Политология/2. Политическая конфликтология

Студентка Олейникова В.Ю.

Донецький національний університет економіки і торгівлі

ім. М. Туган-Барановського

ГЕОПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ

Конфлікти різних видів пронизують не тільки всю історію людства і історію окремих народів, але і життя кожної конкретної людини. Можна привести багато конфліктів сучасності, що мали різні наслідки та вплив на життя суспільства як окремих країн, так і всього світу. Це й загострення ситуації в Південній Осетії в 2008 р., коли Грузія застосувала військові методи в захопленні цієї території, і Палестино-Ізраїльский конфлікт в Азії, і нещодавна Північноірландська колізія та багато інших, що в різній мірі призвели до трагічних наслідків. Тому, перш за все, необхідно щоб кожна країна та всесвітня спільнота взагалі не залишалися байдужими до будь-яких протистоянь, а тим паче до військових, навіть якщо їх це ніяк не стосується. А отже необхідне якісне та глибоке вивчення особливостей як внутрішньодержавних, так і зовнішньодержавних конфліктів в єдності.

Робота розглядає загальну характеристику політичних, в тому числі внутрішньополітичних та геополітичних конфліктів, їх структуру і проблеми типологізації. Окремо в якості прикладу розглядається територіальне сперечання між Румунією та Україною, викладається особиста позиція з приводу цього. Основна мета цієї роботи знайти можливі шляхи цивілізованого мирного попередження та подолання внутрішньополітичних і геополітичних конфліктів.

Якщо і говорити про загальне визначення конфлікту то його можливо було б позначити наступним чином: конфлікт представляє собою зіткнення інтересів різних груп спільнот людей, груп, окремих індивідуумів. При цьому само по собі зіткнення інтересів повинне бути усвідомлене обома сторонами конфлікту: люди, діючі особи, учасники громадських рухів в самому розвитку конфлікту починають розуміти його зміст, прилучаються до цілей, котрі висовують конфліктуючі сторони і сприймають їх як свої особисті.

Проблемою вивчення та аналізування будь-яких суперечок в суспільстві займалася багата кількість вчених. Американський вчений Л.Козер зазначав, що конфлікт – «це боротьба за цінності і права на володіння статусом, могутністю та ресурсами, в якій цілі суперників полягають в нейтралізації одним одного, нанесення йому шкоди або усунення один одного» [1]. Г.Зіммель говорив, що конфлікт виражає не просто зіткнення інтересів, але і дещо більше оскільки виникає на основі ворожості. К.Боулдінг визначав конфлікт як «ситуацію суперництва, в якій сторони знають про несумісність їх можливих в майбутньому позицій і в якій кожна із сторін прагне зайняти положення, несумісне із прагнення іншої» [2].

Розглянемо найбільш суттєві причини політичних конфліктів. Глобальними причинами є суперечливість, несумісність і зіткнення національних та державних інтересів і цілей держав; екологічна криза; скорочення дефіцитних природних ресурсів тощо. Окремо можна виділити економічні причини, до яких, належать нерівномірність економічного розвитку країн, соціальних груп, осіб, різний рівень їх доступу до матеріальних цінностей і благ. Серйозної уваги заслуговують історичні причини — колишні війни, загарбання, тривале поневолення однієї країни іншою в минулому, акти етноциду тощо. Проте не менш важливими є і внутрішньополітичні конфлікти міжкласового, міжетнічного, міжконфесійного та міжпартійного характеру. Американський дослідник М.Дойч стверджує, що конфлікти в державі призводять до конструктивних змін, оскільки: конфлікт попереджує застій, стимулює інтерес, слугує засобом, за допомогою якого можна ставити проблеми і приходити до рішень, саме в ньому джерела особистих і соціальних змін. [4]

Політична практика виробила шляхи стабілізації системи, за допомогою яких попереджають внутрішньополітичні конфлікти. їх сутність полягає в ослабленні конфронтації між політичною владою та інтересами частини суспільства, тобто антиурядова політична орієнтація опозиції зводиться до неконфліктного рівня. Перший шлях — соціальне маневрування — передбачає перерозподіл частини суспільного продукту в інтересах опозиції. Другий — політичне маневрування — включає широкий спектр заходів щодо забезпечення перетворення різних інтересів у стійкий політичний альянс, який фактично сприятиме функціонуванню існуючої політичної влади. Третій шлях — політичне маніпулювання, яку застосовує політична влада для забезпечення свого стабільного функціонування. В сучасній ситуації в Україні таким «ворогом» правлячих кіл є східний сусід, якого президент і його оточення винні ледь не в усіх негараздах, які переслідують українське суспільство. Крім цього українська ситуація відзначається взаємними звинуваченнями між президентом та урядом. В свою чергу, непрофесійний уряд звинувачує в існуючих проблемах ледь не усе суспільство: НБУ, опозицію, громадські організації і тощо. Четвертий і п'ятий шлях — інтеграція контреліти в політичну систему і послаблення опозиції. Шостий шлях — силовий тиск.

