Економіка / Маркетинг та менеджмент

Стратійчук Р.О.

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

Основні напрями удосконалення державного управління та регулювання розвитку аграрного сектора України

Держава, використовуючи сукупність важелів впливу на економіку, може стимулювати або стримувати розвиток певних виробничих відносин, розвивати або гальмувати підприємницьку діяльність, тобто відігравати прогресивну або регресивну роль у розвитку тієї чи іншої економічної системи. У теорії державного регулювання аграрного сектора подавляюча більшість авторів наголошують на необхідності системного підходу до вибору засобів та методів впливу держави на суб'єктів аграрних відносин. Регулюванню підлягають складні процеси життєдіяльності суспільства, на які нездатні ефективно впливати окремі важелі або будь-які їх вибіркові незбалансовані комбінації. Результативність державного регулювання підвищується, якщо ці важелі застосовуються не випадково чи під тиском груп спеціальних інтересів і кон'юнктури, а системно, виходячи з довгострокових цілей і поточних завдань соціально-економічного розвитку.

За роки формування ринкових відносин в аграрній сфері економіки України в повній мірі з'явилася непослідовність в прийнятті державних рішень щодо аграрного виробництва, суперечність між державою - ініціатором заходів, спрямованих на ринкове трансформування, і державою - суб'єктом управління, який нерідко виявляється неспроможним забезпечити ринкові перетворення. Причини кризи аграрного виробництва численні і зумовлені не тільки наявністю структурних диспропорцій в АПК, які склалися ще в умовах командно-адміністративної системи управління, та послабленням державного макроекономічного регулювання, але і помилками та прорахунками, допущеними при його реформуванні. Тривалий час державна політика, яка реалізувалася щодо аграрних товаровиробників була заснована на спрощеному сприйнятті ринку, здійснювалася у формі прямої підтримки окремих виробництв із державного бюджету (за рахунок списання заборгованості, компенсацій, виплати дотацій) та адміністративного регулювання взаємовідносин між суб'єктами ринкової діяльності.

Таким чином, сучасне держане регулювання аграрної сфери економіки повинно забезпечувати максимум віддачі від залучених у виробництво ресурсів у процесі досягнення підприємництвом намічених цілей.

Певні позитивні зрушення, які спостерігалися в аграрній сфері з 2008 року поки що не дають підстав для оптимістичних оцінок. Рівень 1990 року розвитку сільського господарства в цілому не досягнуто. Результати господарської діяльності аграрного виробництва в останні роки свідчать, що знову загострюється проблема диспаритету цін, не відбувається помітних зрушень у розвитку фінансово-кредитної інфраструктури, відновленні та розвитку матеріально-технічної і технологічної бази сільського господарства, стимулюванні інвестиційної діяльності агроформувань, формуванні прозорого аграрного ринку. Це дає підстави стверджувати, що не здійснено формування принципово нової моделі аграрної політики, в основі якої лежить системне, ефективне регулювання і підтримка сільського господарства державою. Про це можливо буде говорити тоді, коли держава на належному рівні забезпечить:

- еквівалентний обмін між сільським господарством і I-ю та III-ю сферою АПК;

- інвестиційно-інноваційну привабливість аграрного ринку;

- ефективне регулювання державою земельних відносин.

Саме ці напрями державного регулювання аграрної сфери є вирішальними на сучасному етапі стабілізації і розвитку сільського господарства.

Механізм реалізації концепції державного регулювання аграрного сектора має містити наступні складові елементи: законодавче забезпечення; бюджетно-фінансове регулювання розвитку аграрного сектора регіону; розробка і реалізація державних регіональних програм щодо розвитку аграрних відносин; бюджетна підтримка АЇІІС регіону з Метою забезпечення продовольчої і економічної безпеки; забезпечення стабільності функціонування АПК регіону за рахунок підтримки міжрегіонального та міжнародного співробітництва.

Отже, зростання аграрного сектора необхідно розглядати як сенергетичний

результат взаємодії двох чинників: функціонування ринкового механізму в сільському господарстві та державне регулювання галузі. Практика свідчить, що на різних етапах розвитку ринкових відносин співвідношення ролей держави і ринку закономірно змінюється. Досягнення найвищих рівнів ефективності сільського господарства залежить від оптимальності впливу держави стосовно конкретних сфер і напрямків регулювання, а також "глибини" втручання в ринковий механізм.

Отже, концепції державного регулювання аграрного сектора економіки мають бути притаманними такі риси, як системність, цілісність, визнання за державою функцій, які доповнюють дію ринкового механізму та забезпечують умови діяльності для всіх суб'єктів аграрного ринку.