· Орел M.В.

· Національний гірничий університет, Україна

·

ІНОЗЕМНА МОВА ЯК ЗАСІБ РОЗВИТКУ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ

Нині українська вища освіта здійснюється в умовах, що характеризуються глобалізацією, новими комунікативними технологіями, зростаючою конкуренцією і комерціалізацією. В зв’зку з цим підвищилася освітня значимість вивчення іноземних мов, їх професійна функція на ринку праці в цілому, що викликало посилення мотивації у їх вивченні.

Інтеграція у світову спільноту ставить перед українською системою освіти нову ціль − формування особистостей, які сприймають себе не тільки як представників певної культури, а як громадян суб’єктів культур та які усвідомлюють свою значимість і відповідальність в глобальных загальнолюдських процесах, що відбуваються як в Україні, так і в усьому світі.

Іноземна мова є одним із інструментів виховання особистостей такого рівня. Саме засобами мови міжнародного спілкування можна формувати у студентів двомовну соціокультурну компетенцію, що сприяє вихованню у студентів таких якостей, як толерантність, терпимість, неупередженість до представників інших країн і культур тощо. Вивчаючи іноземну мову й іншомовну культуру, студенти отримують можливість расширити свій соціокультурний простір і культурно самовизначитися − прийти до усвідомлення себе в якості культурно-історичних суб’єктів у спектрі культур країн як рідної мови, так і мови, яка вивчається.

Останнім часом в рамках проектів Ради Європи була проведена велика робота з розробки принципів і практики вивчення іноземних мов, їх викладання й оцінки. Результатом цієї роботи став документ “Загальноєвропейські компетенції володіння іноземною мовою”, в якому представлена система рівнів володіння мовою і система опису цих рівнів з використанням стандартних категорій, що можуть бути використані для опису стандартною мовою будь-якої системи сертификації, а, отже, і будь-якої програми навчання, починаючи з постановки цілей навчання і закінчуючи досягнутими в результаті навчання компетенціями.

Користування мовою та її вивчення включає в себе дії людини, в процесі виконання яких вона развиває ряд компетенцій: загальну (General competence) і комунікативну мовну (Communicative language competence).

Загальна компетенція включає в себе здатність вчитися (ability to learn); екзистенціальну компетентність (existential competence); декларативні знання (declarative knowledge); вміння й навички (skills and know-how). Загальна компетенція не є мовною, вона забезпечує будь-яку діяльність, в тому числі й комунікативну.

Комунікативна мовна компетенція (Communicative language competence) включає в себе лінгвістичний компонент (linguistic component); соціолінгвістичний компонент (sociolinguistic component); прагматичний компонент (pragmatic component) та дозволяє здійснювати діяльність з використанням мовних засобів. Розрізняють такі компоненти комунікативної компетенції:

1) граматична або лінгвістична компетенція – систематичні знання граматичних правил, словникових одиниць і фонології, котрі перетворюють лексичні одиниці в осмислене висловлювання;

2) соціолінгвістична компетенція – здатність вибирати і використовувати адекватні мовні формы й засоби в залежності від мети і ситуації спілкування, від соціальних ролей участників комунікації, тобто від того, хто є партнером спілкування;

3) дискурсивна компетенція – здатність побудови цілісних, зв’язних і логічних висловлювань різних функціональних стилів в усній і письмовій мові на основі розуміння різноманітних текстів при читанні та аудіюванні; передбачає вибір лінгвістичних засобів в залежності від типу висловлювання;

4) соціокультурна компетенція – знання культурних особливостей носія мови, його звичок, традицій, норм поведінки й етикету та вміння розуміти і адекватно використовувати їх у процесі спілкування, залишаючись при цьому носієм іншої культури; формування соціокультурної компетенції передбачає інтеграцію особистості в системі світової і національної культур.

Вивчення іноземної мови може здійснюватися двома основними способами: а) на основі скороченої комунікації; б) на основі комунікації.

Перший спосіб полягає в тому, що навчання базується на вивченні граматичних правил і лексики з послідуючим переходом до читання і розуміння усного мовлення. Процес засвоєння мови супроводжується великою кількістю помилок, що затримує темпи засвоєння мови і знижує інтерес до його вивчення.

Другий спосіб базується на комунікації. Він виявляється більш ефективним, хотя й має багато недоліків. Недостатня кількість механізмів мови, сформульованих у вигляді правил, збільшує термін вивчення іноземної мови та знижує якість володіння іноземною мовою.

Останнім часом спостерігається зближення цих двох способів вивчення мови. Мовні правила фіксують те, що носить закономірний характер у вживанні мовних явищ у мові і виконують другорядну, допоміжну функцію. Головною дією, за допомогою якої засвоюється іноземна мова, є процес спілкування, мовна комунікація. В процесі комунікації відбувається не тільки обмін думками, почуттями, але й засвоєння мовних засобів, надання їм узагальнюючого характеру.

Таким чином, іноземну мову можна розглядати як засіб розвитку комунікативної компетентції. Це означає, в першу чергу, вміння адекватно втілювати комунікативні цілі й стратегії їх досягнення в мовні форми, а також вміння використовувати норми мовного етикету й соціальної поведінки в ситуаціях міжкультурного спілкування.

Література:

1. Burak A. Translating culture. − Moscow: R. Valent, 2002.

2. Загальноєвропейські компетенції володіння іноземною мовою: вивчення, навчання, оцінка. − Москва: Московський державний лінгвістичний університет, 2003.