Стратегічні рішення орієнтовані на попередження криз у міжнаціональних відносинах шляхом створення правових, політичних, економічних та соціально-психологічних умов для вирішення існуючих проблем та суперечностей. Запобігання політичного конфлікту являє собою такий вид управлінської діяльності, який містить попереднє розпізнання, усунення або ослаблення конфліктних факторів і обмеження таким шляхом можливості їх виникнення або деструктивного розвитку в майбутньому. [3]

Заслуговують на увагу і міжнародні конфлікти. Їх особливість полягає в тому, що основними суб'єктами в них є держави. Виокремлюють три типи міжнародних конфліктів: міждержавні конфлікти, коли обидві протидіючі сторони — держави, або їх коаліції; національно-визвольні війни, у цьому випадку одна із конфліктуючих сторін представлена державою та внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти, під час яких держава підтримує одну з конфліктуючих сторін на теренах іншої держави.

Міждержавні конфлікти мають власну специфіку. По-перше, в їх основі лежить зіткнення національно-державних інтересів конфліктуючих сторін. По-друге, сучасні міждержавні конфлікти впливають на міжнародні відносини як локально, так і глобально. І, зрештою, міждержавні конфлікти можуть спричинити масову загибель людей як в країнах — учасницях конфлікту, так і в усьому світі. Залежно від інтересів, які обстоюються у конфлікті, прийнято розрізняти: конфлікт ідеологій між державами з різними суспільно-політичними системами (нині їхня гострота зменшилася); конфлікти між державами за політичне панування в світі або у регіоні; конфлікти, де сторони відстоюють власні економічні інтереси; територіальні конфлікти; релігійні конфлікти.

Технологія попередження міждержавних конфліктів має ряд особливостей. Насамперед, основні зусилля мають бути спрямовані на безконфліктне вирішення проблем, що виникають як результат об'єктивних протиріч. Попередження має на увазі максимальне зниження негативних наслідків потенційних конфліктів. Виходячи з цього, основні напрями попередження міжнародних конфліктів спираються на принципи демократичного розвитку світу. Інтернаціоналізація життя світового співтовариства, яка триває протягом останніх десятиріч, — один з перших таких принципів. За деякими джерелами, у світі налічується понад 400 транснаціональних корпорацій. І хоча в останні роки ми спостерігаємо дезінтеграційні процеси у Західній Європі, об'єднавчі тенденції в майбутньому переважатимуть. Другий важливий аспект — дотримання всіма країнами принципу мирного співіснування, тобто визнання всіма суб'єктами міжнародних відносин права кожного народу на вільний вибір шляху розвитку, допущення об'єктивної поліваріантності суспільного розвитку. Третій, не менш важливий аспект — зниження рівня воєнного протистояння, скорочення озброєння і особливо зброї масового знищення. І нарешті четвертий – обов`язкове дотримання усіма країнами без вийнятку міжнародного права та законодавства. Важлива роль у попередженні міждержавних конфліктів належить міжнародним міжурядовим організаціям — ООН, ОБСЄ, ОПЕК, НАТО, Раді Європи, Європейському Союзу, Лізі арабських держав, Організації африканської єдності та ін. Головним завданням цих організацій є будівництво системи міжнародної регіональної та загальносвітової безпеки. Історія свідчить, що попередження міждержавних конфліктів гарантує загальноцивілізаційний прогрес і сприяє попередженню конфліктів у внутрішньополітичному житті держав.

Одним із типів міждержавних конфліктів є геополітичний конфлікт, який виникає на кордонах між країнами, які відносяться до різних геополітичних просторів. Учасниками такого виду конфлікту можуть бути і домінанти, і периферійні країни.

В якості прикладу цивілізованого розв’язання такого конфлікту спробуємо розглянути ситуацію з вирішенням територіального спору між Україною та Румунією в Міжнародному Суді (МС) 3 лютого 2009 року «Про розмежування континентального шельфу та виключних економічних зон на Чорному морі».

