Історія / Історія України / Вітчизняна історія

Кандидат історичних наук, Нікітенко К.В.

Львівський інститут менеджменту, Україна.

СТАЛІНСЬКІ РЕПРЕСІЇ В ЧЕРВОНІЙ АРМІЇ – ЗНИЩЕННЯ БОЄЗДАТНОСТІ.

Сталінський терор, маніакальний пошук внутрішніх ворогів – все це суттєво підірвало боєздатність армії і країни. За свідченням маршала І.Баграмяна тільки у військах Київського особливого військового округу, у складі якого він зустрів війну на посаді начальника штабу округу, некомплект командного і технічного складу на травень 1941 р. складав понад 30 тисяч.

Тільки генералів було репресовано майже дві тисячі. Як наслідок, кількість воєначальників з вищою освітою на 1941 р. скоротилася в 2 рази порівняно з 1936 р. і становила всього 7% командного складу Червоної армії. У мемуарах маршал О.Василевський зазначив, що якби не було 1937 р. то, можливо, не сталося б і катастрофи 1941 р. «У тому, що Гітлер наважився почати війну у сорок першому році, велику роль зіграла оцінка того ступеню розгрому воєнних кадрів, який у нас стався… була низка дивізій, якими командували капітани, тому що всі, хто вище, були поголовно заарештовані».

Парадокс: втрати вищих військових кадрів від репресій склали значно більшу кількість жертв, ніж за всі роки війни. Так, від репресій з п’яти маршалів загинуло три (під час війни з 13 маршалів не загинув жоден), з 14 командармів було розстріляно – 13, а на війні полягли всього троє: І.Апанасенко, М.Ватутін і І.Черняховський.

Разом із військовими розстрілювалися й їхні знання, безцінний досвід, зникали цілі воєнні школи, заборонялася і заперечувалася вся розроблена ними стратегія і тактика воєнних дій.

Втім, не слід звужувати цю проблему виключно до 1937 р. Доля військових із самого початку утвердження більшовиків у владі склалася надзвичайно фатально. Трагедією обернулася доля «царського» офіцерства. Вже кривава муравйовщина забрала життя начальника Генерального штабу генерал-майора Б.Бобровського, генерал-майорів О.Розгіна, Я.Гандзюка, Я.Сафонова, М.Іванова. У 1919 р. у Києві був розстріляний генерал-майор О.Гречко, в Одесі військовий міністр Української держави генерал О.Рогоза, у Чернігові генерал-майор О.Дорошкевич. І це тільки генерали.

Тисячі офіцерів загинули після захоплення Червоною армією Криму. За наказом Б.Куна і Р.Землячки «білих» офіцерів розстрілювали колективно – сотнями. Розпочинав свою роботу конвеєр смерті – характерна риса нової влади. Приміром, 4 грудня 1920 р. засідання надзвичайної трійки винесло вирок одразу 287 офіцерам. 8 грудня того ж року було засуджено до страти 122 офіцера тощо. Причому, їх провина була лише в тому, що всі вони були «явними ворогами трудового народу й контрреволюціонерами».

І, відповідно, робота катів з розстрільних команд з точки зору нової влади стала взірцем революційного «героїзму». Так, начальника Південного фронту Є.Євдокимова нагородили орденом Бойового Червоного Прапора за його видатну «бойову» діяльність: знищення 30 губернаторів, 50 генералів, понад 300 полковників тощо [1, с.199]. Так знищувалася Армія. Задовго до кривавого 1937 р.

Доля тих «царських» офіцерів, яких більшовики добровільно-примусово залучили до керівництва червоними загонами (сім'я у таких випадках, як правило, залишалася у якості заручників) стала не менш трагічною.

Велика чистка в армії розпочалася вже наприкінці 1920-х рр. Лише за 1929-1930 рр. з Червоної армії було звільнено 16695 військовослужбовців. Заведені сотні карних справ. Ліквідовані майже 600 контрреволюційних організацій та угруповань, заарештовано 2603 особи [2, с.410]. Дослідники пов’язують цю компанію із колективізацією, яка проводилася в країні. Адже саме селяни складали переважну більшість військових. Насильницька колективізація не могла не відізватися нестерпним болем в їхніх серцях. Так, органи цензури у березні 1930 р. зафіксували, що тільки кожен п’ятий лист з армії додому можна було назвати лояльним до влади – решта містили гостру критику дій влади на селі. У тому ж березні у 74 гарнізонах Українського військового округу зафіксовано 1724 негативних виступи проти колективізації.

