Музыка и жизнь / епохи, стили, жанры

Аспірантка СНУ імені Лесі Українки Цейко Н.О.

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки,

Україна (м. Луцьк)

Формування жанрових особливостей солоспіву у творчості українських композиторів першої половини ХХ століття

Становлення вітчизняного жанру солоспіву пов’язане із загальною тенденцією кристалізації українського академічного музичного мистецтва періоду кінця ХІХ – початку ХХ століття на фоні загального підвищення до української політики, мови, культури, релігії та мистецтва в цілому.

У цей період активно розвивається світська музика хорового, театрального та камерно-вокального жанрів (пісня-романс, старогалицька елегія, номери зі співогри та інших різновидів музично-драматичних вистав). Українська камерно-вокальна музика, вбираючи в себе національні фольклорні інтонаційно-жанрові елементи ліричної пісні, думи, козацької пісенності, синтезує їх з російською пісенно-романсовою традицією (у Наддніпрянщині), рисами австрійського бідермаєра і потужним комплексом інонаціональних фольклорних і музично-професійних впливів (на західноукраїнських територіях). Це яскраво виявляється у доробку С. Гулака-Артемовського, П. Сокальського, О. Рубця, І. Рачинського, М. Лисенка, Я. Степового, К. Стеценка, В. Сокальського, представників аматорського спрямування, композиторів перемиської школи. Ці традиції стали підґрунтям для камерно-вокальної творчості композиторів наступної генерації: В. Барвінського, В. Косенка, С. Людкевича, М. Колесси, Н. Нижанківського, Б. Лятошинського, М. Вериківського, П. Козицького [[1], с. 38].

Значне місце у камерно-вокальному жанрі належить творчість композиторів Західної України початку ХХ століття. Вагомим внеском в українську вокальну лірику стала творчість композиторів Д. Січинського, Я. Лопатинського, С. Людкевича, яка відбиває характерні особливості розвитку жанру солоспіву того періоду. Характерними були мотиви туги за щастям, самотності нещасливого кохання були найхарактернішими для його солоспівів (Д. Сичинський); наспівна мелодика, простий супровід, який відіграє роль фонового елемента, традиційна двочастинна форма, близькість до жанрового різновиду солоспіву (Я. Лопатинський); досягнення внутрішнього зв'язку між музичним і поетичним образами (С. Людкевич). Цінний внесок на рубежі двох століть в українську музику зробили Г. Алчевський, В. Сокальський, І. Рачинський, Ф. Якименко. Романси Г. Алчевського продовжують традиції української музики кінця ХІХ – початку ХХ століття, особливо творчості М. Лисенка. В ряді солоспівів В. Сокальського проступає інтонаційна близькість до української народної пісні, в музиці І. Рачинського відчуті опосередковані впливи побутової пісні-романсу, її образно-емоційної сфери. Для лірики Ф. Якименка характерний пісенний за своєю природою мелодизм, який водночас не позбавлений і рис інструменталізму [[2], с. 112].

Окремим жанровим видом українських солоспівів початку ХХ століття виступала фортепіанна прелюдія, яка набула широкого розповсюдження саме у цей період, безперечно кристалізувавши цей жанр у камерно-вокальній творчості вітчизняних музичних митців.

Пріоритет ототожнення фортепіанних мініатюр зі солоспівами належить музикознавцю Ю. Малишеву, який називав фортепіанні п’єси Я. Степового «ліричними солоспівами». Саме ввів в музичну практику поняття «солоспів», яке було направлене на розуміння «солоспіву» як невеликої сольної вокальної п’єси [[3], с. 28]. Так у Малишева солоспів виступає як сольна вокальна та інструментальна п’єса. Природно до них відноситься і фортепіанна мініатюра, а також її варіант – прелюдія. Незважаючи на існування поняття солоспіву і окремих досліджень, присвячених творам у цьому жанрі, його визначення, так само як і виділення фіксованих жанрових ознак, не існує. Виникає думка: зміст солоспіву виходить за межі лірики. Спектр емоційних станів у вокальному та фортепіанному солоспіві настільки великий, що кожен виконавець і слухач має можливість вибрати найбільш близьке йому, хоча дійсно солоспів зазвичай висловлює любовне переживання. Солоспівом можна назвати сольні інструментальні п'єси співучого характеру для фортепіано чи скрипки, віолончелі та інших інструментів: «romance sans paroles»; «song without words»; «Lied ohne Worte»; «пісня без слів» («Пісні без слів» Ф. Мендельсон, «Вокаліз» С. Рахманінова), а також ліричні вірші, які не мають музичного супроводу, але побудовані по тій же системі інтонаційних прийомів, що і характерні тексти солоспівів («Бажання» В. Жуковського, «Романси без слів» П. Верлена, «Под вечер, осенью ненастной» О. Пушкіна). Так, збірка «Солоспів» сучасної незрячої поетеси Т. Фролової, до якої ввійшли вірші виділені у вісім тематичних циклів – поезія соціального характеру, вірші присвячені дитинству, юності, матері, інтимна лірика, вірші-містерії – яскраво відображає цей жанр в поезії. Отже, існує цілий ряд паралелей між жанрами фортепіанної та вокальної мініатюри, а саме між фортепіанним та вокальним солоспівом. Серед фортепіанних солоспівів виділимо жанр прелюдії, який взаємодіє із вокальними жанрами, і якому властиві камернізація змісту і переважання малих форм, а також суто іманентні якості [[4]].

У той же час одним із специфічних напрямів розвитку вітчизняного жанру солоспіву досліджуваного періоду виступає молитва-солоспів, виражений, наприклад у творах Н. Нижанківського. Серед камерно-вокальних творів Н. Нижанківського існує ще один жанровий різновид, семантика якого ґрунтується на певному способі музичного прочитання канонічної молитви – солоспів-молитва («Отче наш» та «Богородице-Діво»). Найперше, що кидається у вічі – це абсолютна несхожість прийомів типізації солоспіву-молитви як жанрової форми при порівнянні зі стилістикою інших різновидів («пісня», «пісня-романс», «романс», «монолог»). У точності конструктивного розрахунку композитор постає досить переконливим і бездоганним: типізації підлягають прикмети каноніки й самої практики творення молитви як духовного акту. Це, з одного боку, певний регламент споглядальності (засобом фактурної формули хоралу); з другого, – чуттєво позначене пережиття людиною самого зв’язку з Всевишнім, Його волею [[5], c. 172].

Таким чином, жанрова спрямованість солоспіву на початку ХХ століття формувалася в умовах піднесення творчої уваги до національно-культурницького відродження, що безпосередньо позначилося на етнічному романтизмі творів. Характерною особливістю цього процесу слід виділити академізацію даного жанру, чітке закріплення його у камерно-вокальному академічному музичному напрямі. Тобто у цей період відбувалося національне стилеутворення у формі камерно-вокального ліричного жанру – солоспіву, який виражався у виконанні з інструментально-вокальним супроводом, що забезпечувався фортепіано, скрипкою, віолончеллю та іншими видами супроводу у формі прелюдій, мініатюр тощо. У цей час також формується національна оригінальна жанрова форма українського солоспіву – молитва-солоспів. Отже, різноманітність жанрових напрямів солоспіву засвідчує процес його становлення в академічних умовах камерно-вокальної регламентації національного історико-стильового ліричного контексту.

Література