Філософія / 2 соціальна філософія

К. політ. н., доцент Скомаровський В.О.

Європейський університет, Уманська філія

СВОБОДА - ОДНЕ ІЗ КЛЮЧОВИХ ПОНЯТЬ У ФІЛОСОФСЬКОМУ СВІТОГЛЯДІ

Свобода визначає розуміння ключових сутнісних сил людини, їх поглиблення в історичному процесі, реформування соціального середовища спрямованого на визнання унікальності, самоцінності і неповторної людської особистості, можливості її справедливого і вільного розвитку, захищеної від негативного зазіхання зовнішнього впливу, що обмежує і, навіть, руйнує її природні, культурні і інтелектуальні можливості, зводячи людську сутність до знецінення, якою треба тільки управляти, маніпулювати і обмежувати її свідомі дії.

Свобода – це міра якісного олюднення людини у соціальному бутті. Людина не живе інстинктами. Людина діє в людиновимірному, нею створеному культурному середовищі. Це означає, що людина не пристосовується до навколишнього середовища як тварина. Навпаки, все що її в природі оточує, людина пристосовує для своїх потреб. Культурний світ людини постійно збагачується досвідом, розвиваючи і удосконалюючи соціальне середовище і суспільні відносини. Змінюючи оточуючу природу в процесі своєї діяльності, людина змінює свою власну природу. Рівень досягнутого не задовольняє постійно зростаючі потреби і людина вимушена шукати нові засоби, щоб їх задовільнити. Завдяки творчості людина обмірковує, планує і матеріалізує власні ідеї. Без свободи думки, творчі задуми людини були б не здійсненні.

В історії філософської думки розуміння свободи залежало від уявлення стосунків людини з природою. Якщо людина шукала гармонію у зовнішніх чинниках, свобода розумілася, як зовнішня закономірність, до якої треба пристосовуватись. Творець виходе за межі свободи вибору. «Якби свобода Бога полягала обирати між рівними можливостями, його свобода була б обмеженою, оскільки він не міг би одного – здійснювати всі можливості. Припущення, що Бог вільний у сенсі свободи волевияву, тим самим скасовує божественну всемогутність, безглуздна» [1; 57].

Людина належить до розумної природи, але її самість обмежена і залежна від багатьох чинників зовнішнього середовища у середині якого, треба діяти і обирати. В умовах новочасся вважалося, що зовнішніми чинниками, які впливали на дії людини виступала створена Богом природа, або ж Бог, який розумівся як Природа. Перше уявлення про природу пояснювалось так званим деїзмом (Бог досконалий майстер створив досконалу природу з її досконало функціонуючими законами і усунувся від впливу на неї). Інше уявлення про природу сформулював Б. Спіноза. На його думку Природа і Бог не роз’єднані, а тотожні, у якому відсутній центр впливу. Характеризується цей монізм атрибутом протяжності предметно-речового світу, на якому відбуваються безліч різнорідних модифікацій і атрибутом мислення, не характерний для просторової субстанції. Людина відноситься до модусу, який володіє атрибутом мислення. Ще з часів Відродження схожа думка набула великої популярності відома під назвою - пантеїзм. Прихильники деїзму і пантеїзму були переконані в тому, що ідеї розуму і структура природи співпадають. Якщо Бог і Природа це одне і теж, в природі повинні функціонувати абсолютно досконалі закони. Бог-Природа не може бути не досконалим. Думка деїзму про те, що Бог як абсолютно досконалий майстер не міг творити недосконалий світ не суперечить пантеїзму про співвідносність розуму і досконалих законів у житті природи. Людина ж, як одна із частин природи, не здатна, в силу своєї обмеженості охопити власним поглядом всю природу. Але завдяки розуму людина спроможна відкривати окремі закони, для власної орієнтації у пошуку гармонійних стосунків з природою. Відкриття таких законів і їх наслідування створює умови для людської свободи. Людина позбавлена інстинктивного пристосування до природи, вона вимушена використовувати свій інтелект у пошуку гармонії з природою. «Свободною, на думку Спінози, називається така річ, яка існує лише згідно з самою необхідністю власної природи і визначається до дії саме собою… Вказана властивість.. належить лише самій субстанції. Що ж до людини, то вона лише «частина» природи («модус» субстанції) і тому є скоріше річ «примушувана», ніж «свободна» [2; 111 – 112]. Пояснення свободи, мотивовані філософами Нового часу вже не задовольняли тих, хто прояви свободи вбачав не в природі, а в людині.

