Історія/3. Історія науки і техніки
К.і.н. Бородай І.С.
Інститут розведення і генетики тварин, Україна
Прискорений розвиток тваринництва
у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття був зумовлений, насамперед,
запровадженням сільськогосподарської освіти на теренах колишньої Російської
імперії. Одним із перших вищих
учбових закладів на території України, у складі якого відкрили кабінет агрономії, був університет Святого
Володимира у Києві. Майже
впродовж 40 років його становлення як
науково-методичного центру краю здійснював талановитий учений та
освітянин, організатор сільськогосподарської дослідної справи, заслужений професор Старіон Мартиніанович Ходецький (1820-1887). Ученим проведено розгорнуті
дослідження у галузі
тваринництва, зокрема закладено фундамент вчення про індивідуальний розвиток
сільськогосподарських тварин та розроблено наукову термінологію з
вовнознавства. Він знаходився біля витоків становлення зоотехнічної науки в
країні в одному ряду з такими відомими вітчизняними вченими, як
М.П. Чирвинський, І.І. Калугін, І.О. Широких та ін.
Аналізу окремих аспектів наукової діяльності
професора С.М. Ходецького у площині тваринництва присвячено низку розвідок
як в радянську добу, так і на пострадянському просторі [6, 8, 7, 1, 2]. На жаль, до цього часу ще не було здійснено
цілісної історичної реконструкції багаторічних пошуків вченого у комплексі з
детальним аналізом його наукової спадщини. З огляду на зазначене, дане
дослідження спрямовувалося на виконання цих завдань. Методологічна база
дослідження ґрунтується на застосуванні історичного, системного,
соціально-когнітивного та методологічного підходів. Автором використовувалися
історико-хронологічний, ретроспективний та джерелознавчий методи.
Як свідчать архівні матеріали,
базові фахові знання у галузі тваринництва Старіон Мартиніанович отримав ще в Імператорському Санкт-Петербурзькому
університеті, де в 1842 р. закінчив курс
природознавчих наук та отримав ступінь кандидата філософії. Упродовж двох
наступних років за розпорядженням Міністерства народної освіти вивчав досвід
роботи сільськогосподарських навчальних закладів Англії, Німеччини, Голландії, Швейцарії.
Відвідав окремі приватні та державні скотарські ферми, підприємства з переробки
продукції тваринництва. Зарубіжний досвід ведення тваринництва узагальнив у
таких наукових працях, як «Очерк современного состояния учебных заведений по сельскому хозяйству в
Германии», «Меры к распространению
познаний в сельском хозяйстве между крестьянами в Германии» та ін. [1, 4].
Наступний період життя та творчості вченого
був пов`язаний з Харківщиною, яка на той час відігравала роль провідного
культурно-освітнього центру в країні. С.М. Ходецького прикріпляють
виконуючим обов`язки університетського ад`юнкта до Харківського навчального
округу для читання публічних лекцій з тваринництва та рослинництва. Він також
читав публічні курси сільського господарства у Новочеркаську, Воронежі, Орлі та
Тамбові [1].
Окрім освітньої діяльності вчений активно
включається у розробку наукової термінології з вовнознавства, пише низку
наукових праць: «Несколько
мыслей о сбыте русской шерсти за границу», «Краткое руководство к изучению
мериносовой шерсти», «О шерстомойных заведениях в южной России» та ін. Наукові здобутки вченого у цій галузі 22
березня 1845 р. були відзначені Ученим комітетом Міністерства державних
маєтностей [4].
Наступною знаковою подією у житті Старіона
Мартиніановича стало присудження 1 серпня 1846 р. ступеня магістра сільського
господарства і лісівництва. Його
визнання як обізнаного фахівця у галузі тваринництва сприяло тому, що 29 жовтня
1847 р. він обирається членом-кореспондентом Ученого комітету Міністерства
державних маєтностей, а наступного року «за полезные труды» цей же комітет відзначив за конкурсом срібною медаллю одну із його
кращих наукових праць – «Об уходе за рогатым скотом» [5].