Загалом 1930 р. став «гарячим» для армії. 2 лютого 1930 р. ОДПУ СРСР розіслало обіжник «Про арешти червоноармійців за зв’язок із куркульством та проведення антирадянської агітації». Документ ставив чітке завдання «щоб жодного прихованого куркуля в армії не лишилося».

На виконання цього наказу в країні розпочалися масові арешти військових. Багато з них були представниками ще царської армії. За спогадами дружини командира артилерійського полку, якого заарештували у Миколаєві: «кожен день приносив усе нові і нові жертви. З усього було видно, що це не випадкові арешти, а добре розроблений план знищення старої інтелігенції та вилучення з Червоної армії колишніх офіцерів імператорської ще служби».

Дійсно, цілком у дусі часу, заарештовували вже не окремих «ворогів», а розкривали цілу розгалужену «організацію». Ця операція отримала назву «Весна» – за фантазією ДПУ змовники начебто призначили дату свого виступу на весну 1931 р. Арешти пройшли у всіх крупних містах: Києві, Харкові, Москві, Ленінграді та ін. Кількість заарештованих офіцерів йшла на тисячі. Лише у Харкові та Москві було «розкрито» майже 3500 військових.

Таким чином, репресії 1937 р. і все, що відбулося в країні пізніше, вже було підготовлено всім історичним ходом подій. Стало їх цілком логічним продовженням.

І все це попри те, що загалом на середину 1930-х рр. воєнна школа Радянського Союзу була на досить гідному рівні, в цілому відповідала тогочасній воєнній доктрині як в оборонних операціях, так і в нападі. Військові стратеги зрозуміли важливість модернізації армії, були створені танкові корпуси, провідну роль розпочала відігравати авіація, значні успіхи були досягнуті у питанні десантування військ. Приміром, у 1935 р. у Києві були проведені військові маневри, під час яких вперше у світі було десантовано одразу 800 парашутистів.

Додамо ще, що на армію працювали не тільки кращі воєнні теоретики того часу, а й найрозумніші інженери. Так, до війни вчені С.Корольов, В.Глушко розробляли реактивну зброю, колективи конструкторів під керівництвом Ж.Котіна створили важкий танк КВ, а праця М.Кошкіна, О.Морозова і Н.Кучеренка дала уславлений Т-34, С.Ільюшин, С.Лавочкін, В.Петляков, О.Яковлєв та ін. розробили сучасні взірці військової авіації: винищувачі ЯК-1, МІГ-3, штурмовик Іл-2, бомбардувальник Пе-2 тощо.

Втім, в суспільстві розгорнулася чергова надзвичайно масштабна хвиля «зачисток». Так звана справа «антирадянської троцькістської воєнної організації» забрала життя багатьох вищих воєначальників і суттєво підірвала обороноздатність країни.

За наказом Й.Сталіна був заарештований і за вироком швидкого суду розстріляний маршал М.Тухачевський. Також, разом із маршалом, окрім його родини, були репресовані й тисячі, десятки тисяч офіцерів.

У Червоній армії лише з 27 лютого 1937 р. по 12 листопада 1938 р. були засуджені до розстрілу 38679 військових. Слід ще врахувати понад 3 тисячі знищених воєначальників військово-морського флоту. Як наслідок, на 1941 р. лише у сухопутних військах не вистачало майже 70 тис. командирів. Некомплект у ВПС складав понад 32%.

Тільки впродовж 1937-1938 рр. у Київському військовому окрузі були розстріляні два командуючих округом – член ЦК ВКП(б) і політбюро ЦК КП(б)У командарм 1-го рангу Й.Якір і член ЦК КП(б)У депутат Верховної Ради СРСР командарм 1-го рангу І.Федько. Був розстріляний командний склад штабу КВО, робітники політуправління разом з їх начальником, армійським комісаром 2-го рангу М.Амєліним тощо.

