Худоба Н.В.

Львівський національний університет імені Івана Франка, Україна

e-mail:

Загальна характеристика австрійського кримінально-процесуального кодексу 1873 року

Однією з найважливіших функцій держави є регулювання суспільних відносин шляхом встановлення загальнообов'язкових правил поведінки, у тому числі прийняття кодексів.

У сучасних умовах утвердження незалежності України науковці та практики дедалі частіше звертаються до проблем удосконалення правового регулювання. Проте, деякі його аспекти досі залишаються неурегульованими, а наявні нормативні положення часто є теоретично недосконалими, що негативно відбивається на процесі правотворення і правозастосування. Свідченням цього є значна кількість змін і доповнень до кодексів, інших законодавчих актів, колізії та суперечності між діючими нормами та багато ін.

Необхідною передумовою подальшого удосконалення та розвитку правотворення та правозастосування є комплексне використання здобутків теорії і практики правотворчості. Тому важливого значення набуває врахування світового і національного історичного досвіду.

Особливий інтерес викликає період перебування українських земель, зокрема, Галичини, у складі Австрії - з 1772 p., а з 1867 р. - у складі Австро-Угорщини. Як зазначав Возняк М. при першім розборі Польщі в 1772 р. перейшла Галицька земля до Австрії. Українську націю творив тоді темний селянин і священик. Не було ні маєтного міщанства ні багатих торговців і купців; ремесла стояли низько, а торговля була в жидівських руках. Проте, цікавим і теоретично актуальним питанням правотворчого процесу та правозастосовчої діяльності в Австрії та Австро-Угорщині, зокрема, і у Галичині, досі приділялося недостатньо уваги.

Кодифікація кримінально-процесуального права Австрії розпочалась у XVIII столітті, коли в 1768 р. в Австрії був затверджений Маріїєю Терезією кримінальний кодекс (Constitutio Criminals Theresiana), який отримав скорочену назву «Терезіана». Кодекс цей складався з двох частин, з яких перша частина стосувалася процесуального. Друга – матеріального права. Система покарань була дуже жорстокою, процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням тортур. Кодекс цей не діяв у Галичині в матеріального права, але був запроваджений там з 1774 р. в частині процесуального права.

Головним законодавчим актом, що регулював кримінальний процес на території Галичини австрійський кримінально-процесуальний кодекс, прийнятий 23 травня 1873 року. Цей кодекс був результатом двадцятирічної кодифікаційної роботи групи вчених під керівництво відомого професора кримінального права з Відня Юліуша Глясера, який згодом став міністром юстиції Австрії. За дванадцять років було підготовлено 10 проектів, поки 23 травня 1873 р. не був затверджений новий кримінально-процесуальний кодекс, який з невеликими змінами діяв до жовтня 1918 року.

Австрійський кримінально-процесуальний кодекс 1873 р. складався з 27 розділів і мав 494 параграфи. Цей кодекс поширював чинність на всю територію імперії, у тому числі й на Галичину, що перебувала у складі Австрії.

Кримінально-процесуальний кодекс закріплював основоположні принципи кримінального процесу, а саме:

1) процес розпочинався лише за наявності скарги (ст. 2);

2) процес здійснювався уповноваженими законом органами від імені
держави (ст. 2, 34);

3) усність процесу (ст. 2, 58, 311, 458);

4) гласність процесу (ст. 228, 312, 456);

Усне проведення судового процесу та його відкритість для громадськості стали можливими під час розгляду справи і частково в ході слухання оскарження вироку. Попереднє розслідування залишалось протокольною і таємною процедурою.

5) принцип так званого змішаного судочинства - запровадження суду присяжних стосовно політичних справ (ст. 297-351);

6) обов’язок державного обвинувача довести вину обвинуваченого. Обвинуваченому гарантувалось його право не давати показання проти себе.

7) проводилась ідея вільної оцінки доказів, а також проводилось винесення судового рішення на підставі внутрішнього переконання суддів (ст. 258, 458).

Питання про наявність складу злочину вирішували присяжні після ретельної перевірки усіх доказів «за і проти» шляхом висловлювання свого переконання. Принцип остаточного здійснення судового процесу знав лише два види завершення основного слухання:

1. винесення вироку;

2. визнання підсудного невинним.

Варто зазначити, що були випадки, коли судовий процес міг завершитися зупиненням процесу, наприклад, при неспроможності звинуваченого брати участь у процесі.

Юридична чинність кримінально-процесуального кодексу 1873 р. не поширювала свою дію:

1) на осіб, що підлягали юрисдикції військових судів;

2) на осіб, які користувались правом «закраєвості» (імунітетом), тобто на закордонних послів та осіб, які входили до штату посольства, консулів іноземних держав, адже міжнародні договори давали їм право недоторканності;

3) на в'язнів, які відбували покарання у самостійних карних закладах, за злочини, вчинені в закладі, бо вони підлягали підсудності лише адміністрації в'язниці;

4) на неповнолітніх, бо вони взагалі не підлягали кримінальній відповідальності.

