УДК 159.922:316.(64:165.242.2

DMITRIENKO I.V. (И. В. Дмитриенко, Харьковский национальный педагогический университет имени Г.С. Сковороды)

DMITRIENKO JU. N. (Ю.Н. Дмитриенко, член-кор МАНЕБ, доктор философии, доцент, соискатель ученой степени доктора юридических наук Киевского національного университета имени Тараса Шевченко)

THE REGIONAL SPECIFICATION OF THE UKRAINIAN LEGAL CONSCIOUSNESS IN THE CONTEXT OF THE UKRAINIAN LEGAL MENTALITY 4. (РЕГИОНАЛЬНАЯ СПЕЦИФИКАЦИЯ УКРАИНСКОГО ПРАВОВОГО СОЗНАНИЯ В КОНТЕКСТЕ УКРАИНСКОЙ ПРАВОВОЙ МЕНТАЛЬНОСТИ 4.)

Зменшення ареалу історичного і сучасного традиційного існування та функціонування, місць української правової свідомості та культури зменшує властивості та можливості її впливу на інші правові ментальності, культури та реалії. Та все ж головним стало те, що Україна втратила можливість безпосередньо впливати на керівництво Російської Федерації й російську політику щодо України шляхом постійного лобіювання інтересів своєї численної діаспори та повсякчасного наполягання на дотриманні Росією взятих на себе зобов'язань щодо захисту прав національних меншин. Однак, оскільки українці Росії значною мірою через знищення українства Кубані і суміжних територій перетворилися із численної прикордонної спільноти, що мала більшість у низці російських регіонів, на звичайну дисперсну, розсіяну по всій території РФ діаспору, українці втратили цю санкціоновану міжнародним правом перевагу, бо ж новітні росіяни, а по суті, асимільовані українці, вже навіть теоретично не мали права вимагати задоволення певних специфічних прав, які б відрізнялися від вимог титульної нації Росії, ставши її частиною. І хто знає, чи висували б сьогодні територіальні вимоги наші сусіди, намагаючись відірвати від України Харківщину чи Донбас, якби на суміжних теренах Білгородщини чи Кубані жило свідоме свого українського походження населення? [1, с.50]

Чому ж така доля спіткала автохтонне населення українських етнічних земель? Головною причиною втрат були не стільки голодомори, репресії, війни і русифікація. Все це було лише вторинними засобами знищення етнічності українства, етнічності української правової свідомості, хоча й найбільш болючими для народу і дієвими для влади. Першопричиною втрати Україною ряду східних етнічних територій усталеного існування та функціонування української правової свідомості, причиною неявною, зі сповільненою дією, що декілька разів в історії могла б бути вирішена у позитивний для українства спосіб, однак, зрештою, все ж призвела до його знищення на Кубані, став низький цикл соціальної активності національної свідомості, правосвідомості, самосвідомості та самоправосвідомості, проте аж ніяк не простого населення, а передусім владної еліти, державців доби УНР.