Засновник німецької класичної філософії І. Кант під розумною природою розумів не зовнішні обставини, які оточують людину і про які їй нічого не відомо, а саму людину, яка існує як мета в собі. В природі людина не повинна шукати розумність, а використовувати її як засіб для своєї мети. Природні речі не мають безумовної цінності. Їхня цінність тільки інструментальна, а от «людина і, взагалі, кожна розумна істота існує як мета в собі, а не просто засіб, який може застосовувати та чи інша воля» [3; 208]. Речі, що використовує людина мають ціну, а людина знаходиться поза ціною. Немає такої ціни, щоб її визначити. Людина безцінна. Як розумна і вільна істота людина має гідність. Людину не можна використовувати як засіб, її не можна поневолювати, позбавляти людської сутності. Хто ж намагається позбавляти людину людського, сам втрачає людську гідність і передвоюється на засіб сліпої волі, позбавляючи себе права бути людиною. Християнська свобода вибору (сформульована Августином Блаженним) йти до самовдосконалення, чи свідомо позбавляти у собі людську гідність складає зміст кантівської свободи. Джерела свободи знаходяться у середині людини. У власній духовності, а не у природі людина знаходить основу для самовдосконалення. Розкриватися у повній мірі людська сутність може тільки у суспільстві, де кожна людина визнається неперевершеною цінністю, де панує свобода і справедливість. «Намагаючись бути вільними, ми бачимо, що моя свобода, цілком залежить від свободи інших людей і, що свобода інших людей залежить від моєї власної свободи» [4; 341].

Звичайно, зміст свободи людини не вичерпується декількома тезами аналізу світової філософської думки. Але, підсумовуючи сказане зазначимо, що розуміння свободи визначається двома основними напрямками: спінозівським, у якому свобода тлумачиться як пізнана необхідність (тут людина прирівнюється до предметно-речового світу) і, другий, сформульований християнською думкою, де свобода мислиться як усвідомлена дія, за вибір якої треба нести особисту відповідальність. Але ці два визначення все ж таки мають зовнішню орієнтацію. Тому доречно додати розмисли про свободу відомого французького екзистенціаліста Габріеля Марселя, для кого свобода – це рефлексивний внутрішній принцип, який ґрунтується на загальнолюдських цінностях і не підвладний зовнішнім обставинам, змін, позицій, чи кон’юктурному тиску [5; 172].

Отже, людина виступає суб’єктом доцільної, свідомо вмотивованої діяльності і кваліфікується як вільна особистість. Її внутрішня свобода необхідна умова для реалізації власних можливостей. Розуміння свободи має не стільки пізнавальну дійсність, скільки, аналіз умов, за яких можливе її застосування у повсякденному бутті людини і суспільства. Свобода не підміняється свавіллям. Свобода – це глибинний внутрішній принцип сформований у людини розвитком світової цивілізації. Її моральний зміст не повинен залежити від обставин, чи будь-яких зовнішніх інстанцій. Пануюча в суспільстві свобода створює розмаїття вихідних можливостей, безліч напрямків для самовдосконалення людини, а отже розвитку суспільства в цілому.

Література

1. Рьод В. Шлях філософії: з ХVІІ по ХІХ століття. – Київ: Дух і Літера, 2009. – 388 с.

2. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / Бичко І.В. та ін. – К.: Либідь, 1994. – 576 с.

3. Кант И. Основы метафизики нравственности. – М.: Изд-во «Мысль», 1999. – 1472 с.

4. Сумерки богов / Сост. и общ. Ред. А. А. Яковлева: Перевод. – М.: Политиздат, 1990 – 398 с.

5. Марсель Г. Трагическая мудрость философии. Избранные работы. – М., Издательство гуманитарной литературы, 1995. – 216 с.