У Харківському військовому окрузі був репресований командуючий військами, член ЦК КП(б)У, член ЦК СРСР і УСРР командарм 2-го рангу І.Дубовий, а слідом за ним члени Військової ради, офіцери політуправління і штабу округа [3, c.15-16].

Військово-морський флот було обезголовлено. Був репресований командуючий Чорноморським флотом – флагман 2-го рангу І.Кожанов, а разом із ним були знищені всі флагмани флоту 1-го і 2-го рангу. Також були заарештовані всі флагмани першого рангу, а з 15 флагманів 2-го рангу – дев’ять були репресовані.

Атмосфера терору, доносів, анонімок, нічних арештів, швидких безжальних вироків, постійного страху і взаємної недовіри панувала в ті роки в армії. Органи стали відмінними режисерами цього кривавого фарсу. Так, 21 червня 1937 р. вийшов наказ наркомів оборони і внутрішніх справ СРСР «Про звільнення від відповідальності військовослужбовців, учасників контрреволюційних і шкідницьких, фашистських організацій, які покаялися у своїх злочинах, добровільно прийшли і нічого не приховуючи розповіли про все ними вчинене і про своїх спільників». Фактично цей наказ повертав радянську правову систему у середньовіччя – мав всі досить характерні риси і полювання на відьм, і надання індульгенцій. Як наслідок, розгорнулася ціла лавина взаємних звинувачень, викриттів та доносів.

Все це мало наслідком ще й хвилю самогубств, що прокотилася в ті роки в армії (адже воєнним, які мають легкий доступ до зброї, завжди простіше вирішити це питання). Фактично напередодні суду над членами «воєнно-фашистської організації» у травні 1937 р. застрелився начальник політуправління РСЧА, а з 1934 р. і заступник наркома оборони СРСР Я.Гамарник. Його долю розділили тисячі офіцерів. Приміром, у тому ж році вчинив самогубство капітан П.Шевченко (Харківський військовий округ). Офіцер пішов на такий вчинок, дізнавшись щодо намірів парторганізації виключити його з партії за «контрреволюційні висловлювання». В останній записці капітан писав: «ніколи не був гадом-троцькистом, і не збирався ним бути… Мене ось-ось мають виключити з партії, а це для мене є рівнозначним втраті життя…» [4, с.537]. Можна припустити, що лише виключенням з партії для цього офіцера все б не минулося. Тим більше, що звинувачення «гад-троцькист» вже пролунало. Можливо, своєю смертю капітан намагався врятувати від репресій хоча б своїх близьких.

Гинули люди. Країна втрачала воєначальників. Пізніше, у своїх спогадах Г.Жуков змушено (вже маючи за плечима досвід війни) визнав: «Багато цінного і насправді цікавого для кожного фахового військового містилося у працях С.Каменєва, А.Корка, І.Уборевича, Й.Якіра та інших наших великих воєначальників і теоретиків» [5, с.107-108].

В Радянському Союзі всі перспективні на той час розробки військових було проголошено помилковими, шкідливими. Їх творці безжально репресовані. Так, приміром, погляди на використання танків у сучасній війні були переглянуті. А разом із тим і були розформовані крупні механізовані з’єднання. Перемогла думка, що вони взагалі не потрібні, а роль танків була звужена до надзвичайно вузьких рамок – виключно підтримка піхоти у бою. Зрозуміли помилковість такої стратегії тільки перед самим початком війни, коли в авральному темпі заходилися знов відновлювати мехкорпуси. Та часу вже не вистачило.

Як писав ветеран війни, офіцер, колишній снайпер-десантник С.Єлізов: «В офіцерському училищі нас навчали прийомам «отбивания конницы слева и справа», безглуздому крокуванню. А створених революційними полководцями підручників ми і в очі не бачили!» [6, c.116]. Отак, німці формували танкові корпуси, озброювали армію сучасною зброєю, а СРСР в цей час готувався зустрічати на полі бою вершників, озброєних шаблями і піками.

Фактично сталінські висуванці, ті, хто займав місця репресованих воєначальників, новопризначені «полководці» нанесли Червоній армії стільки шкоди, що її б не завдали і цілі дивізії ворожих диверсантів. Висуванці, щоб врятуватися самим і довести Й.Сталіну, що він у них не помилився, запопадливо висміювали всі розробки і здобутки репресованих командирів. Іноді просто замінюючи плюс на мінус.

