Экономика/16

Івашина С.Ю.

Академія митної служби України, м. Дніпропетровськ

Соціокультурні аспекти відносин власності

Проблема взаємодії соціокультурних факторів та економічного розвитку давно цікавить вчених. Ще на початку ХХ ст. німецький соціолог М. Вебер писав про значення протестантської етики для генезиса капіталізму в Європі, сьогодні існує багато робіт, які так чи інакше торкаються цієї проблематики. Дійсно, реальні зв’язки між соціокультурними інститутами та економічним розвитком є неоднозначними. В періоди переламних змін соціокультурні інститути можуть бути тісно пов’язані з інноваційними процесами, сприяючи розвитку та одночасно гальмувати його. Успадковані від минулого соцікультурні інститути, в одних випадках, використовуються для закріплення інновацій, в інших, створюють перепони для них і зберігають найгірші зразки традиціоналізму. Разом з тим, економічний розвиток та інновації виконують важливі соціальні функції – знищують нестійкі соціокультурні інститути та рельєфно виділяють більш стійкі соціокультурні форми.

Соціокультурний розвиток ми розглядаємо як відносно самостійний пласт суспільної динаміки, пов'язаний з економічним розвитком через сферу матеріальної культури, з одного боку, та ставленням людей даної культури до праці й набором трудових якостей працівників, з іншого. Не підлягає сумніву сильний уніфікуючий вплив з боку сучасних глобальних інститутів на окремі риси соціокультурного обличчя українського суспільства. Разом з тим воно відображає значний вплив деіндустріалізації країни та відповідних інституціональних зрушень, які мають власну логіку та відбуваються на основі певних закономірностей у змінах відносин власності та перерозподілу прав власності, вивчення яких залишається актуальною і в багатьох аспектах невирішеною задачею.

На розвиток інституту власності також впливають соціокультурні фактори та інституціоналізація соціокультурних взаємодій. Соціокультурні інститути забезпечують економічну активність громадян безпосередньо в економічній сфері, можливість розробки та прийняття відповідного економічного законодавства, оптимального ступеня регулювання підприємницької діяльності з боку держави, відповідного характеру податкової системи тощо. Ці інститути так чи інакше впливають на загальний рівень трансакційних витрат у країні, величина яких – це найбільш загальна характеристика ефективності розподілу прав власності.

Соціокультурні установки громадян беззаперечно можуть розглядатися як важливий чинник вибору й формування тієї чи іншої моделі економічного розвитку. Прикладом тому є розвиток Японії, Південної Кореї, Китаю та інших країн, які змогли використати свої національні соціокультурні традиції в процесі модернізації економік і виробити нові соціокультурні настанови, які відповідають вимогам інноваційного розвитку. Економічний розвиток багато в чому залежить в того, наскільки люди схильні до підприємництва, як вони реагують на відсутність роботи, низький рівень життя, інші соціальні проблеми, наскільки вони можуть об’єднатися навколо ідеї модернізації країни та ін. Це доводить, що основна роль в інституціональних змінах належить рішучим та свідомим діям багатьох економічних суб’єктів, які реагують на наявні зміни залежно від власних інтересів. У різних соціокультурних умовах колективний ефект взаємодії суб’єктів господарювання може погашатися й не мати продовження в одних випадках і приводити до переструктуризації системи в інших. Однак свобода вибору на всіх рівнях функціонування інституціональної системи завжди залишається за суб’єктами господарювання і обмежена лише можливостями розвитку системи та синергетичними ефектами, в тому числі соціокультуних взаємодій, що виникають в суспільстві.

Важливою метою соціально-культурного розвитку стає негайна потреба об’єднання соціально-дезінтегрованого суспільства. На нашу думку, сьогодні єдиним швидким та реально відкритим шляхом досягнення зазначеної мети є об’єднання суспільства через державу. На цьому шляху мають вирішуватися окремі актуальні задачі соціокультурного розвитку, однак цього не відбувається, якщо не приймаються свідомі зусилля з розвитку ініціативи, самодіяльності, самоорганізації людей, то індивідів поглинає держава, яка може представляти дійсний або мнимий суспільний інтерес. Останній полягає у відстороненні від власності значної кількості людей і формування на цій основі різного роду економіко-політичних угрупувань, які не лише концентрують власність, а й формують інституціональні умови її реалізації та створюють соціокультурний контекст, несумісний з інноваційним економічним розвитком. У таких умовах держава не зацікавлена розширювати межі спільноти, до якої належить індивід, змінювати чітке підпорядковування його функцій наперед визначеними функціям, характер підключення до соціальної активності, способи соціалізації й засвоєння цінностей та заборон. Більш ефективним інтегратором суспільства ми вважаємо інститут громадянського суспільства, який відкриває найширший простір виявленню протилежностей та співпадінню інтересів різних соціальних груп і який є несумісним із існуванням зазначених політико-економічних угрупувань. На нашу думку, інститут громадянського суспільства є одним із показників соціокультурного розвитку в трикутнику індивід – спільнота – держава. Саме цей інститут дозволяє забезпечити такий перерозподіл власності, який може задовольнити дійсний суспільний інтерес.

Соціокультурні досягнення кейнсіанської епохи довели, що розв’язання складних соціальних та економічних проблем може бути забезпечено державою як центральною ланкою механізму, що визначає спрямування економічного розвитку. Держава породжена тим соціальним середовищем, яке вона намагається модернізувати. Погляди, установки, ціннісні орієнтації цього середовища вона відтворює у своїй соціально-економічній діяльності. Намагаючись виражати загально-національні інтереси вона виступає з власними специфічними устремліннями, що представляють ще один приватний інтерес. Мова йде про інтереси самої правлячої спільноти, що в концентрованому вигляді відображають її соціальну природу. Ступінь відносної самостійності груп, які здійснюють державну владу й персоніфікують прийняття державних рішень по відношенню до їх контрагентів, є значною та показує тенденцію скоріше до збільшення, ніж до зменшення. В основі цього процесу знаходяться тенденції радянської соціокультурної історичної традиції централізаторсько-бюрократичних устремлінь та слабкої протидіючої історичної тенденції громадянського суспільства. Відповідно до цієї традиції відбувся перерозподіл власності в пострадянських країнах, причому централізаторські устремління державної бюрократії набули нової форми, вдало описаної в термінах інституту “влада – власність”.

Визначивши перед собою задачу розглянути взаємозалежність соціокультурних факторів і розвитку інституту власності ми підкреслюємо, що мова йде про ті сторони суспільного розвитку, які пов’язані між собою лише опосередковано. Очевидним є специфічний характер включення соціокультурних факторів у сукупність відносин власності. Останні несуть на собі глибокий відбиток соціокультурних зв’язків, оскільки деякі соціокультурні інституту надбудови в класичних теоретичних моделях виконують важливі функції регуляторів виробництва і проникають у структуру відносин власності.

Взаємовплив соціокультурних інститутів і інституту власності є складним тому, що в певних відношеннях соціокультурні процеси йдуть попереду економічного розвитку та створення сучасних економічних форм і визначають такий склад суспільних потреб, який не відповідає можливостям економіки. В інших відношеннях – соціокультурні інститути гальмують соціально-економічну модернізацію і створюють умови для появи інститутів на зразок інституту “влада – власність”.

Таким чином, економічний розвиток зумовлений розвитком соціальних інститутів, а соціокультурна динаміка є важливим чинником економічного процесу. Хоча цей аспект потребує подальшого ґрунтовного дослідження.