Припустимо, що у державотворчих змаганнях 1917 — 1920 pp. об'єктивно не судилося здобути незалежність України. Тоді втрата західних етнічних територій – місць звичайного існування і функціонування традиційно української правової свідомості - (через примусове виселення українців внаслідок обміну населенням у 1944 — 1945 pp.) [2], Берестейщини (свавільне рішення Сталіна всупереч опертій на етнічний принцип аргументації Хрущова, а також проханням населення Полісся) [3, с.62], Пряшівщини (проведення кордонів владою Чехословаччини) та Лівобережжя Дністра (створення аполітичного плацдарму для вторгнення до Бессарабії) [4] булла закономірною: УРСР не була суб'єктом міжнародного права, міжнародно-правової свідомості, здатними самостійно вирішувати долю власної території, тож ніхто в Україні не міг цьому протистояти. Однак Північну Слобожанщину, Донщину, Таганрозьку округу й неозору Кавказьку Україну разом з Кубанню було втрачено виключно з вини української еліти, яка в роки боротьби за волю мала нічим, окрім розуму й переконань, не обмежену можливість зробити ці землі українськими — і звела свій шанс нанівець. До втрати Кубані, на думку багатьох авторів, призвели, перш за все, непродумані, легковажні, шкідливі для українства дії українських державців, які через викривлену державно-правову свідомість, збочене (девіантне) правоусвідомлення [9-13] та розуміння «історичної справедливості», побоювання звинувачень з боку вчених кіл світу, європейського політикуму та гніву «старшого брата», навіяні власним комплексом «малоросійства», відмовились розвивати кубанське питання в органічному для нього контексті права української нації на самовизначення на окресленій етнічній території. Справді, реальні пропозиції і наміри щодо об'єднання з боку керівництва УЦР на початковому етапі існування кубанської державності не висловлювалися. Та й кубанської держави за станом на весну-літо 1917 р. ще не було. Уже пізніше, за гетьманату П. Скоропадського, відмова від кубанського питання була, та й то не через те, що Кубань мала власні розвинуті правові традиції державотворення й самоврядування. За Скоропадського об'єднання з Україною не сталося із суто тактичних, а не ідеологічних причин. Та у будь-якому разі важке провина за втрату Кубані, тягар відповідальності на перших етапах української самоорганізації та державотворення лежить саме на провідних діячах УЦР.

А як народ? Уже після Національного конгресу у квітні 1917 р. наполегливі нащадки запорожців, що мешкали на Кубані, офіційно просили соціалістичний уряд УНР прийняти Кубанщину до Української держави, яка саме створювалась [5 , с.100]. Вочевидь, діяли ментальні потоки. Проте члени уряду УНР відмовились. Українські державці мали щодо кубанського українства інші плани, які визначалися їх половинчатою ідеологією, оскільки брутально проігнорували не лише активно підтримуване на той час соціалістами право націй на самовизначення [6], а й саму історичну доктрину державного будівництва як будівництва форми державно-правової свідомості, розроблену упродовж десятиліть десятками українських вчених та публіцистів, що передбачала етнографічний принцип побудови української правової свідомості як найголовніший та самої України загалом тощо. Так, правосвідомість М. Грушевського, доволі послідовно обстоюючи інтереси далекої Холмщини, чомусь не робить нічого значущого для залучення Кубані до загальноукраїнської орбіти. Та сама вада притаманна й правосвідомості та діям Винниченка. Вони керувалися політичною доцільністю. Про позицію населення Великої України жодної інформації у тогочасну пресу не надходило, а провладні кола України не зачіпали цього небезпечного питання. Та беззаперечним є той факт, що з приходом більшовиків, які, як відомо, не були владою українською за своєю суттю, з'явилась можливість визнання Кубані українською, якби її заздалегідь було включено до України (хоча б суто формально) універсалом УНР. Відомо, що в політиці щодо України більшовики намагалися послідовно займати імперську позицію. «Демократичний» Тимчасовий уряд (надалі за текстом — ТУ) О. Керенського не бажав дотримуватися етнографічного принципу як істотного принципу правової свідомості та культури (що його напрочуд правильно інтерпретували російські науковці й урядовці за першої делегації УЦР до Петрограда) при визначенні української автономії. Юрисдикцію Центральної Ради ТУ визнав (після погрози українських полків) тільки на території 5 губерній, тих самих, з якими гетьман Б. Хмельницький приєднувався до Росії у 1654 році [7]. Згідно з п. 2 Інструкції ТУ «повноваження Генерального Секретаріату поширюються на губернії: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську, з виключенням Мглинського, Суразького, Стародубського і Новозибківського повітів. Вони можуть бути поширені і на інші губернії чи частини їх, в тім разі, коли утворені у цих губерніях на основі постанови ТУ земські інституції висловлять бажаність такого поширення» [8].

