Экономичні науки/14. Економічна теорія

Ус Т.В.

Харківський національний економічний університет

Інституціональні перетворення в економіці України

Зростаюча актуальність інституційної економічної проблематики є переконливим свідченням посилення та авторитету інституціонального напряму економічної теорії у світовому та вітчизняному науковому середовищі.

Сучасний інституціоналізм виник на основі «старого», традиційного інституціоналізму, представники якого (Т.Веблен, Дж.Коммонс, У.Мітчелл) намагались об’єднати економічні теорію і право, соціологію, політологію, етику та психологію.

Усі представники інституціоналізму розглядають економіку як систему, в якій відносини між господарюючими суб’єктами складаються під впливом як економічних, так і позаекономічних факторів, насамперед техніко-економічних.

Засновником раннього інституціоналізму є американський вчений Торстейн Веблен. У 1898 р. вийшла у світ його робота «Чому економіка не є еволюційною наукою». Виник ранній традиційний інституціоналізм («старий»), з якого і розпочався розвиток даного напряму як у США, так і у країнах Західної Європи.

Уже наприкінці 20-х – на початку 30-х рр.. ХХ ст. ідеї ранніх інституціоналістів набули достатнього розповсюдження.

В українській економічній думці у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. також здійснювалося формування інституційного напрямку теоретичних економічних досліджень (М.Бунге, Д.Піхно, М.Туган-Барановський, М.Зибер, М.Соболев, Б.Железнов, В.Левитский та ін.).

У світовій економічній теорії інституціоналізм у 20-ті рр. ХХ ст. перетворився на самостійний напрям. У США він був домінуючим до 90-х рр. ХХ ст.

Назва «інституціоналізм» сформувалась у науковому обігу поступово. Цьому сприяло розгортання дискусії у 1918-1919 рр. про «інституційні підступи» до економічної теорії [1].

В подальшому в інституціональній економічній теорії термін «інституція» втратив ключову роль, зберігши своє значення переважно в якості вказівки на етимологічну основу назви в цілому напряму. У 50-70—ті рр. ХХ ст. термін «інституція» на певний час виходить з активного наукового вживання, зберігаючи свою інтегруючу роль переважно у назві даного напряму.

Це було обумовлено концентруванням уваги на вивчення конкретних проявів трансформації розвинутих ринкових економік у середині та другій пол. ХХ ст.

В 90-ті рр. ХХ ст. та на початку ХХІ ст. виріс науковий інтерес до інституціональних проблем. Це викликало відновлення та поширення використання категорії «інституція» як у зарубіжній, так і у вітчизняній економічній теорії та літературі.

В 70-80-ті рр. ХХ ст. здійснювалося перетворення інституціоналізму у впливовий та найбільш теоретично розповсюджений науковий напрямок.

Інституціональні теорії, маючи загальні фундаментальні положення, значно відрізняються між собою у підходах, методиці, аналізі і трактуванні причин та наслідків економічних явищ, ролі та значення окремих інститутів у житті суспільства.

Представники всіх течій інституціоналізму: традиційного, та нового, використовують, як і їх попередники, єдиний економічний термін – інституція (institution).

Однією з найважливіших рис інституціоналізму є визнання інституціоналізмом різних суспільних інститутів як головної рушійної сили еволюції суспільства. Суспільні інститути можна визнати як конкретні структури, за допомогою яких складаються відносини між людьми, їх діяльність, поведінка, регулюється суспільне життя. Під суспільними інститутами також розуміють сукупність соціальних норм, що визначають соціальну поведінку, а також саму систему реальної поведінки людей у суспільстві.

В залежності від сфери суспільних відносин розглядають економічні інститути, в коло яких входять, наприклад, кооперування та розподіл праці, власність, заробітна плата, гроші, кредит, торгівля, професійні та господарські об’єднання і т. ін.; інститути політичні – політичні партії, держава, суд, армія; інститути у сфері культури (заклади культури) та ін. Представники інституціоналізму визнають важливість усіх видів інститутів для економічного розвитку суспільства.

Нормою та оптимальною формою інституційної системи, яка здатна забезпечувати високий рівень економіки та якості життя, громадянське суспільство і правову державу за гарантованого руху в напрямку новітнього інформаційно-інноваційного цивілізаційного типу у більшості країн, зокрема в Україні, є саме та інституційна система, яка на сьогоднішній день укріпилася в провідних країнах Заходу [2].

У багатьох країнах світу впродовж останніх десятиріч проводились реформи, у яких активну участь приймали західні держави та міжнародні фінансові організації. Наслідки цих реформ були в різних регіонах дуже різні.

Усвідомлення Україною свого місця в сучасному світі і її положення у світовому процесі має сприяти виробленню оптимальної для її умов моделі соціально-економічного і інституційного розвитку [3]. Актуальною проблемою, що стоїть перед суспільством, є інституційний підхід до вітчизняної історії, її економічного, соціального та політичного розвитку.

Література

1. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе: Пер. с анг. – 4-е изд.- М.: Дело ЛТД, 1994.- 720 с.

2. Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки. – К., 2000.

3. Яременко А. Переходные процессы в экономике Украины: институциональный аспект. – Харьков, 1997.