Право/9. Гражданське право

 

асистент Гатило Д.В.

Національний аерокосмічний університет ім. М.Є.Жуковського

«ХАІ», Україна

 

Спростування недостовірної інформації в ЗМІ.

 

Після того, як в 2001 році в Україні зникла кримінальна відповідальність за наклеп, справи про поширення недостовірної інформації (реальне або гадане) розглядають фактично тільки у порядку цивільного судочинства. Специфіка діяльності засобів масової інформації спричинила виникнення низки особливостей їх юридичної відповідальності за поширення недостовірної інформації. Адже поширення інформації це не стільки право ЗМІ, скільки їх основна функція, яку більшість журналістів розглядають як власний обов’язок.

Велику роль в інформаційному процесі відіграє принцип розповсюдження лише інформації, що є правдивою, тобто відповідає дійсності. Порушення цього принципу може потягти за собою вимогу про спростування опублікованої інформації. Важливість права на спростування інформації підкреслюється тим, що це право в Україні є конституційним, а отже, одним з основоположних прав громадян.

Інформація неправомірна чи така, що не відповідає дійсності? Порушуючи питання про спростування інформації, опублікованої в друкованих ЗМІ, перш за все слід внести ясність у термінологію, тобто чітко визначити, яка саме інформація має публікуватися і, відповідно, яка інформація може спростовуватися.

Нажаль українське законодавство такої ясності не містить, тому можуть виникнути проблеми з чітким визначенням предмета спору при спростуванні інформації (зокрема і через суд). Термінологічний різнобій у цій сфері починається з Конституції України (далі - Конституція), ст. 32 якої гарантує кожному судовий захист права спростувати недостовірну інформацію. На цей самий термін можна натрапити і в Цивільному кодексі України. Спростуванню присвячена ст. 277 ЦКУ де йдеться про те, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на спростування цієї інформації [1].

Спеціальні законодавчі акти, які регулюють діяльність друкованих ЗМІ, містять дещо інші поняття. Так ст. 47 Закону України «Про інформацію» до переліку порушень законодавства про інформацію відносить «поширення відомостей, що не відповідають дійсності». Те саме стосується і Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу)». У ст. 37 цього Закону, де йдеться про спростування інформації, використовується термін «відомості, що не відповідають дійсності». А Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» взагалі містить весь набір можливих термінів у ст. 17: у ч. 6 цієї статті йдеться про поширення інформації, що не відповідає дійсності: у частині 5 - про недостовірну інформацію, а у ч. 4 — про «спростування неправдивих відомостей». І це при тому, що ст. 26 Закону про пресу в обов'язки журналіста включає надання достовірної інформації |2|.

Використані поняття на перший погляд є тотожними. Але кожне поняття має своє власне лексичне значення. Так, за тлумачним словником сучасної української мови недостовірна інформація - це та інформація про факти, щодо правдивості і правильності яких виникає сумнів. А інформація, що не відповідає дійсності, - це інформація про факти, яких насправді не існувало; про нереальні і неістинні факти [3]. Недостовірна інформація і інформація, що не відповідає дійсності - це все-таки поняття різні. Тому може статися так, що на момент публікації отриманий журналістом матеріал, здавався достовірним, тобто таким, що не викликає ніяких сумнівів щодо своєї правдивості. Але згодом виявиться, що ця інформація, яка вже надрукована, може не підтвердитися, тобто є такою, що не відповідає дійсності - неістинною. Цей термінологічний нюанс обов'язково треба враховувати при вирішенні питання щодо спростування інформації.

Коли йдеться про спростування інформації в друкованих ЗМІ слід завжди пам'ятати, що на сьогоднішній день Закон про інформацію поділяє весь інформаційний масив на оціночне судження та власне інформацію (фактичні дані).

І перш ніж порушити питання про спростування, слід чітко визначити природу тієї інформації, яку вимагають чи збираються спростовувати.

Відповідно до ст. 1 Закону про інформацію «інформація — це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та довкіллі». Інакше кажучи, інформація як така - це відомості про конкретні факти.

На відміну від них, згідно до ст. 47-1 Закону про інформацію, оціночні судження (за винятком образи чи наклепу) - це висловлювання, які не містять фактичних даних, а саме [4]:

- критика, думки, роздуми, припущення:

- оцінка дій, точка зору журналіста:

- висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засо­бів (вживання гіпербол. ;алегорій, сатири тощо).

