Економічні науки, №15

Стеблянко І.О.

Дніпропетровський національний університет

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ЗДАТНОСТЕЙ ДОСЯГНЕННЯ ЛЮДИНОЮ СОЦІАЛЬНОГО СТАТУСУ ІНСТИТУТАМИ ПІДКОМПЛЕКСУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЦІЛІСНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ

Людство із входженням в третє тисячоліття все наполегливіше шукає шляхи для реалізації інтеграційної моделі усталеного розвитку. Її суть полягає в еволюційному переході від індустріального до постіндустріального соціально орієнтованого суспільства з ринковим механізмом господарювання, покликаного вивести планетарну спільноту із соціальної та екологічної безвиході і гармонійно інтегрувати її в природне і соціальне середовище.

Не могли оминути ці виклики і Україну. Проте соціальні реалії сьогодення виступають беззаперечним свідченням того, що «ринкову економіку» неможливо визначити однозначним результатом трансформаційних перетворень. Той стан економіки, який мав місце в останні роки існування СРСР, для надання джерелам забезпечення її активності вимагав не просто переходу до ринку, а радикальної, системної трансформації механізму господарювання в цілях розвитку продуктивних сил як основи суспільного багатства. Ринок сам по собі не є цінністю спроможною змінити життя українців на краще. Ринок це тільки інструмент гармонізації, засіб досягнення мети. Можна стверджувати, що сьогодні в умовах посилення взаємозалежності економік різних країн, зростання цілісності і єдності світового господарства минуле протистояння між ринковою і неринковою ідеологією як це і мало бути перемістилося у площину стратегії забезпечення такого розвитку, який би у повній мірі дозволив зосередитися на питаннях добробуту людини. Історія людської життєдіяльності є історією пошуку гармонії сфер суспільного життя, органічної єдності людини і суспільства, людини і людини. І відмінностей в процесах і результатах цих пошуків більш ніж достатньо. Але ж є і певна єдність, своєрідні принципи і виміри створення умов для процвітання всіх і кожного.

Отже, якщо розглядати започаткований нашою країною рух до вершин соціалізації, то він вимагає набагато ефективніших і більш змістовних регуляторних інструментів щодо реалізації соціального призначення держави. Не можна сказати, що ця проблема оминається науковою елітою. Є тільки питання тлумачення стану і соціальної динаміки суспільства. І тут погляди розділилися на дві течії, за якими відстоюються позиції щодо недостатньо ефективної системи соціального захисту та соціального забезпечення або відсутності передумов до активізації зусиль працездатного населення самотужки вирішувати добробутні аспекти суспільного співжиття.

Виступаючи адептом другого напрямку, ми прагнули розглянути ті моменти державної регуляторної політики, які пов’язані з настанням епохи економіки знань. Мова йде про організацію процесу реалізації знань, що були отримані в результаті певних витрат тобто всього того, що було створено в системі освіти та науки. І це не є будь-якою примхою, а, більш того, виступає суспільною вимогою, оскільки освіта суттєво підвищує здатність громадян до досягнення більш високого рівня добробуту через гарантування порівняно вищого доходу. Згідно міжнародних досліджень ЮНЕСКО до 60% різниці в доходах людей перепадає на освіту.

Але для того щоби мати можливість в майбутньому продавати більш дорожче свій власний особистнісний трудовий потенціал людям потрібно його сформувати чи то придбати на інформаційно-освітньому ринку. Питання ринку за умови дії конституційних гарантій щодо безкоштовної загальноосвітньої підготовки та бюджетного фінансування вищої освіти постає в площині самостійної реалізації індивідуальних програм розвитку з врахуванням тенденцій щодо попиту на ту чи іншу професію на ринку праці. Вихід на ринок пов'язаний також з тим, що механізм соціального гарантування освіти в сучасний період не може бути взятим за основу досягнення необхідного рівня освіченості суспільства.

