Лада Д. І.

Науковий керівник: Бігун Г.С.

ФОРМУВАННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

За всю історію існування, Українська держава не була повністю самостійною і незалежною. Завжди існували сусідні держави, які претендували на її територію, її ресурси. Проте український народ намагався відстоювати свої інтереси, але йому це не завжди вдавалось. З періодів незалежності Української держави можна виділити такі: Київська Русь та Галицько-Волинське князівство, Козацьку та Гетьманську держави, УНР та ЗУНР, які об’єдналися; і сучасна Українська держава, яка розглядається в цій роботі.

На рубежі 80-90-х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні події. В умовах глибокої соціально-економічної і політичної кризи в республіці розпочався і одержав подальший розвиток процес руйнування тоталітарної більшовицької системи і демократизації соціально-економічного та державно-правового ладу. Цей процес виявився перш за все в утвердженні гласності і політичного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в країні. Вперше за 70 років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні вибори в органи державної влади. Активно втілювалася в життя реальна боротьба з величезним бюрократичним управлінським апаратом в центрі і на місцях. Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи, ліквідації партійно-радянської номенклатури. Намітився перехід до ринкових економічних відносин. Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет України, що у кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності України. [4;500].

Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по створенню своєї демократичної правової держави. Ця розбудова розпочиналась в дуже складних умовах. Необхідно було перш за все здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому законом Верховної Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни і доповнення, які мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки. У тексті Конституції слова "Українська Радянська Соціалістична Республіка" і "Українська РСР" були змінені на споконвічну назву нашої держави — "Україна". В розділі Конституції про зовнішньополітичну діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі України як рівноправного учасника міжнародних відносин. Міжнародне співтовариство з розумінням поставилося до виникнення нової незалежної держави. Україну визнали понад 130 країн світу.

Проголошення України незалежною державою обумовило настійну необхідність визначити правовий статус її населення. Він регулювався Конституцією, а також Законом "Про громадянство України" від 8 жовтня 1991 р. та прийнятими відповідно до них іншими законодавчими актами. Ці правові акти передбачали: які особи визнаються громадянами України; порядок набуття українського громадянства; внаслідок яких юридичних фактів може бути втрачено українське громадянство; як визначається громадянство Дітей при зміні громадянства батьків і при усиновленні; які органи держави є правомочними вирішувати питання громадянства і порядок його оформлення; як виконуються рішення з питань громадянства і порядок їх оскарження. [2;392].

Формування незалежної державності в Україні на відміну від попередніх років відбувалось мирним шляхом. Затвердженню незалежності сприяло позитивне ставлення до України інших держав. Зокрема велике значення має для України визнання її з боку Росії, яка була впевнена у збереженні своїх керівних позицій у межах СНД. Україна вступила у СНД на рівних та вільних умовах і взяла курс на економічне співробітництво. Це передбачає існування двосторонніх чи багатосторонніх взаємовигідних відносин між країнами, які входять до складу СНД. Проте з Росією Україні поки що не вдалося встановити таких відносин, які б повністю задовольнили обидві сторони. Найгострішими питаннями на сьогоднішній день є Крим та Чорноморський флот у Севастополі. Українська політика щодо Росії має зважений характер, усі спірні питання вирішуються шляхом переговорів. [3;93].

Незалежність України відкрила широкі можливості для створення власного демократичного державного апарату, без втручання в цей процес сторонніх сил, з усуненням залишків командно-адміністративної системи управління.

Багато проблем у створенні державного апарату незалежної України вирішує нова Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 p.

Проголошення незалежності України відкрило реальну можливість створення розгалуженої законодавчої системи. У реформуванні законодавства намітилися три основні напрямки. По-перше, здійснювався і здійснюється процес змін і пристосування чинних правових норм 60—70-х років до ринкової економіки і плюралістичної демократії. По-друге, приймалися і приймаються нові правові акти, також покликані забезпечити їх функціонування. По-третє, в Україні активно проводиться робота по підготовці проектів нових кодексів. Реформуванню піддано усі галузі права.[1;211].

Як і кожна інша держава, Україна має свою власну державну і правову системи, які обумовлюють взаємне існування.

Таким чином, з вище сказаного можна зробити висновок, що розбудова Української незалежної держави, створення її розгалуженої правової системи - складний і тривалий процес, який вимагає великого напруження та зусиль з боку як державних структур, так і громадськості. Уже багато зроблено. Зрушено з місця і розпочато здійснення економічних реформ. Чималими є здобутки у сфері утвердження демократії. Україна стала повноправним членом світового співтовариства. В той же час в процесі державно-правового будівництва існує чимало проблем. Виникали ускладнення у взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою гілками влади. Не менш проблемним виявилось й питання про ефективність реалізації чинного законодавства, що істотно відбилося на темпах формування правової держави. Відчувалася нагальна потреба у посиленні контролю з боку судової влади за реалізацією чинного законодавства.

СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Українське суспільство на шляху перетворень: західна інтерпретація – К.: МАУП, 2004. – 288 с.

2. Касьянов Г.К. Україна 1991-2007: нариси новітньої історії. – К.: Наш час, 2007. – 432 с.

3. Субтельний О.Г. Історія України, К.: – 2006р. – 154 с.

4. Орлова Т.В. Історія сучасного світу. ХV-XXI століття. – К.: Вікар, 2007. – 552 с.