрати з ряду можливих", орфограма є "там, де можливi два i бiльше pізнi написання" [3,с.350], правильне написання, що вiдповiдає правилам або традицiї, яке треба вибрати з ряду можливих". Що об'єднує цi визначення? Спiльним у них є те, що одностайно стверджується: орфограма - це написання. Це - одне, Друге - те, що акцент на написання робиться у зв'язку з можливою не однотипною передачею слова.

Для навчання орфографiчного письма цi складовi елементи дефiнiцiї орфограми мають принципове значення. Тим – то й зрозумiло, що на них спираються новітні визначення орфограми, у яких помiтна тенденцiя до конкретизації її змісту.

Перший крок у цьому зробили учені - методисти, які працювали над проблемою навчання молодших школярiв орфографiї росiйської мови. 3адавалось питання: чи може викликатися подвiйна чи потрiйна можливість запису слова? Вiдповiддю на це було: орфограма - "мiсце в буквенному записi слова, яке однозначно вимовою не визначається" [2,с.79]. Слушність такого визначення незаперечна. Воно застосовується у викладаннi росiйської, а подекуди й української мов при вивченнi курсу росiйської чи української мови. Сильна сторона його в тому, що в ньому не ставиться знак рівності мiж вимовою i написанням, що є iстотним у навчаннi орфографiчного письма. У викладаннi росiйської мови це має особливе значення з огляду на нечiтку вимову майже вcix ненаголошених голосних, приглушення дзвiнких у кiнцi слова. В українськiй мовi невiдповiднiсть мiж вимовою i написанням не виявляється такою мірою, як у росiйськiй, проте становить важливу проблему в навчаннi орфографiї.

Ураховуючи слушнiсть наведеного вище визначення, можна поставити запитання так: у якiй мipi цитоване визначення може бути використане при навчаннi першокласникiв грамоти? Це запитання виникає у зв'язку з тим, що першокласники в цей час не вивчають орфографічних правил, з голосу пишуть слова, написання яких відбиває вимову. Отже, в період навчання грамоти не можна застосовувати визначення, за яким орфограма – це місце в слові, написання якого вимовою однозначно не визначається, хоч категорично заперечити немає підстав. Досить згадати вимову [ ш ч ] і передачу їх буквою щ та інші приклади невідповідності між вимовою і написанням, з якими знайомляться першокласники.

Вказівка на те, що за вимовою не визначається написання, вагома для учнів першого класу. Ця інформація допомагає засвоїти цілий ряд орфограм. Діти легко переконуються в тому, що за вимовою не можна визначити, з якої букви треба писати слово: з малої чи великої. Так відкривається один з перших “секретів“ письма, одна з перших орфограм – уживання великої букви в іменах, по батькові, прізвищах, назвах міст, річок.

У звичайному усному мовленні слова, як правило, не відокремлюються одне від одного. Отже, написання слів окремо одне від одного – теж орфограма. Вимова не вказує на те, як слід переносити частини слова з рядка в рядок. Місце переносу – це теж орфограма. Таким є основний набір орфограм, яким доцільно вводити в навчання першокласників безпомилкового письма, спираючись на одну з важливих вимог методики навчання орфографії – не змішувати вимову з написанням, звуків з буквою.

У період навчання дітей грамоти триває процес освоєння алфавіту і графіки. Звідси й зрозуміло, що основна кількість орфограм припадає на такі написання, які визначаються складом алфавіту і особливостями графіки, тобто складом використовуваних для письма букв і їх звуковим значенням. Це твердження ґрунтується на розумінні алфавіту як сукупності букв, за допомогою яких передається мова у писемній формі, а також на усвідомленні того, що графіка – це набір правил вибору букв для передачі фонем тієї чи іншої мови. Орфографія ж – це передача ланцюга фонем у даному словi чи морфемi. У їх взаємозв’язку вони проявляються так. Наприклад, в алфавiтi є буква Я. Вона має свою назву i закрiплене мiсце в системi розташування букв. Звукове ж значення цiєї лiтери визначається в графiцi, де фiксується її властивiсть передавати два [ йа ] й один [ а ] звук. І все ж, знаючи це, окремі першокласники, замiсть написання слова "яма", передають його як "йама". Як правильно написати - визначає орфографія.