Розгляд територіальних суперечностей двох держав в МС викликав велику хвилю політичних спекуляцій з боку більшості відомих в Україні політиків і політологів, громадських діячів. Ми спробуємо на основі відкритих публікацій зробити неупереджені висновки стосовно цього конфлікту. Якщо поняття «територія держави» виникло задовго до появи міжнародного права, то поняття «континентальний шельф держави» а подалі і «виключно економічна зона» (ВЕЗ) сформувалося лише після Другої світової війни. До цього панувала концепція свободи морів, згідно з якою суверенітет країни поширювався лише на 3 милі морського прибережного морського простору, або на дальність гарматного пострілу. Цю норму (вона так і називалася «правилом гарматного пострілу») вперше сформулював голландський юрист початку XVIII в. Антонис Ван Бейнкерсхук. Впродовж довгого часу ця концепція всіх влаштовувала, але із зростанням вилову риби та впровадженням технології видобування нафти з морського дна з’явилася потреба в новому регулюванні. Його існування бере початок з 1958 р. коли в Женеві були підписані 4 концепції ООН, в т.ч. «Про континентальний шельф» і «Про територіальне море і зону, що прилягає». А остаточне і загальновизнане поняття шельфа і ВЕЗ сформульовані в конвенції ООН по морському праву, до якої приєдналася Україна.

Шельф і ВЕЗ – це не території держави, а лише простір, де вона має переважні права. І конкретна ділянка шельфу, про яку сперечалися в МС до цього ніколи не була розділеною – СРСР проводив з цього приводу тільки переговори з Румунією, котрі продовжила Україна. З конвенції ясно витікає як право держави на шельф і ВЕЗ, так і обов’язок вирішувати спори з питань, пов’язаних з ним у відповідних судах (МС або спеціальний тимчасовий арбітраж) у випадках, коли переговори не дають бажаних результатів. Тому, якщо держава претендує на особливий статус морського простору, що знаходиться неподалеку, вона повинна признавати права своїх сусідів, судитися із ними за спірну ділянку. І не можна застосовувати із конвенції тільки такі статі, які нам подобаються в конкретній ситуації. До вирішення спорів у відповідності з виробленими ООН принципами морського права прибігали і держави не пов’язані формально із конвенцією. Так, Турція, яка не приєдналася до конвенції, полюбовно розмежувала шельфи і ВЕЗ у Чорному морі із СРСР і Болгарією. Звичайно, деяка передача державного суверенітету суду ООН – річ чутлива, але відмова від прерогатив ООН вигідна тільки для наддержав, якою не є Україна. Якщо від цього відмовитися Україна повинна забезпечити свій ефективний контроль над простором, на який претендувала. Румунія його не визнавала і намагалася забезпечити свій контроль. Це був би шлях до прямого силового конфлікту між двома країнами.

Таким чином, ми бачимо, що цивілізований розгляд конфлікту сприяє не тільки залагодженню спірних питань між країнами, але створює ситуацію, коли міжнародними зусиллями унеможливлюється застосування силових методів, посилює вплив демократичних міждержавних інституцій.

Співробітництво — найбільш ефективна стратегія поведінки у конфлікті, яка спрямована на конструктивне обговорення проблеми, ставлення опонентів один до одного не як до супротивника, а як до союзника у пошуках рішення. Ця стратегія застосовується при сильній взаємозалежності опонентів. Конфлікт можна вважати урегульованим, якщо:

> проблема зникає з політичного порядку денного;

> рішення приймається всіма учасниками конфлікту;

> немає потреби у підтримці умов угоди третьою стороною, тобто угода є самодостатньою;

> угода сприймається всіма учасниками відповідно до їхніх особистих систем оцінок як чесна і справедлива;

> рішення не є "компромісним", оскільки сторони не задовольнилися лише частковою реалізацією своїх цілей;

> угода встановлює нові, позитивні відносини між учасниками конфлікту;

> учасники добровільно приймають умови угоди без будьякого тиску.

Політичне врегулювання конфлікту повинно закінчуватися підготовкою та підписанням документів, що мають правову силу. Необхідно також підкреслити, що не існує єдиного, універсального засобу врегулювання конфлікту. Як ми вже впевнилися, конфлікти — дуже складне явище, а тому потребують комплексного підходу до їх мирного вирішення.

Література:

1. Козер Л. Функции социального конфликта. – М., 2000. – С.53

2. Пилат Н. Проблема конфліктності людських стосунків у ракурсі філософсько-соціологічних та психологічних інтерпретацій // Соціогуманітарні проблеми людини - 2005 - №1. – С.25

3. Глухова А.В. Политические конфликты: основания, типология, динамика. – М., 2000. – С.59

4. Дойч М., Шикман С. Конфликт: соціально-психологическая перспектива // Современный конфликт: современные исследования. – М., 1991. – С.75

5. А. Попов «Подводные камни Черноморского шельфа» // Еженедельник. - «2000». - №5 от 30.01.09