Корчовий І.М.

Буковинська державна фінансова академія

м. Чернівці

Науковий керівник: Меленко О.В.

ЗАХИСТ КОМЕРЦІЙНОЇ ТАЄМНИЦІ В УКРАЇНІ

Сьогодні, в Україні посилюється практичний інтерес до комерційної таємниці та інших, пов’язаних з нею понять, як одного з ефективних заходів інформаційної безпеки [4].

Комерційна таємниця виконує важливу функцію в забезпеченні конкурентоздатної діяльності. Тому правовласник, безумовно, має право на захист її від неправомірного використання. Але не зважаючи на високу і безупинно зростаючу значимість цього об’єкта інтелектуальної власності, відсутня його пряма правова охорона.

Метою цієї статті є висвітлення деяких теоретичних та практичних аспектів щодо визначення комерційної таємниці та захисту права на неї.

Перш за все потрібно визначитись із сутністю й поняттям комерційної таємниці. Уже сама назва терміну вказує на те, що це є різновид інформації з особливим (комерційним) статусом. Відповідно до Закону України «Про інформацію» інформація за режимом доступу до неї поділяється на відкриту та обмежену. [3] Виходячи з цього визначення, комерційна інформація, яка потребує захисту від неправомірного її використання іншими особами не може належати до інформації, доступ до якої є вільним. Стаття 30 цього Закону поділяє інформацію з обмеженим доступом на конфіденційну і таємну. [3] Зазначені в Законі відомості не дають нам достатньо підстав одностайно віднести комерційну таємницю до одного з видів інформації з обмеженим доступом. Тому при визначені правової природи комерційної таємниці доцільно просто зазначити, що вона є різновидом інформації з обмеженим доступом.

Комерційна інформація має особливий статус, обумовлений наявністю ряду ознак, притаманних лише комерційній таємниці, які відрізняють її від інших видів інформації. До основних ознак комерційної інформації належать:

− Комерційна цінність. Ця ознака є досить відносною, проте її існування обумовлено тим, що комерційна цінність однієї й тієї самої інформації в різних випадках може бути різною. А тому ми не можемо визначити певну точку відліку для визначення цінності інформації;

− Обмеженість. Інформація, що становить комерційну таємницю, має бути невідомою для третіх осіб, інакше вона просто втратить свою цінність;

− Захищеність. Суб’єкт, який володіє інформацією, що становить комерційну таємницю, має вживати заходів для обмеження вільного доступу до цієї інформації. Ця ознака є також відносною, оскільки важко визначити той рівень необхідності і доцільності заходів, що вживаються для збереження обмеженості інформації, яка становить комерційну таємницю;

− Законність. Інформація, що становить комерційну таємницю, має бути одержаною її власником на законних підставах [5].

Такий перелік ознак можна виділити, аналізуючи визначення комерційної таємниці, наданих чинними Цивільним та Господарським кодексами України, та сутність комерційної таємниці. Кожна ознака комерційної таємниці відіграє важливу роль, оскільки відповідно до ст. 508 Цивільного кодексу України термін чинності права інтелектуальної власності на комерційну таємницю обмежується терміном існування сукупності ознак комерційної таємниці.[2] Отже, комерційна таємниця – це різновид інформації з обмеженим доступом, що має комерційну цінність у зв’язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а її власник вживає відповідних заходів для збереження її конфіденційності.

Сьогодні, у чинному законодавстві України визначено лише перелік інформації, яка за будь-яких обставин не може бути комерційною інформацією. Комерційну таємницю не становлять:

− установчі документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами;

− інформація за всіма встановленими формами державної звітності;

− дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов’язкових платежів;

− відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також про наявність вільних робочих місць;

− документи про сплату податків і обов’язкових платежів;

− інформація про забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров’ю, а також інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків;

− документи про платоспроможність;

− відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спілках, об’єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю;

− відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню.

Таким чином, власнику надається право самостійно визначити належну йому інформацію комерційною таємницею. При цьому власник має врахувати ознаки, що притаманні інформації, яка є комерційною таємницею, та обмеження, встановлені Переліком.

