Педагогические науки/2.Проблемы подготовки специалистов.

К.п.н. Біліченко А.М.

Національний університет біоресурсів і природокористування України

(м. Київ)

НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ С.С. ГОГОЦЬКОГО

(1813-1889 рр.)

Суперечливим у навчальному процесі класичного університету завжди було і залишається ставлення до професійно-педагогічної підготовки вчителя, починаючи від доцільності її здійснення на базі класичного університету до обґрунтування значення навчальної дисципліни «Педагогіка». Постановка проблеми вмотивовує персоніфікований підхід, вивчення досвіду розроблення і викладання зазначеної навчальної дисципліни окремими особистостями.

У зв’язку з цим відмітимо, що середина ХІХ ст. пов’язується із виникненням у структурі університетів України кафедр педагогіки, набуттям педагогікою статусу самостійної навчальної дисципліни. Особливу роль у впровадженні педагогічних дисциплін в Університеті Св. Володимира, визначенні й доведенні їхньої фундаментальності у підготовці вчителя відіграв перший завідувач кафедри педагогіки – доктор філософії і стародавньої філології, ординарний професор Сильвестр Сильвестрович Гогоцький (1813 – 1889 рр.).

Творча спадщина С.С. Гогоцького – викладача Київської духовної академії (1837 – 1851 рр.), Університету Св. Володимира (1845 – 1886 рр.), Київських вищих жіночих курсів (1878 – 1886 рр.) та окремих середніх навчальних закладів, розробника авторських навчальних дисциплін («Наука виховної освіти», «Дидактика і прикладна педагогіка», «Історія виховання»), автора багатьох статей (у тому числі й педагогічного спрямування) залишається недостатньо дослідженою в сучасних умовах модернізації університетської освіти України.

Загальнопедагогічні ідеї С.С. Гогоцького узагальнено нами в науково-педагогічній концепції релігійно-гуманістичного спрямування, до складу якої входять три ключові частини: методологічна, теоретична і методична.

Методологічна частина відображає опрацювання категоріального апарату педагогіки, що було вперше зроблено С.С. Гогоцьким на сторінках «Філософського лексикону» – фундаментальної праці філософсько-педагогічного спрямування (1857-1874 рр.). Розділивши педагогіку – «науку виховної освіти» – на теоретичну («чисту») та практичну («прикладну»), вчений підкреслював її вагоме значення та гуманістичне спрямування. Виступаючи за індивідуальний розвиток творчої особистості як істоти морально-розумної, С.С. Гогоцький був глибоко переконаний у необхідному спрямуванні людини до пізнання законів істини та добра на засадах християнського віровчення: «Перше та найнеобхідніше джерело для Науки виховної освіти є Богоодкровенне вчення Віри про призначення людини та про ставлення її до Бога – свого Творця й Промислителя» [1, с. 15].

Трактування терміну «метод навчання» зводилося С.С. Гогоцьким до сукупності спеціальних прийомів як своєрідного перехідного етапу між предметом навчання і суб’єктом навчального процесу. Педагог порівнював навчання з дротом, один кінець якого пов’язаний із предметом навчання (книгою), інший уособлює учня, а за допомогою діяльності вчителя зміст книги поступово переноситься у самосвідомість вихованця. Звідси педагогом визначено три складові поняття «метод навчання»: хід навчання (план викладання навчального предмета), форма навчання (передача знань від учителя до учня) і спосіб навчання (сукупність прийомів, необхідних для постійного підтримання в учнів сприймання й уваги). Відповідно, «мета навчання» – спрямування учнів на свідоме й послідовне засвоєння і відтворення базових відомостей із певного навчального предмета.

Теоретичний концепт науково-педагогічної системи С.С. Гогоцького – осмислення такого наукового напряму, як «Наука виховної освіти», зміст якої окреслений релігійною, розумовою, моральною, естетичною і фізичною частинами. Заперечуючи космополітичний напрям виховного процесу, С.С. Гогоцький обґрунтовував свою позицію схильністю людини до результативної самореалізації у звичних для неї умовах: «У кожному з нас загальнолюдська природа поєднана з умовами народного життя, і виховання повинно дотримуватися заповідних начал народного життя як ланки в загальному вдосконаленні людського роду [1, с. 21]».

Ставлячи необхідність релігійного виховання ключовою умовою успішного виховання підростаючого покоління, педагог підкреслював, що справжній учитель повинен усвідомлювати власне покликання та завжди перейматися істинним розумінням призначення людини-Християнина та живою любов’ю до Святої Церкви [2, с. 255]. Саме ця релігійна установа вважалася ним здатною забезпечити виховання людини у християнських традиціях, а Божественне Одкровення – важливим засобом такого процесу, оскільки допомагає «у зціленні й освіті людського єства» [1, с. 17]». Таким чином, виховання на зазначених позиціях формує морально-діяльнісну сферу людського життя, сприяє самореалізації особистості, розвитку та вдосконаленню її природних здібностей.

Невід’ємною складовою всебічного становлення особистості визначається, за С.С. Гогоцьким, фізичне та моральне виховання, причому вченим підкреслювалося усвідомлення та використання людиною власного фізичного потенціалу відповідно до її життєвих пріоритетів і призначення.