Так, репресований І.Уборевич неодноразово підкреслював важливість автоматів для сучасної війни. Але ж він ворог, шкідник, виконував завдання ворожої розвідки, він роззброєний і знищений. Отже тому і тільки тому слід категорично виступати проти.

«Ворог» М.Тухачевський виступав за протитанкові рушниці? І ось вже призначений у 1937 р. начальником Головного артилерійського управління (з січня 1939 р. – заступник наркома оборони СРСР) Г.Кулик категорично висловлюється проти. Також Кулик був проти і танків Т-34, і пістолетів-кулеметів Дегтярьова, і навіть проти уславлених «Катюш».

Але знов-таки, підкреслимо: репресії не почалися і не закінчилися у 1937 р. Тривали вони і надалі. Впродовж 1940-1941 рр. були репресовані заступник наркома оборони генерал-лейтенант П.Ричагов, начальник управління протиповітряної оборони країни генерал-полковник Г.Штерн, помічник начальника Генерального штабу по авіації генерал-лейтенант авіації Я.Смушкевич, командуючий Прибалтійським особливим військовим округом генерал-полковник О.Локтіонов, начальник Військово-повітряної академії генерал-лейтенант авіації Ф.Арженухін, командуючий ВПС Московського військового округа генерал-лейтенант авіації П.Пумпур, помічник командуючого ВПС по навчальним закладам генерал-майор авіації Е.Шахт, начальник штабу ВПС генерал-майор авіації П.Володін і багато-багато інших.

Маршал І.Конєв стверджував, що замість того, щоб напередодні війни зібрати армію у кулак і думати щодо дійсної небезпеки, що насувалася на кордонах, щодо приведення військ до найбільшої бойової готовності, думали про те, хто ще може виявитися зрадником, кого ще треба заарештувати. Ось про що турбувався в той час Й.Сталін.

К.Мерецков свідчив, що коли він повернувся у 1937 р. з Іспанії і намагався розповісти, поділитися досвідом тієї війни (безцінним досвідом, бо сучасним, а не часів давно минулих), то коли він спробував виступити із цією інформацією на засіданні у наркоматі перед керівним складом Червоної армії, то із залу почулися вигуки, що він говорить «не про головне», не «про те». «Головним» же було ще раз затаврувати «ворогів» М.Тухачевського, І.Уборевича, Й.Якіра та інших. Ось що було найважливішим з точки зору керівників армії. Саме цього вимагали і від Мерецкова [7, с.160-161].

Як наслідок знищення «ворогів» ситуація складалася настільки трагічно, що вже не те що кваліфікованих, досвідчених воєначальників не вистачало на початку війни, бракувало вже просто хоч яких-небудь офіцерів.

Характерним прикладом може стати повідомлення політвідділу 11-го механізованого корпусу військовій раді Західного фронту від 15 липня 1941 р.: «Особистим складом забезпеченість була: рядовим складом – 100% (з них 60-65% травневого призову), молодшим комскладом мотострілкової дивізії до 60%, в інших частинах корпусу 13-30% і комначскладом до 60%» [8, с.17].

Таким чином, сталінські репресії напередодні війни суттєво послабили обороноздатність Червоної армії, стали однією з важливих причин катастрофічних поразок 1941 р.

Література:

1. Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ-ХХ ст. Історичні нариси. – К.: Наукова думка, 2002. – 952 с.

2. Там само.

3. Лето 1941. Украина: документы и материалы. Хроника событий / Коллектив авт.-сост.: Замлинский В.А. (руководитель) и др. – К.: Украина, 1991. – 512 с.

4. Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ-ХХ ст. Історичні нариси. – К.: Наукова думка, 2002. – 952 с.

5. Жуков Г.К. Спогади і роздуми. – К.: Політвидав України, 1985. – 841 с.

6. Самсонов А.М. Знать и помнить. – М.: Политиздат, 1988. – 368 с.

7. Мерецков К.А. На службе народу. – М.: Политиздат, 1988. – 447 с.

8. Первые дни войны в документах // Военно-исторический журнал. – 1989. – №9. – С.15-21.