На практиці ж існує кілька шляхів визначення та закріплення інформації, яка становить комерційну таємницю:

− можна визначити перелік інформації, яка є комерційною таємницею, в установчих документах, якщо справа стосується юридичних осіб приватного права. Однак є й недоліки такого підходу, оскільки установчі документи підлягають суворій звітності й мають складний порядок внесення до них змін і доповнень. Включення переліку інформації, що становить комерційну таємницю, до установчих документів значно збільшить їх обсяг і може завдати деяких інших незручностей;

− можна зазначити відомості про перелік інформації, яка є комерційною таємницею, та її статус в окремому договорі між адміністрацією підприємства і працівником. Поряд із цим, такий договір може закріплювати зобов’язання робітника утримуватись від нерозголошення (використання в інший спосіб) комерційної таємниці третім особам та зобов’язання адміністрації підприємства щодо вжиття необхідних заходів для забезпечення обмеженого доступу до комерційної таємниці. Цей варіант виправдовує себе за невеликої кількості працівників, але наявність значного штату призведе до появи величезної купи паперів;

− одним із раціональних шляхів вирішення цієї проблеми є можливість визначення переліку інформації, що становить комерційну таємницю, в окремому положенні.

У такому положенні можна зазначити не лише перелік інформації, яка становить комерційну таємницю, а й її статус та порядок використання. Використовуючи положення про комерційну інформацію, доцільно буде внести до Колективного договору пункт про відповідальність працівників за розголошення (використання в інший спосіб) комерційної таємниці без відповідного дозволу. Визначення переліку інформації, що становить комерційну таємницю, не звільняє її власника від необхідності встановлення правових методів і засобів захисту цієї інформації від неправомірного доступу до неї третіх осіб. Одним із найефективніших засобів забезпечення додержання певних вимог є можливість застосування до порушника санкцій, що можуть призвести до негативних наслідків. Такі негативні наслідки, за характером їх виникнення, поділяються на законодавчі та договірні.

Стаття 32 Конституції України встановлює заборону збирати, зберігати, використовувати та поширювати конфіденційну інформацію про особу без її згоди, за виключеннями прямо передбачених законом. [1] Зазначену норму конкретизовано в ряді інших нормативно-правових актів.

Відповідно до положень Цивільного кодексу України особа має право звернутися до суду для захисту права на комерційну таємницю. У цьому випадку підставою для позову буде ст. 432 Цивільного кодексу України [2].

Сьогодні, при вирішенні спорів в суді щодо порушення права на комерційну таємницю найскладнішим є доведення двох фундаментальних моментів:

− чи була відома особі інформація, що становить комерційну таємницю?

− чи розголошувала (використовувала в інший спосіб) особа відому їй комерційну таємницю без дозволу власника? При цьому, довести позитивну відповідь на друге питання зазвичай складно, тоді як на перше питання позитивну відповідь можна отримати вчасно вживши запобіжних заходів. Наприклад, це може бути видача спеціального акта про комерційну таємницю як запобіжного заходу , у якому особа при отриманні від власника комерційної таємниці зазначить, яку саме інформацію вона отримала, коли, і своїм підписом засвідчить факт отримання інформації, що становить комерційну таємницю.

Підсумовуючи, можна зазначити, що проблеми у сфері комерційної таємниці були й залишаються актуальними як для науковців, так і для практиків. На сьогодні немає закону України про охорону комерційної таємниці. Основною перешкодою для розроблення закону є те, що інформація про комерційну таємницю внаслідок її конфіденційності не підлягає реєстрації. З цієї причини охоронних документів на неї ніхто не видає. До того ж виявити неправомірне використання такої інформації майже неможливо, установити порушення і порушника дуже складно. 

Часткова правова охорона комерційної таємниці може бути здійснена в рамках законів України «Про таємницю» і «Про науково-технічну інформацію» у частині, що стосується нерозкритої інформації.

Існуючі на сьогодні в Україні протиріччя в нормативно-правових актах щодо визначення комерційної таємниці можуть бути усуненні при прийнятті окремого закону, який би врегулював правовий статус та шляхи захисту права на комерційну таємницю; або на основі внесення змін до існуючих законодавчих норм положеннями. Однак, другий варіант є доволі складним, оскільки користувачі мають одночасно використовувати цілу низьку законодавчих актів, які зазвичай мають протиріччя та неоднозначне трактування основоположних правовідносин.

Список використаної література

1. Конституція України. – Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30 / www.rada.gov.ua

2. Цивільний кодекс України. – Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, №№ 40-44 / www.rada.gov.ua

3. Закон України «Про інформацію». - Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, № 48 (зі змінами і доповненнями) / www.rada.gov.ua

4. Шевелева Т. Правові аспекти регулювання відносин, пов’язаних з комерційною таємницею, в проекті Закону України «Про охорону прав на комерційну таємницю»  // Інтелектуальна власність. – 2008, № 7. – с. 9–15.

5. Сляднева А. Определение понятия коммерческой тайны субъекта хозяйствования // Підприємництво, господарство і право. – 2007, № 9. – с. 40–43.