Ст. преп. кафедры истор. наук Романуха Александр
Николаевич
Ст. гр. ЭП-08Г Кравец
Дарина Владимировна
Донецкий национальный
университет экономики и торговли имени Михаила Туган-Барановского
РОКИ ПРАВЛІННЯ КАЛНИШЕВСЬКОГО П.І.
Життя Петра
Калнишевського і його діяльність – віддзеркалення історії Запорізької Січі, її
успіхів, труднощів та протиріч. Зовсім невипадкові трагічні долі останнього
кошового та самої Січі.
Ім’я П.Калнишевського доволі довго залишалось таємницею. Хто він
насправді – борець або жертва? Царський чиновник, впавший в немилість? Або він пішов на муки тому, що жадав кращої долі для
рідної України?
Народився Петро Калнишевський
1690 року в селі Пустовойтівка біля міста Ромни (нині Сумська область) у
козацько-старшинській родині Лубенського полку.
Талановитий державний діяч і
політик, патріот України Калнишевський стійко, невтомно і мужньо захищав
Запорозьку Січ від національно-колоніального наступу Російської імперії.
Відчайдушно і наполегливо намагався врятувати це останнє вогнище української
державності, волі, незалежності, економічного прогресу. З документів архіву
Коша Запорозької Січі відомо, що Калнишевський перебував на таких посадах:
·
1752
-1761 рр - похідний полковник;
·
1754
– 1761 рр – військовий осавул;
·
1762
р. – кошовий отаман;
·
1763
р. – військовий суддя;
·
1764
-1775 рр – кошовий отаман.
У 1751 році Розумовський
повідомив Кіш, що всі запорозькі землі на південь від Синюхи та Висі на 20
верст, простягаючись од Бугу до Дніпра, разом з устям річки Омельника,
віддаються під залюднення втікачам із Сербії, що прийшли на Україну під
проводом полковника Хорвата. Ще будучи військовим осавулом, Петро Іванович був
обраний до складу депутації, яка працювала в Петербурзі в 1755-1756 роках.
Депутація подала петицію про захоплення Ново-Сербією, Слобідським полком і
Донським військом запорозьких земель, намагалася заручитися підтримкою у
вирішенні цього питання гетьмана України Кирила Розумовського.
У 1765 році до Петербурга
відправилася нова делегація, яку очолював кошовий отаман Петро Калнишевський.
Знову били чолобитну за землі і просили вилучити Запорозьку Січ з управління
Малоросійської колегії і повернути в колегію іноземних справ.
Запорозька делегація ставила
питання про знесення з території Запорожжя поселень Ново-Сербії та фортеці
Святої Єлизавети, а також виведення царських військ. За указом тепер уже
Катерини ІІ була створена урядова Комісія, яка визначила, що ново сербські поселення
справді розташовані на запорозьких землях і розглянула проект переселення Нової
Сербії. Готуючись до війни з Туреччиною, Катерина ІІ хотіла задобрити Січ,
надіслала грамоту, в якій обіцяла вирішити справу відповідно прохання
запорожців. Однак Калнишевський сумнівався, що це буде зроблено і не помилився.
У 1771 році Калнишевський послав до Катерини ІІ делегацію зі
скаргою про захоплення запорозьких земель Єлисаветградською провінцією і знов
безрезультатно. Кошовий отаман не тільки відстоював кордони Запорозької Січі, а
й організовував і стимулював швидке заселення її просторів. Сприяв переселенню
селян з Лівобережної і Правобережної України, Слобожанщини. Незважаючи на
вимоги поміщиків, не видавав із Січі втікачів. За наказом Калнишевського, звільнені
з полону українські бранці теж поселялися на Запорозькій землі. Козаки
допомагали їм облаштувати своє господарство. Кошовий дбав про розвиток
хліборобства й торгівлі. Політика Калнишевського, направлена на збереження та
зміцнення Запорозької Січі, звичайно ж, не влаштовувала царизм і кошового
намагалися усунути від влади.
У російсько-турецькій війні
1768-1774 р., Калнишевський очолював діюче Запорозьке військо, виявляючи
неабиякий організаторський хист, талант полководця і особисту хоробрість. Він продемонстрував
також вміння орієнтуватися в політичній обстановці і надзвичайну дипломатичну
гнучкість. За бойові заслуги в кампанії 1770 року, Військо запорозьке було
нагороджено грамотами, кошовий отаман – золотою медаллю з діамантами. Успіхи у
війні, до яких доклав чимало зусиль Петро Калнишевський, стали початком його
тривалої неволі. Зміцнивши свої позиції в Причорномор’ї, царизм вирішив у 1775
році ліквідувати Запорозьку Січ, яка за своїми демократичними традиціями,
фермерським характером господарства не вписувалася в самодержавно-кріпосницькі
порядки Росії.
Після зруйнування в червні 1775
р. царськими військами Нової Січі, П. Калнишевський був заарештований. Григорій
Потьомкін, який колись називав його „вельмишановним люб’язним батьком своїм”,
розпорядився відправити його без суду і слідства у довічне заслання і
ув’язнення, із забороною не лише листування, але й усякого спілкування з
людьми. Про сумну долю колишнього кошового не могли довідатися навіть найближчі
родичі. Лише майже через століття дослідники встановили, що кошового Петра
Калнишевського заслали у Соловецький монастир із суворим наказом тримання „під
неослабною і посиленою вартою солдатів”.
Документи свідчать, що останній
кошовий отаман запорожців спочатку 12 років просидів замурований у казематі, а
потім ще 13 років перебував у іншому казематі, з якого він мав змогу під
караулом тричі на рік ходити до церкви, але без дозволу розмовляти з будь-ким.
2 квітня 1801 року указом
Олександра І, Петро Калнишевський був звільнений з монастирської тюрми. Але
хворий, сліпий кошовий тепер уже за власним бажанням залишився у монастирі, де
й помер 31 жовтня, в суботу, 1803 року на 113 році життя. Поховано його на
головному подвір’ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором, про що
свідчила масивна надгробна плита. Але є дані, що плита була перенесена в інше
місце. Отже, щоб здійснити задум про перевезення останків кошового в Україну,
потрібно тепер відшукати могилу. Потрібна, звичайно і домовленість між урядами
України та Росії.
Петро Калнишевський є гордістю
українського народу, ним може пишатися все людство, як чудовим взірцем
особливої, надзвичайної, нескореної людини.
Література:
1.
Часопис
української історії. – К., 2007. – Вип. 8. – С. 5-12.
2.
Кулиняк Д.І.
Останній кошовий Петро Калнишевський.- К.,1991
3.
Земляки.
Альманах Сумського земляцтва в Києві. – Суми: Собор, 2004. – С.101-105.