За нашими розрахунками держава втрачає свої позиції в наданні освітянських послуг. Кількість осіб, що отримували освіту в розрахунку на 10000 населення знизилася за роки незалежності. Якщо у 1990/91 навчальному році у загальноосвітніх закладах вчилося 1374 учня, то у 2005/06 навчальному році тільки 1155 або на 16% менше [1; 2]. Беззаперечно. На цю статистику вплинули демографічні негаразди. Але за даними Держкомстату України за станом на початок 2007 р. понад 3,6 % населення у віці 1435 років мали тільки початкову загальну середню освіту, а 0,2% взагалі були неписьменними [3]. При цьому небажана тенденція набуває прогресуючого характеру.

Українська реальність у цьому сенсі сьогодні багато в чому не відповідає вимогам часу. Інститут держави не здійснює належні кроки щодо формування та поглиблення повсякденного знання, в тому числі і за рахунок потягу до спеціального знання. Розуміючи, що підвалини розшарування суспільства починаються з негараздів забезпечення дошкільної та загальноосвітньої підготовки, ми хотіли б акцентувати увагу на тій стадії розвитку людського капіталу, яка пов’язана з процесом цілісної соціалізації. Ми маємо на увазі період завершення загальної середньої освіти і перехід юнацтва до стадії свідомого порозуміння філософії трудового життя, який К.Д.Ушинський назвав найбільш вирішальним [4]. При цьому дослідженню підпало не стільки усвідомлення молоддю свого майбутнього місця в суспільстві, стільки відношення останнього до отримання професійної підготовки різного рівня освіченості й набуття виробничих навичок.

Зовсім недалеке минуле та і сьогодення щодо поставленого питання надають наступну інформацію. За даними деяких фахівців станом на кінець 1992 р. « до служб зайнятості зверталися переважно інженерно-технічні працівники» [5]. У 1995 р. «більшість безробітних мали високий рівень освіти. Серед них є випускники середніх спеціальних та вищих навчальних закладів» [5, с.131]. За даними соціального моніторингу проведеного вісім років по тому тільки 4% опитаних пов’язали умови створення середнього класу з підвищенням рівня освіти» [6].

Такий стан з набуттям знань а слід і можливостями держави щодо надання професійної освіти інакше як кризою стандартної за світовими мірками пропозиції не назвати. У такому ствердженні ми виходили з наступного.

Необхідне органічне сполучення системи соціальних гарантій і механізму відповідальності людини щодо обов’язкового оволодіння мінімумом життєво важливих знань і, більш того, їх певним розвитком.

В Україні в період 1990 – 2006 рр. на 18,2 % скоротилася кількість професійно-технічних навчальних закладів і на 22,8 % - кількість місць у них для навчання й отримання професії [2, с. 462]. На початку 2006 р. діяло 1023 такі заклади. У зв’язку з політикою такого спрямування змінилося навантаження учнів на заклад з 516,4 осіб до 485,4 осіб. Але головне не це. Ті зміни, які відбулися у структурі професійно-технічної освіти в країні, супроводжувалися зниженням якості навчання у зв’язку з недостатнім рівнем матеріально-технічної бази й кадрового забезпечення. Професійно-технічна освіта здатна формувати такий професійно-освітній потенціал, який за жодним з параметрів не відповідає вимогам ринку праці. Більшість із випускників цих закладів не мають комп’ютерної освіти та орієнтовані винятково на ручну працю й технологію щонайбільше 3-го технологічного переділу. А має працювати державна система освоєння новацій на фоні настання епохи знань. Сьогодні урешті-решт ринок праці відчуває дефіцит кваліфікованих робітників.

