Економічні науки / 15. Державне регулювання економіки

Положенцева К.Л.

Краматорський економіко-гуманітарний інститут

Прискорений розвиток стратегічного управління як

передумова успішного функціонування підприємств АПК

Успішне функціонування підприємств АПК в умовах, що характеризуються крайньою нестабільністю відносин, диктує необхідність прискореного розвитку стратегічного управління, розробки стратегії, ефективних систем управління, методів, сценаріїв і засобів, що робить тему нашого дослідження актуальною.

У міру еволюції управління кожна нова система оголошувалася остаточним і повним вирішенням всіх проблем організації, кращим, чим всі попередні. Однак, користуючись тою перевагою, що у нас уже є історична ретроспектива, ми покажемо, що ці системи не можна вважати ні взаємовиключними, ні абсолютними. Кожна призначена для вирішення якогось певного завдання і є допоміжною для рішення інших завдань.

У міру зміни рівнів нестабільності управлінська практика виробила ряд методів організації діяльності в умовах зростаючої непередбачуваності, новизни й складності оточення. Чим складнішим й несподіванішим ставало майбутнє, тим відповідно більше ускладнювалися системи, причому кожна наступна доповнювала попередню.

Змінюючи одна одну системи розраховувалися на зростаючий рівень нестабільності, і, особливо, на все більшу незвичність подій і все менш передбачуваність майбутнього. Можна виділити чотири етапи у розвитку цих систем: 1) управління на основі контролю за виконанням (постфактум); 2) управління на основі екстраполяції, коли темп змін прискорюється, але майбутнє ще можна передбачати шляхом екстраполяції минулого; 3) управління на основі передбачення змін, коли почали виникати несподівані явища й темп змін прискорився, однак не настільки, щоб не можна було вчасно передбачити майбутні тенденції й визначити реакцію на них; 4) управління на основі негайних вирішень, що складається в цей час, в умовах, коли багато важливих завдань виникають настільки стрімко, що їх неможливо вчасно передбачити.

Українським підприємствам, що діють у вкрай складній соціально-політичній й економічній обстановці, динамічному середовищі, необхідно використовувати накопичений управлінський досвід у країнах з розвиненою ринковою економікою з урахуванням специфіки національних умов.

У системі стратегічного планування екстраполяція замінена розгорнутим стратегічним аналізом, що, зв'язує перспективи й цілі між собою для вироблення стратегії.

Довгострокове планування відповідає потребам організації в тих випадках, коли майбутнє виводиться з минулого за допомогою екстраполяції. Користуючись шкалою, наведеної у табл. 1, можна сказати, що довгострокове планування дозволяє успішно вирішувати завдання при рівнях нестабільності від 2 до 3. На рівні 3,5-4,5, коли майбутні завдання вже не пов'язані з колишніми, виникає необхідність у стратегічному плануванні.

Наступним етапом в історичному розвитку стратегічного управління з'явилося управління за допомогою вибору стратегічних позицій і шляхом ранжирування стратегічних завдань.

Еволюція систем забезпечувала рішення проблем, зв'язаних, по-перше, зі зростаючою несподіванкою подій й, по-друге, з неможливістю, що підсилюється, передбачати майбутнє.

Планування своєчасних рішень – це процес, що зачіпає всі рівні організації й триває кілька місяців. Цей процес настільки складний, що організації попросту не справляються з несподіванками, завданими урядом, іноземними конкурентами, технічним прогресом з його раптовими проривами й так далі. Щоб упоратися з такими швидко мінливими завданнями, організації взяли на озброєння принцип своєчасних рішень, або так називане управління шляхом ранжирування стратегічних завдань.

Наступним етапом еволюційного розвитку стратегічного управління є управління за слабкими сигналами.

Далі у своєму еволюційному розвитку стратегічне управління виступає як управління в умовах стратегічних несподіванок. Якщо організація припускає, що рівень зовнішньої нестабільності для неї може наблизитися до значення 5, вона повинна зайнятися підготовкою системи надзвичайних заходів при стратегічній несподіванці.

У міру того, як зовнішнє середовище ставало усе менш передбачуваним, передові організації розробляли усе більше складні й швидко діючі системи. У той же самий час керуючі багатьох інших організацій і поряд з ними ряд вчених запропонували протилежне рішення: спростити, зменшити період довгострокового планування, відмовитися від планування на користь інтуїції й досвіду. На нашу думку, обидва підходи заслуговують на увагу, тому що для успішного протистояння середовищу, складність і швидкість прийняття рішень в організації повинні відповідати складності й швидкості змін, що відбуваються в середовищі. Організація нічого не доб’ється спрощеними або занадто складними рішеннями. Таким чином, для того, щоб справлятися з усе більш складними проблемами свого оточення, керуванню потрібно будувати усе більше складні системи. Однак для виправдання прихильників простоти необхідно відзначити, що, вивчаючи принципи управлінської поведінки, лауреат Нобелівської премії Г. Саймон зробив висновок про те, що як окремі люди, так і цілі організації не в змозі впоратися із проблемами, складність яких перевищує деякий визначений рівень (концепція обмеженої раціональності). Коли цей рівень перевищений, керуючі вже не в змозі не зрозуміти, що відбувається навколо, не здійснювати раціональну стратегію організації.

Головними для організації при виборі системи управління являються два фактори: імперативи зовнішнього середовища й рівень домагань, установки керівництва. Якщо підприємство АПК розраховує забезпечувати оптимальну рентабельність при наявному в неї наборі видів діяльності й у рамках прийнятих нею стратегій конкуренції, то йому, як мінімум, необхідно вибрати для себе систему, що відповідає тому рівню нестабільності, який вважається ймовірним для даної сукупності видів діяльності в майбутньому.