Право/1.История государства и права

К.ю.н. Марисюк К.Б.

Львівський національний університет імені Івана Франка, Україна

Головщина як вид кримінальних покарань за часів Київської Русі

В період побудови в Україні демократично, правової та соціальної держави надзвичайно важливим є не лише вивчення передового державотворчого та правотворчого досвіду найбільш розвинених держав світу, а й власного досвіду у цій сфері з історичної ретроспективи. З цього приводу важливим видається вивчення питань історії становлення та розвитку системи майнових покарань на українських землях. Одне з них, а саме головщина, і є предметом нашого дослідження.

Які ж назви носили на Русі в давні часи майнові стягнення? З словами С. Будзінського, що стосується коротких списків Руської Правди, то в найбільш давньому з них для викупу особливої назви не було: мова йшла просто про “стільки-то гривень за голову” або “стільки-то гривень за образу”.

В списках другої редакції ми вже зустрічаємо згадки про віру і продаж.

І лише в Поширеній правді штрафи уже чітко поділяються на кримінальні (на користь громадської влади) і приватне відшкодування потерпілому, а саме: за вбивство – віра (на користь князя) і головщина (потерпілому), за інші злочини – продаж (князеві) і урок (потерпілому).

Як відомо, віра була штрафом, що стягувався князем. Одночасно зі стягненням віри, за словами С. Юшкова, родичі вбитого одержували від вбивці винагороду, що називалася головщиною.

Головщина, на думку С. Будзінського, була відшкодуванням родичам виключно за голову їх вбитого родича. Це підтверджував і М. Дьяконов, який вважав, що “це є плата за голову вбитого, звідси головщина, а вбивця – головник”.

Відмінність головщини від віри, на думку С. Будзінського, наступна:

1. Віри сплачувались і стягувались з самих громад, з самої верви і лише дика віра сплачувалась іноді самим злочинцем, якщо “він не вкладався в неї”, тобто не допомагав раніше громаді в оплаті дикої віри за інших злочинців-членів громади. Головщина ж сплачувалась у всіх випадках самим головником – винним у вчиненні злочину: “а головництво самому головнику платити”, пише Правда (ст. 4 Списку Троїцького).

2. Віри йшли або на користь князя, або на користь громади. Головщина ж сплачувалась родичам вбитого, які позбавились свого права кривавої помсти.

3. Віра за своєю кількістю розподілялась на три розряди: на просту (40 гривень), подвійну (80 гривень) и половинну (20 гривень). Кількість головщини була більш різноманітною. Максимум головщини – 80 гривень (ст. 10 Списку Троїцького), мінімум – 5 гривень (ст. 11, 13 Списку Троїцького).

Вторить йому і Т. Нєпомнящая.

Проте варто зазначити й те, що Руська Правда жодного разу прямо не вказує розміру головщини. Можливі лише одні припущення. Розглянемо лише деякі з них.

Б. Романов, посилаючись на статтю 20 (27) Списку Троїцького про каліцтво (“Аче ли утнеть, руку и отпадеть рука или усхнеть или нога, или оно или не утнеть, то полувирье 20 гривен, а тому за век 10 гривен”), згідно якої приватна винагорода сплачувалася в половинному розмірі штрафу, що йде князеві (напіввіра - 20 гривень), думає, що й головщина при повній вірі стягувалася в тій же пропорції.

Більшість дослідників однак, посилаючись на пізніші пам'ятки, наприклад, на договори з німцями, вважають, що головщина стягувалася в тім же розмірі, що й віра. Про це, наприклад, веде мову І. Ісаєв та В. Гончаренко.

М. Владімірскій-Буданов вважав, що розмір головщини не визначався законом, лише при каліченні призначається відшкодування в половину кримінального штрафу (10 гривень, ст. 22 Карамзінського списку).

Доволі оригінально тлумачить питання розмірів голощини В. Сєргєєвіч. Він зазначає, що розмір головщини за ст. 4 Троїцького списку, у якій йдеться про цей вид покарання, не вказано. Але вислів “головщина” за походженням може наближатись до вислову “за голову”. В ст. 2 зазначається: “аще не будет кто мстя, то 40 гривен за голову”. Зазначена плата за голову, вважає зазначений автор, і є головщиною. Таким чином головщина дорівнює вірі. Про плату за голову, як вважав В. Сєргєєвіч, йдеться не лише у Руській Правді, а й у деяких інших правових пам’ятках, наприклад, у договорі Новгорода з німцями 1189 р. і у Мстислав-Смоленському договорі.

Ще по іншому пояснює підхід до визначення розмірів головщини І. Терлюк, який твердить, що розмір досліджуваного покарання і не мав закріплюватись на законодавчому рівні, оскільки останній встановлювався виключно за домовленістю сторін.

На думку С. Будзінського, відповідно до чітких приписів Руської Правди головщина сплачувалась навіть при засудженні злочинця до покарання у виді потоку і розграбування.

Приватна винагорода, яка стягувалась у порядку головщини, в жодному випадку не поширювалась на общину, але завжди сплачувалась самим винним. Винятком з цього правила був лише єдиний – це той, коли винним був раб чи холоп – тоді головщина сплачувалась його власником.

Підсумовуючи наведене вище варто зазначити, що рівень вивчення системи кримінальних покарань періоду Руської держави загалом¸ та досліджуваного покарання зокрема, досі знаходиться у зародковому стані, у зв’язку з чим ставить більше питань, ніж дає на них відповідей. І це у той час, коли на часі є реформування системи майнових покарань в Україні, а власний історичний досвід міг би паралельно з іншими чинниками послужити однією з відправних точок як для розробки окремих законопроектів у цій сфері, так для вироблення загальної концепції реформи у досліджуваній сфері.

Література:

1. Будзинский С. Начала уголовного права. – В., 1870.

2. Владимірскій-Будановъ М. Обзоръ исторіи русскаго права. – Спб. - Киевъ: Изданіе книготорговца Н.Я. Оглоблина, 1909.

3. Исаев И.А. История государства и права России. – М.: Юристъ, 2004.

4. Історія держави і права України. В 2-х т. / Під ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. – Том 1. – К.: Видавничий дім “Ін Юре”, 2003.

5. Ланге Н. Изслъдованіе объ уголовномъ правъ Русской Правды. – Спб., 1860.

6. Непомнящая Т. Назначение уголовного наказания: теория, практика, перспективы. – Спб.: Издательство Р. Асланова “Юридический центр Пресс”, 2006.

7. Очерки истории русского права. История уголовного права и судопроизводства (по лекциям профессора М. Дьяконова). – Юрьев, 1905.

8. Сергеевич В.И. Лекции и исследования по древней истории русского права. – С.-Петербург: Типография М.М. Стасюлевича, 1910.

9. Терлюк І.Я. Історія держави і права України (До новітній час). – К.: Атіка, 2006.

10. Юшков С. История государства и права СССР. Ч. 1 – М.: Госюриздат, 1961.

11. Юшков С. Общественно-политический строй и право Киевского государства. М.: Госюриздат, 1949.