Харківський період життєдіяльності вченого
позначився активною участю у створенні перших
спеціалізованих сільськогосподарських та галузевих товариств тваринницького
профілю. Лише впродовж 1847 р. його обирали дійсним членом головного
московського товариства з поліпшення вівчарства (4 серпня),
членом-кореспондентом Імператорського вільного економічного товариства (18
жовтня) та Імператорського товариства сільського господарства південної Росії
(21 жовтня). Наступного року він обирається дійсним членом Імператорського
московського товариства сільського господарства, ще через рік – Лебединського
товариства сільського господарства [5]. Принагідно відмітити, що у
сфері тваринництва діяльність вищезазначених
товариств спрямовувалася, передусім, на
пошук раціональних прийомів та зростання культури його ведення, організацію
спеціальних відділів при дослідних станціях та виставках, проведення конкурсів,
публікацію спеціальних видань, придбання племінного матеріалу та сприяння збуту
продукції тощо. Їх прерогативою була можливість подавати клопотання в
Міністерство державних маєтностей щодо видачі субсидій з ряду важливих заходів.
Старіон Мартиніанович також опікувався
влаштуванням сільськогосподарських виставок, особливо тваринницьких відділів,
вважаючи їх могутнім заходом пропаганди знань та стимулювання подальшого
розвитку галузі. У 1849 р. він представляв комітет з проведення Харківської
виставки сільських витворів, де експонувалися кращі представники місцевих та
завізних порід худоби [3].
З 14 листопада 1851 р. розпочався новий відтин
життєвого та творчого шляху вченого, відколи його перевели адьюнктом на кафедру
сільського господарства і лісівництва до університету Святого Володимира в
Києві. Враховуючи наукові здобутки С.М. Ходецького, популярність серед
викладацького складу та студентів, 22 вересня 1852 р. його затверджують
екстраординарним, а 10 лютого 1854 р. – ординарним професором на цій кафедрі. У
лютому 1853 р. він обирається членом-кореспондентом не менш авторитетного
вищого сільськогосподарського учбового закладу – Гори-Горецького землеробського
інституту. У березні 1870 р. у зв’язку з 25-річчям педагогічної діяльності його
затверджено у званні заслуженого професора [3].
Основним напрямом наукових досліджень цього
періоду була розробка раціонів відгодівлі місцевих порід великої рогатої
худоби, а найбільшим здобутком вченого – створення першого на Київщині
агрономічного кабінету, обладнаного колекцією експонатів з тваринництва [4].
Саме в цей час відкриваються й інші грані його
діяльності. Упродовж 1863-1873 років він обирається головним редактором
«Университетских известий», і в тому, що цей друкований орган завоював значну
популярність серед наукової спільноти є чимала заслуга Старіона Мартиніановича.
Він також зарекомендував себе як чудовий адміністратор, виконуючи в 1874-1877
роках обов`язки декана фізико-математичного факультету університету [5].
Для київського періоду творчості вченого також
було характерним опікування діяльністю сільськогосподарських товариств,
виставок та з`їздів. Починаючи з 1852 р. він був постійним членом комітету для
обладнання виставок сільськогосподарських витворів у Києві. У січні 1852 р. за
наукові заслуги у галузі сільського господарства його нагородили великою
золотою медаллю і грамотою Імператорського вільного економічного товариства. У
1855 р. вченого обирають членом-кореспондентом Казанського економічного
товариства, а з 1863 р. як дійсний член комітету шовківництва, відкритого при
Імператорському московському товаристві сільського господарства, він
переймається розбудовою нової для країни галузі [3]. Чимало зусиль доклав
професор С.М. Ходецький до відкриття Київського товариства сільського господарства
та промисловості. У червні 1874 р. вченого обрано замісником голови цього
товариства і затверджено його статут.
Аналізуючи науковий доробок професора
С.М. Ходецького, слід відзначити, що його найзначнішим здобутком є
монографічне дослідження «Руководство к уходу за крупным рогатым скотом» (1851), в якому викладено основи розведення,
виховання, годівлі, утримання, а також раціонального використання великої
рогатої худоби. Наводячи характеристику біологічних властивостей худоби, вчений
підкреслює, що поліпшувати їх слід не шляхом завезення порід іноземного
походження та їх схрещування з місцевою худобою, а вдосконалення останніх на
основі чистопородного розведення.
Напрям розвитку скотарства він розглядав у
тісному зв’язку з землеробством. За цим принципом поділяв Росію на дві обширні
частини: північну, що знаходилася у тісному зв’язку з землеробством, і
південну, в якій скотарство розвивалося як самостійний промисел. Південне
скотарство «достигло
весьма значительного развития, однако же не столько в качестве, сколько в
количестве скота… наибольшая часть южно-русских сельских хозяев, следуя
общепринятому обычаю, заботится преимущественно о том, чтобы как можно более
увеличить количество своих продуктов… Такая система хозяйства… препятствует
однако же совершенствованию всех ветвей скотоводства и оставляет их в
первобытном состоянии» [9, с. 3]. У північних і особливо центральних губерніях «есть в некоторых местах хорошие
породы разного скота; но породы эти распространены либо в малом виде, либо
только в немногих местностях: холмогорские коровы, вятские лошади, романовские
и решетиловские овцы и др.» [9, с. 5].