5) Варто звернути увагу нате, що основною фігурою у австрійському кримінальному процесі є підозрюваний. Це є особа, щодо якої велося дізнання. Після проведеної перевірки обставин, що були підставою для дізнання у випадку, коли орган попереднього слідства розпочав слідство, ця особа ставала обвинувачем аж до вручення їй обвинувального висновку. Коли ж обвинувачений поставав перед судом, його називали оскарженим. На дізнанні та попередньому слідстві, зазвичай, не вживався термін «підозрюваний», а на кожній стадії попереднього слідства особу називали «обвинувачем». Кодекс також чітко не дотримувався розмежування термінів у кожному випадку, де слід було говорити «оскаржений», а де – «обвинувачений».

Важливе значення для правового статусу обвинуваченого мало правильне застосування до нього запобіжного заходу. Найчастіше осіб, що фігурували у кримінальних справах як підозрювані, обвинувачені, підсудні – заарештовували. Розрізняли тимчасове затримання й арешт. Перше затримання могло мати місце лише на стадії дізнання, яке здійснювала поліція. Підставою для такого затримання була підозра у вчинені злочину. Кримінально-процесуальний кодекс 1873 р. дозволяв тимчасове затримання і без цієї підстави у випадках вчинення бунту, порушення громадського прядку значною кількістю осіб. Тимчасове затримання поліцією могло тривати 24 години, після чого при наявності підстав і потреб для подальшого затримання особи мала бути прийнята відповідна постанова суду. Якщо таку постанову не приймали затриманого необхідно було негайно звільнити з-під варти.

Термін арешту під час арешту під час слідства та дізнання становив близько два місяці та міг бути продовженим до трьох місяців на підставі спеціальної ухвали апеляційного суду за поданням прокурора.

Необхідно зазначити, що затримати особу можна було лише на підставі ордеру, в якому необхідно вказати причину.

У кримінально-процесуальному кодексі 1873 р. було задеклароване право обвинуваченого під час судочинства користуватися рідною мовою. В судових органах українці могли вільно користуватися українською мовою як усною так і письмовою, що гарантувалось ще Конституцією Австрії від 21 грудня 1867 р.

У австрійському кримінально-процесуальному кодексі 1873 р. було визначено такі стадії кримінально процесу, це зокрема:

1. стадія порушення кримінальної справи;

2. стадія дізнання, яка завершувалася складанням обвинувачувального висновку;

3. підготовча стадія кримінального процесу;

4. стадія судового засідання;

5. стадія встановлення виду покарання для обвинуваченого;

6. стадія винесення вироку;

7. стадія оскарження вироку. На проголошений вирок окружного суду можна було подати апеляцію, а на вирок суду присяжних - касаційну скаргу;

8. стадія виконання вироку суду.

Таким чином, аналіз норм та інститутів австрійського кримінально-процесуального кодексу 1873 р. дає право стверджувати, що вони були досить демократичними, незважаючи на те, що австрійське кримінально- процесуальне законодавство, яке діяло на території Галичини, було застарілим і недосконалим та сприяло утвердженню позицій Австрії та Австро-Угорщини у використанні та експлуатації західноукраїнських земель.

Саме тому дослідження правових положень кодексу 1873 р. є актуальним для історико-правової науки, а також сприятиме роботі законодавців та правознавців у напрямі удосконалення сучасної правотворчої та правозастосовчої діяльності.

Література:

1. Возняк М. Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії / М.Возняк. – Львів:З друкарні видавничої спілки «Діло», 1924. – 180 с.

2. Кульчицький В.С., Бойко І.Й., Мікула О.І., Настасяк І.Ю. Апарат управління Галичиною у складі Австро-Угорщини. – Львів, 2002. – 88 с.

3. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст. – 1939 р.). – Івано-Франківськ, 1993. – 200 с.

4. Лозинський М. Галичина в життю України/ М.Лозинський. – Відень: Накладом «Союза визволення України» з друкарні Ад. Гольгавзена в Відні, 1916. – 64 с.

5. Никифорак М.В. Буковина в державно-правовій системі Австрії 1774-1918 рр. – Чернівці, 2004. – 384 с.

6. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2001. – 320 с.

7. Гловацький І.Ю. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (1921-1939 рр.). – Львів: Тріада плюс, 2003. – 348 с.

8. Law on Personal Freedom: Adopted on 27 oct. 1866 [Електронний ресурс] //Режим доступу: http: // www.servat.unibe.ch/law/iclav_indx.htm.

9. Staatsgrundgesetze des Kaisertums Österreich vom 21. Dezember 1867

[Електронний ресурс] // Режим доступу: http: // www.verfassungen.de/at/leiste67.htm.

10. Markow D. Die russische und ukrainishe Idee in Osterreich / D. Markow. – Wien und Leipzig: Verlag L. Rosner & C.W. Stern, 1912. – 32 s.

11. Józef Wawel –Louis. Рoczątkowe Sądownictwo Austriackie w Galicyi (1772-1784). – Lwów, 1897. – 224 s.