Раднарком спочатку займав таку ж позицію. За встановленими ТУ кордонами автономії, на рівні мікрорегіональної специфікації, на території України було створено ще декілька радянських республік як нових, але традиційних місць розташування, існування та функціонування радянської соціалістичної української правової свідомості, а разом з тим й відповідних регіональних підформ (підтипів) української правової свідомості та культури: 1) Донецько-Криворізьку; 2) Одеську; 3) Кримську (Радянську соціалістичну республіку Тавриди); 4) Донську; 5) Кубансько-Чорноморську [5, с.178], [9].

Список використаних джерел:

1. Лоза Ю. Українсько-російська етнічна межа і сучасні кордони та територіальні претензії// Пам'ятки України. — 1996. — № 3-4. — С. 49 — 56.

2. Енциклопедія українознавства: Заг част. У 3-х т. — Т. 1. — К.: Інститут Української археографії АН України, 1994. — С. 21 — 22, 176 — 177.

3. Гаврилюк Ю. Берестейщина — регіон у лабетах геополітики // Пам'ятки України. — 2002. — № 3-4. — С. 60 — 65.

4. Нантой О. Придністровський конфлікт і взаємини Молдови та України // Контекст. — 2001. — № 10.

5. Штепа П. Московство. — Дрогобич: Відродження, 2003. — 254 с.

6. Бутаков Я. Гражданская война в лабиринте догм, //http^/wvwv.pseuddogy.org; Кульчицький С. До 350-річчя Переяславської ради геополітичні уроки Тузли // Дзеркало тижня. — 2004. — №2 (477).

7. Інструкція Тимчасового уряду для Генерального секретаріату України 4 серпня 1917 р. // Україна в XX столітті (1900 — 2000): 36. документів і матеріалів

/ Упоряд.: А .Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.Ю. Король та ін. — К.: Вища шк., 2000.

8. Атлас з історії України (1914—1939 рр.)—К.: Інститут передових технологій,

2000. — С. 5; Україна. Істор. атлас. Ред. Ю.Лози. — К.: Мала, 2000. — С. 3.

9. Україна в XX столітті (1900-2000): 36. документів і матеріалів /Упоряд.: АГ. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.Ю. Король та ін. — К.: Вища шк., 2000. — 280 с.

10. Винниченко В.К. Відродження націй. — Репринт, вид. 1920 р. — К.: Політвидав України, 1990. — Ч. І — III. — (Б-ка репринт, вид.). — 4.1.— 348 с.

11. Лисяк-Рудницький І. — Історичні есе. У 2 т. — Т. 2. — К.: Основи, 1994. — с 573.

12. Шавишвили Д.Ф. Социальное государство и гарантии прав и свобод граждан в социальной сфере // Народонаселение. — 2007. — №1. — с. 35—46

13. Dmitrienko І.V., Dmitrienko Yu. N. 27989 B.C. ¹ // Эффективные инструменты современных наук - 2011, 27.04-05.05.2011, Міжнародна науково-практична інтернет-конференція ООО «Руснаучкнига» (м. Бєлгород, Росія), Міжнародна академія наук екології та безпеки життєдіяльності (м. Нью-Йорк-Берлін-Москва-Пекін-Токіо), видавництво «Наука та освіта» (м. Дніпропетровськ, Україна), Університета мислі (мм. Харків-Київ, Україна), Publishing House “Education and Science” s.r.o. (Чехія, м. Прага), ТОО «Уралнаучкнига» (м. Уральск, Казахстан), ООД «Бял ГРАД-БГ» (м. Софія, Болгарія), ООО «Научный вестник» (м. Гомель, Беларусь), Sp. z o.o. “Nauka і studia” (Przemysl, Poland) 27.04-05.05.2011 р.: Publishing house Education and Science s.r.o, SCO: 27156877, Frydlansk