Професор С.М. Ходецький обмежував
можливості процесу спеціалізації великої рогатої худоби, вважаючи неможливим
поєднати м’ясний напрям з молочним, оскільки, на його думку, «нет ни одной породы крупного
рогатого скота, в которой все три главнейшие способности его (способность к
произведению мяса и жира, способность к произведению молока и способность к
работе), выраженные в высшей степени двух из этих способностей никогда не
соединяются в одной и той же породе»
[9, с. 8]. На той час також вважалося неможливим
поєднати у вівчарстві в одній породі тонке руно з високою м’ясною
продуктивністю, у свинарстві – сальні та м’ясні якості. Теорія вузької
спеціалізації певним чином була гальмом для розвитку тваринництва. Подальшою
практикою його ведення було доведено помилковість даного припущення. Отримано
породи великої рогатої худоби, зокрема симентальську, лебединську, які поєднали
у собі молочну та м’ясну продуктивність.
Чимало зусиль докладено Старіоном
Мартиніановичем до становлення вчення про індивідуальний розвиток
сільськогосподарських тварин. В центр цієї проблеми він поставив пізнання
біологічних характеристик, стверджуючи, що система розведення, виховання,
годівля й утримання можуть бути ефективними лише за умови їхнього узгодження з
властивостями тварин, зумовленими їх природою.
Пізнання властивостей сільськогосподарських
тварин повинно ґрунтуватися на знанні їх еволюції та систематичному вивченні
інших природничих наук, зокрема зоології, порівняльної анатомії та фізіології.
Походження різноманіття форм сільськогосподарських тварин пояснював різницею
добору, виховання, системи утримання, годівлі, господарського призначення,
клімату, місцевості та ґрунту. Він писав: «каждый вид животных, если только находится в странах,
существенно различествующих по климату, местности, почве и растительности, и
вследствие того подвергается различным физическим условиям жизни, не может
удержать совершенного единства во всех своих членах» [9, с. 23]. Однак, на думку вченого, цілеспрямована діяльність
людини впливає на тварин більше, ніж сама природа.
Старіон Мартиніанович надавав особливої уваги
вихованню тварин, підкреслюючи, що цей метод не повинен обмежуватися ретельним
доглядом за тваринами у молодому віці та відповідною годівлею, а й поширюватися
на період ембріонального розвитку, оскільки вже на цьому етапі закладаються
майбутні якості. Запропонував відповідні системи виховання з урахуванням
вікових особливостей тварин.
Таким чином, професором С.М. Ходецьким
здійснено значний внесок у становлення підвалин зоотехнічної науки в України.
Найзначнішим науковим доробком харківського періоду є розробка основ вчення про
індивідуальний розвиток сільськогосподарських тварин та наукової термінології з
вовнознавства. Київський період позначився розробкою раціонів для відгодівлі
великої рогатої худоби.
ЛІТЕРАТУРА:
1.
Вергунов,
В. А. Доробок ученого (наукова діяльність професора С.М. Ходецького у
тваринництві) / В. А. Вергунов // Тваринництво України. – 2007. –
№ 8. – С. 38-40.
3.
Державний архів
м. Києва. – Ф. 16. – Оп. 465. – Спр. 4750. – Арк. 299-311.
4.
Державний архів
м. Києва. – Ф. 16. – Оп. 465. – Спр. 4757. – Арк. 451-474.
5.
Державний архів
м. Києва. – Ф. 16. – Оп. 465. – Спр. 4765. – Арк. 457-486.
6.
Лобашев,
М. Е. Очерки по истории русского животноводства / М. Е. Лобашев.
– М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1954. – 342 с.
8.
Мирзоян,
Э. Н. История изучения индивидуального развития сельскохозяйственных животных
в России (середина ХVІІІ – первая треть ХХ ст.) /
Э. Н. Мирзоян. – М., 1961. – 155 с.
9.
Ходецкий, С. Руководство к уходу за крупным рогатым скотом. – Спб., 1851.