Гавриленкова А.В.

Керівник: Халілова-Чуваєва Ю.А.

Донецький національний університет економіки та торгівлі ім. М. Туган-Барановського, Україна

Націоналізм як джерело політичних конфліктів

На нинішньому етапі свого розвитку Україна набуває нового історичного та культурного досвіду. Її політична сфера є максимально динамічною системою, і саме цей динамізм “забезпечує” конфліктний потенціал політичної сфери українського суспільства. Однією із форм потенційної конфліктності сучасного українського суспільства є етнічний потенціал. Саме тому на сьогодні розглядання сутності такого конфлікту є дуже актуальною темою.

Дану проблематику розглядали такі вчені: В. Дахін, В. Іванишин, С. Дзюбко, Ю. Шемщученко, А. Деркач, А. Єрмолаєв, К. Левківський, С. Кононенко.

Мета даної статті полягає в розкритті змісту націоналізму як джерела політичних конфліктів.

Під поняттям політичного конфлікту як правило розуміють боротьбу за володіння політичною владою, яка уявляє собою сукупність соціальних позицій, що дозволяють одній групі людей розпоряджатися діяльністю інших.

Після закінчення "холодної війни" етнічний та релігійний екстремізм, особливості націоналістичної ідеології стали причинами виникнення "конфліктів низької інтенсивності". Міжнародні організації, національні уряди, професійні аналітики виявилися в багатьох випадках неспроможними дати адекватну відповідь викликам сучасного націоналізму. Незважаючи на значну кількість досліджень, присвячених етнічним конфліктам, миротворчі міжнародні організації та окремі уряди не можуть похвалитися фактами швидкого й ефективного врегулювання міжнаціональних конфліктів.

Націоналізм – це “головним чином принцип, згідно з яким політичне і національне повинно бути конгуентне” (Е.Дж. Гобсом).

Політичні конфлікти на грунті націоналізму – це найгостріша проблема для більшості держав – колишніх республік СРСР, і Україна серед них – не виняток. Загроза націоналізму її не минула і було б необачним залишити поза увагою його конфліктогенний потенціал. Існують підстави виділяти наступні види націоналізму, що набули політичної форми: український, російський, русинський і кримськотатарський.

Український націоналізм є ідеологічною базою цілого ряду політичних і громадських організацій. Найчастіше до центру уваги громадської думки потрапляють УНА-УНСО, Конгрес українських націоналістів, Соціал-націоналістична партія України, Організація українських націоналістів, Українська республіканська партія та інші.

У конфлікті "український націоналізм - пострадянський інтернаціоналізм" етнічні аргументи підпорядковані більш широкому діапазону політичних і світоглядних аргументів. Цей конфлікт обумовлений розбіжностями у поглядах на стратегію розвитку суспільства, інтерпретацію минулого, концепцію відносин з Росією, НАТО, Західними країнами.

Русинське питання виникло на грунті національної ідентифікації східнослов'янських поселенців Карпатського регіону. Проблему при цьому становить виявлення саме кількості русинів. Зарубіжні дослідники відзначають існування значного числа членів русинської громади. Наприклад, П. Магочий відзначає існування 1,2 мільйона русинів, куди входять 977000 у Закарпатській області України, 130000 у Пряшівщині (Словаччина), 80000 у Лемківщині (Польща) та 30000 у Воєводині в Хорватії). Русинська спільнота ніколи не мала власних ознак державності. Республіка Підкарпатська Русь, створена у 1938 р., вважалася маріонеточною за змістом і уявляла собою наслідок геополітичних ігор того часу. Перша русинська організація в Україні - Товариство карпатських русинів - була заснована в 1990 р. її діяльності спочатку були притаманні культурологічні цілі, але розпад СРСР спричинив виникнення додаткових русинських організацій у Чехословаччині, Польщі та Угорщині. Зараз ці організації відмовляються від культурологічної діяльності на користь власне політичних вимог, а саме: визнання русинів як окремої національності; визнання русинської літературної мови.

Найбільш конфліктогенною є кримськотатарська ситуація. Вона породжує багато невирішених проблем, а саме: проблему історичного; проблему розподілу ресурсів; проблему доступу кримських татар до власності і землі на півострові; комплекс проблем політичного характеру. Врешті-решт, на вирішення вищезазначених проблем негативно впливає загальна криміналізація Кримського півострова. Зараз ситуація певною мірою контролюється. Але сама проблема продовжує існувати.

Таким чином, можна зробити висновок, що сутність націоналізму як джерела політичного конфлікту полягає в зіткненні цінностей та ідеологічних норм, які часто набувають політичного змісту. При цьому компроміс такого конфлікту досягається зі значними труднощами. Велике значення в запобіганні конфліктів та досягнення згоди в сучасних умовах мають засоби масової інформації, які не повинні бути транслятором тільки однієї культури та однієї мови. Також велика роль у формуванні етничних інтересів належить інтелектуальній еліті. Надмірно агресивні інтелектуальні думки та формуліровки у ряді випадків можуть розпалити конфлікт. Але інтелектуальні лідери можуть зробити й добрий внесок в розробку нових концепцій національної держави. Необхідний перехід до поняття держави як полікультурного об’єднання, який зберігає в собі різні культурні одиниці. В країні потрібна масштабна реабілітаційна програма міжетничної толерантності, яка повинна починатись з сімейного виховання та шкільної освіти на основі прогресивної концепції багатокультурності.

Література:

1. Мандрик М. Український націоналізм: історія та сучасність // Персонал. – 2006. - № 2 с. 18-22.

2. Станкевич І. П. Політичний конфлікт та технологія його запобігання // Вісник Київського національного університету ім. Шевченка. Філософія, політологія. – 2007. - № 87 с. 12-14.

3. Червак Б. Дмитро Донцов і український націоналізм // Розбудова держави. – 2005. - №4 с. 77-81.