Зрозумiло, що учням першого класу немає потреби пояснювати особливостi графiки й орфографії. Їх рiзнi правила доцiльно звести до одного предмета вивчення - до орфограми.

Оскiльки першокласники у розглядуваний період працюють над написанням, наприклад, слів з буквами я, ю, є, ї, то правомірно вважати вживання цих букв як контрольний момент, який потребує пояснення. Без пояснення не залишається i вживання апострофа. А якщо написання викликає потребу у поясненнi, то в цьому випадку його слiд вiдносити до розряду орфограм.

Отже, для учнів першого класу, які ще не вивчають орфографiчнi правила, орфограмою називається: буква, знак чи пропуск між словами, якi потребують пояснення.

Педагог, використовуючи "Зошит для письма" (з друкованою основою), встановлює перелiк орфограм i пунктограм, якi засвоюють першокласники в період навчання грамоти.

Уведення дiтей у "секрети" письма з перших кроків освоєння грамоти, зокрема набуття навичок видiляти орфограми стане надiйним пiдгрунтям у подальшому вивченнi орфографiї в системному кypci української мови. Це тим бiльше важливо, якщо взяти до уваги, що орфограми надто різноманітні за своєю природою, за специфiкою графiчного знака, тобто за рiзними розпізнавальними критеріями, за якими у подальшому учням доведеться вивчати весь набiр орфограм.

Поширеною в лiнгвiстичнiй лiтературi є класифiкацiя орфограм на основі принципiв орфографiї. За нею методисти видiляють фонетичнi, морфологiчнi i традицiйнi написання. Вважаємо, що такий подiл цiнний для практики викладання тим, що враховує лiнгвiстичну природу орфограм, їх зв'язок з вимовою i морфемною будовою слiв.

Орфографiя кожної мови будується на певних принципах, зумовлених

фонетичною системою, граматичною будовою та особливостями формування правопису.

Нині немає однозначної інтерпретації провідного принципу української орфографiї. Бiльшiсть лiнгвiстiв i методистiв вважають, що орфографiя української мови грунтується на двох основних принципах фонетичному i морфологiчному (М.А. Жовтобрюх, М.П. Iвченко, Н.I. Тоцька, М.В. Бардаш, Г.Р. Передрiй, Н.Г. Шкуратяна та iн.).

Спецiальне дослiдження правописного матеріалу, який вивчається у початкових класах, показало, що фонетичнi написання тут складають 73% вiд ycix написань, морфологiчнi - 16, семантичнi – 11%. Таким чином, виявлено, що в початкових класах переважну бiльшiсть становлять фонетичнi написання.

Отже, проаналізовані нами правописні явища з точки зору їх лінгвістичного характеру свідчать про те, що вони є досить різними і що в початкових класах більшість становлять фонетичні написання.

Методика вивчення того чи іншого орфографічного матеріалу повинна відповідати його лінгвістичній природі, що не може бути якогось одного, унiверсального, методу, який би можна було застосувати до різних за своїм характером написань. Це положення підтверджується й результатами психологічних досліджень, проведених Л.Г. Айдаровою, Д.М. Богоявленським, С.Ф. Жуковим та іншими з проблем психології формування орфографічних умінь і навичок.

У виборі методів і прийомів навчання правопису перш за все необхідно орієнтуватися на лінгвістичний характер написань, які вивчаються.

Отже, серед теоретичних положень, які мають особливо важливе значення для впровадження раціональної методики навчання орфографії є поняття “орфографія”, вчення про орфограму, відомості про принципи української орфографії, взаємозв’язок орфографії з іншими розділами науки про мову.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. - М.: Советская энциклопедия,1986.- С.294.

2. Бондаренко А.А., Каленчук М.Л. Формирование навыков литературного произношения у младших школьников.-М.: Знание,1990.-С.79.

3. Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В.Н.Ярцева.-М.: Советская энциклопедия,1990.- С.350.

4. Наумчук М.М. Сучасний урок української мови в початковій школі (методика і технологія навчання).-Тернопіль:Астон, 2001.-264с.

5. Програми для середньої загальноосвітньої школи 1-4 класи.-К.:Початкова школа, 2006.- С.19.

6. Розенталь Д.Э., Теленкова М.А. Словарь-справочник лингвистических терминов. Пособие для учителя. - М.: Просвещение,1985.-400с.