Саме спосіб життя суб’єктів виховного процесу закономірно пов’язаний із вихованням моральним, суть якого полягає у розумінні мети людського існування та необхідності ефективного становлення внутрішнього світу особистості: педагогіка повинна «сприяти найкращому розвитку всіх її сил і навичок, аби вона могла потім самостійно реалізувати власне покликання, здійснити свою самоосвіту та моральне самовдосконалення» [3, c. 4]. Моральне виховання здійснюється, за С.С. Гогоцьким, шляхом розвитку душевних сил учнів, завдяки чіткому усвідомленню ними морального обов’язку та відповідних дій і вчинків, у процесі чого важливими теоретико-практичними виховними засобами визначаються літературні твори, праця та самоосвіта. Труднощі практичної реалізації виховних завдань пов’язані з потребою поєднання та вдосконалення рівня самосвідомості й волі вихованців, тому моральний аспект повинен відображатися в усіх вчинках людини відповідно до основ християнської моралі та почуття обов’язку.

У свою чергу, розумове виховання тлумачилося С.С. Гогоцьким у психологічному контексті: призначення пізнавальних здібностей полягає «не лише в гармонійному, внутрішньому настрої, але й у свідомому розумінні предметів, суттєво необхідних у житті» [1, с. 24]. У процесі розумового виховання учень має навчитися мислити, послідовно оволодівати такими операціями розумової активності, як логічний синтез і аналіз, порівняння, класифікація, узагальнення. Досягнення поставлених цілей розумового виховання має спиратися на уявлення, уяву та пам’ять.

Оскільки виховні цілі мають реалізовуватися як теоретичними, так і практичними засобами, вивченням умов суспільного розвитку, внаслідок чого формується творча індивідуальність і майбутній учасник суспільного життя, тому С.С. Гогоцький розглядав теоретичний виховний базис у тісному поєднанні з практикою. Визначальну роль у становленні особистості учня та в суспільному житті загалом С.С. Гогоцький відводив учителю, «діяльність якого не має блискучих зовнішніх виражень; вона є тихою та многотрудною, вимагає тривалого дозрівання розуму та характеру, терпіння та спокою щодо пристосувань до …характеру вихованців» [1, с. 4]. Учений дуже вимогливо ставився до особистості вчителя, його професійних і моральних якостей. Справжнім наставником він вважав того, хто усвідомив власне покликання та критично ставиться до самого себе: «Педагог повинен пам’ятати, що в особі вихованців він формує нове покоління, що його чекає суд часу та суд вічності [1, с. 5]». С.С. Гогоцький розмежовував діяльність вихователя та вчителя: на його думку, перший повною мірою впливає на формування моральності у вихованців, у той час як другий є дотичним до розумового напряму життєдіяльності учнів.

Наукові узагальнення С.С. Гогоцького, результати творчих пошуків знайшли відображення в методичному концепті науково-педагогічної системи, який полягає в розробленні ним змісту лекційних курсів і навчальних програм із педагогічно-психологічних дисциплін, їхньому впровадженні у навчально-виховний процес вищої школи, технологічному забезпеченні викладання педагогіки як обов’язкової навчальної дисципліни на всіх факультетах Університету Св. Володимира (1850-1870 рр.).

С.С. Гогоцький приділяв значну увагу осмисленню історико-педагогічних питань, розглядаючи культурно-історичні типи виховання з точки зору християнського віровчення та визначаючи їхній зв’язок з релігійно-культурними традиціями. Учений досліджував розбіжності в послідовному розвитку стародавніх і сучасних йому освітньо-виховних систем, подавав характеристику виховних ідеалів у різні періоди історії людства, здійснював спробу цілісного осмислення світового історико-педагогічного процесу.

Отже, аналіз творчої спадщини С.С. Гогоцького дав нам змогу визначити ключові педагогічні ідеї вченого, включені до змісту розробленої нами науково-педагогічної концепції у єдності методологічної теоретичної та методичної складових: наголошення на розвитку природних здібностей, творчого потенціалу, самореалізації особистості у суспільному середовищі; базування на православних виховних традиціях; переважання розумового і релігійно-морального виховних напрямів; дотримання принципу єдності навчання і виховання; надання педагогові ключової ролі у процесі самовдосконалення особистості тощо. Усе вищезазначене актуалізовано нами у сучасних умовах модернізації університетської освіти в Україні: гуманістичний характер освіти, пріоритетність виховання на історичному досвіді поколінь і родинних традиціях, особлива значущість розумового, морального, релігійного, фізичного й естетичного виховних напрямів, формування гармонійно розвиненої особистості тощо.

Література

1. Гогоцкий С.С. Введение в педагогику / С.С. Гогоцкий // Журнал Министерства народного просвещения. – 1855. – С. 1-40.

2. Гогоцкий С.С. Об историческом развитии воспитания у примечательных народов древнего мира / С.С. Гогоцкий // Журнал Министерста народного просвещения. – 1854. – 392 с.

3. Гогоцкий С.С. Краткое обозрение педагогики, или науки воспитательного образования / С.С. Гогоцкий. – К., 1879. – 111 с.