Оціночні судження не містять конкретних фактів; це, як правіло, роздуми журналіста з приводу конкретних фактів.

Значення такого поділу інформації на фактичні дані й оціночні судження полягає у наявності відповідальності журналіста і друкованого ЗМІ за свої публікації: відповідальність наступає лише за поданням фактів (якщо вони, звісно, не відповідають дійсності). Оціночні судження, згідно зі ст. 47-1 Закону про інформацію, не підлягають доведенню їх правдивості, а отже, і не підлягають спростуванню [5].

Nакий поділ всієї інформації, що публікують ЗМ І, на законодавчому рівні був зроблений в 2003 році. Стаття 47-1 стосовно оціночних суджень у Закон про інформацію була внесена Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова» № 676-ІУ від 3 квітня 2003 р. До 2003 р. будь-яка інформація, опублікована в ЗМІ, потенційно підлягала спростуванню. Необхідність виділення оціночних суджень із загальної маси інформації виникла, коли судові органи у справах про спростування інформації виносили рішення, які в реальності неможливо було виконати: судом зобов'язувалося спростувати опубліковані матеріали, що за своєю природою були оціночними судженнями, тобто вдрукованому ЗМІ треба було надрукувати, що не відповідають дійсності критика і роздуми журналіста, що є, по суті, абсурдом |1|.

У своїх рішеннях на такому поділі інформації неодноразово наполягав і Європейський суд з прав людини у м. Страсбург. Його рішення із застосуванням «Конвенції про захист прав людини і основних свобод» (1950 р.) та її ст. 10 про свободу слова та інформацію є джерелом права в Україні. Так, зокрема, у рішенні у справі «фельдек проти Словаччини» від 12 липня 2001 р. зазначено: «Суд розрізняє фактичні повідомлення та оціночні судження. Вимогу щодо доведення істинності оціночного судження неможливо дотримати, така вимога порушує свободу вираження поглядів, яка є основною частиною права, гарантованого ст. 10 Конвенції з прав людини» [58].

Подібне твердження міститься і в рішенні цього суду за участю українських суб'єктів. Так. рішення у справі «Українська прес-група проти України» містить положення про те, oо завжди має проводитися межа щодо фактичних даних та оціночних суджень, які не підлягають доведенню. «Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції», - зазначено в рішенні [4].

Порушуючи питання про спростування інформації, враховуючи ці положення вітчизняного та міжнародного законодавства, слід, насамперед, визначити, чи містить ця інформація фактичні дані, які можна спростувати, чи в ній лише оціночні судження, які взагалі не підлягають спростуванню. Часто позови про спростування інформації супроводжуються вимогою про відшкодування моральної шкоди. У цьому разі слід брати до уваги постанову Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31 березня 1995 р. в якій чітко і однозначно зазначено, що «критична оцінка певних фактів і недоліків, думки і судження не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної шкоди» |6|.

Право особи на спростування інформації про неї, передбачене вітчизняним законодавством яка не відповідає дійсності, встановлення механізму його реалізації с ознакою прагнення побудови дійсно цивілізованого інформаційного суспільства. Але деякі питання законодавчого регулювання цього питання ще потребують деталізацій конкретизації та врахування вже існуючої напрацьованої практики розвинених європейський країн, і особливо потребують викладення в світлі рішень Європейського суду з прав людини, прийнятих на виконання Конвенції про захист прав громадян і основних свобод.

 

Список літератури:

1. Левчун О. Захист торгових марок.// ЮРБІЗНЕС. - №23. – 2006. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.yargazeta.com/article/1591

2. Павленко Д. Судова практика застосування принципу добросовісності у вирішенні договірних спорів.// Юридичний журнал. - №12 – 2009. –[Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http:// www.justitian.com.ua/ article.php?id=3381

3. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і головний ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2007. – 1736 с.

4. Костенко Л. Правові особливості процедури спростування інформації в друкованих ЗМІ.// Юридичний журнал. - №1 – 2008. –[Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http:// www.justitian.com.ua/ article.php?id=2861

5. Бурбело О.А., Солоха Д.В., Зінченко А.М. Репутація компанії: управління і захист. Монографія. Луганськ: Янтар,2009. -104 с.

6. Коташевська Т. презумпція недостовірності поширення негативної інформації. .// Юридичний журнал. - №12 – 2009. –[Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http:// www.justitian.com.ua/ article.php?id=3382