Подібна ситуація спостерігалася й у вищих навчальних закладах. Суто в кількісному вимірі їх наліковувалося 951 або на 6,7 % більше проти 1990 р. При цьому кількість закладів І та ІІ рівнів акредитації зменшилася порівняно з 1990 р. на 18,4 %, а кількість місць для отримання освіти й набуття професії в них – на 33,2 %. Кількість студентів на один такий заклад у період 1990 – 2006 рр. зменшилася на 18,3 % і становила у 2005/06 навчальному році 833,8 особи. Порівняння з такою розвиненою країною, як США, де в коледжах гуманітарних наук у середньому навчається 1 400 студентів, а в закладах інженерного профілю  800, схиляє до думки про позитивність змін. Протилежні зміни відбувалися з закладами IIIIY рівнів акредитації. Їх кількість за той же період зросла більше ніж у 2,3 рази і за станом на початок 2005/06 навчального року склала 345. При цьому контингент теж зріс більш ніж у 2,5 рази і наліковував біля 2203,8 тис. осіб. Більш того, якщо у 1990/91 навчальному році співвідношення між кількістю студентів, які навчалися у ВУЗах III-IY та І - ІІ рівнів акредитації, складало 1,16, то у 2005/06  4,36. В країнах з розвиненою економікою, між фахівцями з повною вищою освітою й базовою та неповною витримується пропорція 1:3. Ми вважаємо. Що зовсім швидко країна зіштовхнеться з проблемою молодших спеціалістів та бакалаврів в силу нагальної необхідності заміни робітників із загальною середньою і професійно-технічною освітою, які зайняті ремонтом, налагодженням та експлуатацією складних приладів і пристроїв.

Серед змін, які теж не можна віднести до позитивних, слід вважати факт подрібнення вищих навчальних закладів. Усупереч світовій тенденції до укрупнення ВУЗів склалася ситуація, за якої один заклад припадає на 48395 осіб населення тоді як в США  на 75 тис. постійного населення. Більш того, цей показник в період 1990 – 2006 рр. зменшився на 16,8 %. В Україні за станом на кінець 2002 р. – лише на 47943,8 осіб.

Цілком зрозуміло, що фахова структура підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах потребує уточнення і посилення спеціалізації. На її суперечливість практично не звертається увага. Але це лише зовнішні, організаційні моменти становлення й розвитку системи забезпечення стійкої цілісної соціалізації. Помилково вважати, що організаційний бік вищої освіти вирішує всі аспекти формування найбільш продуктивної частини трудового потенціалу суспільства. Не можна ігнорувати всього того, що забезпечується матеріально-технічною базою і кадровим складом ВНЗ.

Збільшення випуску фахівців вищого ґатунку за рахунок підключення до цього процесу недержавних структур і здійснення прийому студентів у державних закладах на комерційних засадах не внесло якісних коректив у процеси цілісної соціалізації.

Отже, слідування системи професійної та вищої освіти в фарватері ніби-то формуючогося новітнього суспільного поділу праці сприяє розходженню в соціальних наслідках впливу тих механізмів, які забезпечують зайнятість та підвалини добробуту і, в силу цього, провокують наростання соціальної напруженості. Тільки зі створенням умов до підвищення впевненості зайнятого населення у важливості і безперервному підтриманні рівня освіти як гаранта помноження власних можливостей добробуту можна буде розраховувати на позитивні зміни в соціальній динаміці.

Література:

1.Народне господарство України у 1992 році: Статистичний щорічник / Міністерство статистики України; Відп. за випуск В.В.Самченко.- К.: Техніка, 1993.- С.19.

2. Статистичний щорічник України за 2005 рік / Державний комітет статистики України; Відп. за випуск В.А.Головко.- К.: Видво « Консультант», 2006.- С.451,452.

3.Соціально-демографічні характеристики домогосподарств України у 2006 році (за даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств): Стат.збірник / Державний комітет статистики України; Відп.за випуск І.І.Осипова.- К.: ІВЦ Держкомстату України, 2006.- С.50.

4.Ушинский Н.Д. Собр. соч., Т.8.- М., 1950.- С.441,442.

5.Злупко С.Трудовий потенціал України: відтворення, зайнятість, ринок праці, соціальний захист // Перехідна українська економіка: стан і перспективи: За ред.. А.Філіпенка, В.Бандери.- К.: Вид.центр «Академія», 1996.- С.129.

6.Гріневська С.М.Відстеження процесів формування та становлення середнього класу // Інформаційне забезпечення державного та регіонального соціального управління: Монографія / О.Г.Осауленко, О.Ф.Новікова, Н.С.Власенко, І.В.Калачова та ін.; НАН України, Ін-т економіки промисловості; Держкомстат України.- К.;Донецьк: ІВЦ держкомстату України, 2004.- С.338