Соловйова Р. П.

Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського

 

ОПОЗИЦІЙНИЙ РУХ В УКРАЇНІ

 

Дисидентський рух в Україні зародився у середині 1950-х років як протест проти панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, зростаючої русифікації в державі. Учасниками дисидентського руху були представники опозиції, погляди яких розходились з офіційною політикою, суспільними ідеями і цінностями. Головними центрами діяльності дисидентів були Київ і Львів.

Провідне місце серед опозиційних сил займав український національно-визвольний рух (національно орієнтоване дисидентство),  рух національних меншин (кримськотатарський та єврейський національні рухи за повернення на історичну батьківщину), рух за свободу совісті (релігійне дисидентство), рух за соціально-економічні права [3, С. 534].

Прихильники самостійницького напряму виступали за державну незалежність України. Яскравими представниками цього напрямку були: історик В. Мороз, журналіст В. Чорновіл, вчителька О. Мешко, мистецтвознавець Б. Горинь, психолог М. Горинь, поет В. Стус, письменник Г. Снегірьов, літературний критик Є. Сверстюк та інші.

Національно-культурницький напрям, представлений такими діячами, як: літературні критики І. Дзюба та І. Світличний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець З. Франко та ін., базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, знищення пам’яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

На захист невід’ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, свободи особи перед державою виступали представники правозахисного напряму. Серед них виділялися генерал П. Григоренко, інженер М. Маринович, математик Л. Плющ, психіатр С. Глузман та ін., які критикували радянську політичну систему. П. Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримськотатарського народу, репре­сованого комуністичним режимом. [2, С. 566].

Релігійне дисидентство відстоювало права віруючих; фактичне, а не деклароване визнання свободи совісті; відновлення і лега­лізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних держа­вою храмів та відбудову зруйнованих. Серед відомих діячів цієї течії були: Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Терля [1, С. 341].

Характерною рисою українського національно-визвольного руху була боротьба за національні інтереси українського народу, яка поєднала в собі різні форми громадського протесту: написання і поширення через «самвидав» творів, у яких рішуче викривалися серйозні деформації радянського суспільства («Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби; «Етноцид українців в СРСР» С. Хмари; публіцистика В. Чорновола, В. Мороза, В. Марченка, Є. Сверстюка); ствердження нерегламентовангих культурних ініціатив (сподвижницька діяльність А. Ященка, І. Гончара, А. Горської); створення організаційних структур для боротьби з існуючим державним та суспільним ладом [3, С. 534].

Важливою формою боротьби проти зростаючих реп­ресій в Україні були демонстрації протесту. Дисиденти надси­лали петиції й листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції; створювали гро­мадські комітети на захист заарештованих; приїжджали на відкриті процеси над інакодумцями. Представники українського опозиційного руху відмовлялися від радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон. Своєрідними акціями протесту ставали відзна­чення роковин, присвячених життєвому і творчому шляху Т. Шев­ченка, І. Франка, Л. Українки, де читали вірші, співали пісні, обговорювали різні проблеми. Практикувалось також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії. Такі акції здійснювались на Тернопіль­щині, Івано-Франківщині, Львівщині [2, С. 569].

У боротьбі проти дисидентського руху радянська влада використовувала весь арсенал моральних і фізичних розправ: тюремне ув’язнення; відправлення до концтаборів, на заслання; фальсифікація справ. На собі це відчули М. Плахотнюк, С. Параджанов, В. Чорновіл, М. Горбаль, В. Січко та ін. Жахливим видом покарань були спеціальні психічні лікарні, будинки для бо­жевільних із жорстоким режимом, що не поступався тюремному. Для пригнічення волі, волі, психіки, інтелекту, пам’яті, емоцій дисидентів використовувались медичні препарати. Серед жертв цього мордування були П. Григоренко, А. Лупиніс, Л. Плющ, В. Рубан та ін. Активно викори­стовувалися й адміністративні переслідування, зокре­ма: звільнення з роботи; виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів; заборона публі­кацій тощо. Переслідування поширювалися також на батьків дисидентів, дітей, близьких родичів, друзів. Про­ти представників опозиційного руху організовувались провокації, підкидання антирадянської літератури, зброї, наркотиків; інсценувались згвалтуван­ня і побої [2, С. 571-572].

Авторитарний режим переслідував українську історію, культуру, мову, національну еліту. На захист української самобут­ності піднялося нове покоління борців, діяльність яких засвідчила, що державотворчі традиції в Україні не припинилися, що ідея Української самостійної соборної держави  завжди житиме в серцях українського народу.

Література:

1. Багацький В. В., Кормич Л. І. Історія України. – 3-тє вид., перер. і доп. – К. – Алерта. – 2010. – 388 с.

2. Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Історія України. – К.: Знання-Прес. – 2001. – 698 с.

3. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С. Історія України. – 3-тє вид., доп. і перероб. – К.: Вид. дім  «Києво-Могилянська академія». – 2010. – 595 с.