Шпонтак О.

Здобувач кафедри історії України УжНУ

Еміграція закарпатців до Америки

Еміграція закарпатців до Нового Світу розпочалася ще наприкінці позаминулого століття. Близько 1870 року почалася еміграція в Америку. Канада, Бразилія, Аргентина потребували робочих рук для неосяжних земель, а Сполучені Штати Америки – для промисловості. В тодішньому Закарпатті панувало безробіття, голод і робочі руки шукали свого застосування. Їхали за кордон легально і нелегально. А заробивши якісь гроші, повертались додому, купували землю, будували будинки. Та не всі. Ті, що облюбували новий край, забирали туди свої сім’ї. Причин для переселення було декілька: одна з головних – тяжке економічне становище, мадяризація краю, збільшення населення, попит на робочу силу.

Наші земляки в Новому Світі намагалися жити в гурті. Закладали школи, будували церкви, запрошували туди із свого краю священиків, створювали громадські організації, а з часом видавали й свою пресу.

Еміграція була різного профілю, але переважала заробітчанська. Тільки за період між двома світовими війнами до Канади емігрувало 73 тисячі, до Аргентини – 47 тисяч, до США – 13 тисяч, до Бразилії – 8 тисяч українців, з яких половина - закарпатці.

Політична еміграція закарпатців до Америки розпочалася після Другої світової війни. Це були переважно люди, вивезені на примусові роботи до Німеччини, евакуйовані, в’язні німецьких концтаборів, військовополонені, втікачі з України від більшовиків. В силу цих обставин із Закарпаття емігрувало майже половина корінного населення. За підрахунками історика В.Усенка за 50 років, тобто з 1870 до 1920 років із нашого краю виїхало близько 430 тисяч чоловік, більшість яких опинилась за океаном.

На американському континенті було чимало об’єднань і товариств, які створювали наші земляки. Молоду Карпатську Україну підтримували «Організація Демократичного Відродження України», «Молоді Українські Націоналісти», «Комітет Оборони Карпатської України», «Український Червоний Хрест», «Закордонна делегація Карпатської України», «Об’єднані Українські Організації Америки». Це організації та товариства, які діяли в США. В Канаді – «Українське Національне Об’єднання», «Українська Стрілецька Громада», «Об’єднання Українок Канади ім. Ольги Басараб» , «Молоді Українські Націоналісти».

Найвідомішими закарпатськими діячами за кордоном були Вікентій Шандор, Петро Стерчо, Августин Штефан, Василь Маркусь, Юліян Химинець, Іван Пуйо, Степан Росоха, Йосип Тереля, Василь Вереш, Василь Вайда, Михайло Шпонтак та багато інших.

Ще до Першої світової війни для емігрантів – закарпатців і галичан - митрополит Андрій Шептицький направив у США єпископом греко-католицької церкви Степана Ортинського, який організував для них парафії. Після смерті С. Ортинського закарпатським єпископом у Америці було призначено Василя Токача з центром у Мунгалі ( тепер це Пітсбурзький екзархат).

В 1930 році було створено Руську греко-католицьку православну церкву Америки з єпископом Орестом Черняком. Ця церква нараховувала в 1955 році 50 священиків, 70 церков і біля 60 тисяч вірників. Ця церква видавала журнал «Церковный Вестник».

Перше церковне братство, що називалося « Братство св. Миколая », організував отець Іван Волянський. Воно мало виразний український напрямок.

Закарпатські єпископи в діаспорі, включаючи й Василя Токача, брали участь у спільних нарадах українських єпископів, які, за дорученням Апостольської Столиці, проводив митрополит Андрій Шептицький у Львові. Метою цих нарад було створення спільної Конференції українських владик. Вона мала подбати про видання літургічних книг, впровадити одностайність у літургійних відправах, застосувати нові методи у навчанні релігії та пожвавити діяльність церковних організацій. Конференції мали відбуватися кожні 5 років у Римі, а проміжні - щороку в одній з єпархій європейських владик.

На Римській конференції у 1929 році єпископи прийняли новий «Служебник», тобто Літургікон. В Пітсбурзькій закарпатській єпархії у США спробу ввести новий служебник приписують єпископу Даниїлу Іванчо, який після відкриття єпархіальної Семінарії св. Кирила і Мефодія в Пітсбургу наказав професорам дотримуватися римського видання св. Літургії. Але наступник Іванча єпископ Миколай Елько повернув літургічні відправи за старим звичаєм. Та коли переклали св. Літургію на англійську мову, то Літургійна комісія дотрималася римського служебника. Відтоді молоді священики в Америці відправляють Службу Божу за римським обрядом. Так навчають і в Пітсбурзькій семінарії. Старші священики в Америці й далі відправляють св. Літургію по-старому.

Закарпаття в різні часи належало то до Австро-Угорщини, то до Чехословаччини. Живучи на Срібній землі, в чудовому краї гірських річок і потоків, серед стрімких гір і чудових полонин, закарпатець змушений був залишити рідний край і шукати заробітку на чужині. Злидні, важка доля погнали наших людей аж за океан. Не забували вони ні рідної мови, ні місця, де залишилися їх рідні. Спочатку були тільки недільні школи, а пізніше – різні гуртки, угрупування, зустрічі з земляками. Важко заробленою копійкою ділилися один з одним, складалися, щоб надрукувати рідною мовою газету, журнал, книжку. Багато наших земляків здобули освіту за океаном, розбагатіли, але ніколи не забували свою віру, свою землю, своїх рідних.