Лілія Сімків

к.е.н., доцент, Івано-франківський національний технічний університет нафти і газу,

м.Івано-Франківськ

Напрямки підвищення рівня фінансової самодостатності регіонів України

Передумовою побудови демократичної держави є підвищення рівня фінансової самодостатності регіонів. Від фінансових можливостей залежать в кінцевому підсумку їх розвиток та реальні владні функції. Варто зазначити, що економічний розвиток більшості країн з ринковою економ-мікою зумовлений зростанням ролі фінансів місцевих органів влади в розв’язанні численних завдань повсякденного життя. Ця проблема є однією з ключових у процесі державного будівництва і в Україні. Адже без стабіль-них і достатніх фінансових ресурсів не може відбуватися економічний розвиток регіонів, існувати дієздатна і ефективна місцева влада.

Фінансову незалежність регіонів потрібно розглядати, перш за все, як

економічний простір для їх діяльності у межах певної території на принципах економічної ефективності та економічної доцільності. Передумовою фінансової незалежності є децентралізація влади і розподіл повноважень, відповідальності, а отже, і фінансово-економічної бази між центром і регіонами, місцевими органами управління.

Сьогодні висока централізація бюджетних коштів може бути виправ-дана їх обмеженістю. У цьому випадку органи місцевої влади повинні відповідати за вирішення обмеженого кола питань, а в усьому іншому – бути виконавцями централізованих рішень. Однак така система міжбюджетних відносин вимагає розробки чітких критеріїв оцінки виконання делегованих функцій для здійснення контролю за цільовим і ефективним використанням державних коштів [1].

Тому підвищення рівня фінансової самодостатності регіонів шляхом посилення бюджетної децентралізації та зростання доходів місцевих бюджетів є ефективним напрямком бюджетної політики держави. Головним завданням в цьому плані є зменшення залежності регіонів від державного бюджету.

Негативний вплив на формування місцевих бюджетів має також несвоєчасність прийняття державного бюджету та його дефіцитність внаслідок переважання витратної частини над доходною. За тривалий період лише бюджети 2000 і 2002 рр. були профіцитними.

Скорочення реальних доходів центрального та місцевих бюджетів, погіршення платіжної дисципліни вкрай ускладнило ситуацію із забезпеченням їх збалансованості та фінансуванням запланованих заходів. Водночас постійне посилення соціального навантаження на бюджет, здійснення керівниками бюджетних установ і організацій витрат у значно більших розмірах, ніж передбачено, негативно позначається на економічному розвитку територій. Збільшення частки власних доходів у місцевих бюджетах може значною мірою спричинити зростання самостійності органів місцевого та регіонального самоврядування, а також активізацію їх діяльності. Базування місцевих бюджетів на власних доходах дає можливість вільніше використовувати їх на фінансування пріоритетних заходів, що проводяться органами місцевої влади, створює також передумови для зацікавлення органами управління у збільшенні частини доходів, сприяючи розвитку прибуткових підприємств і підприємництва в цілому. Це, в свою чергу, призведе до підвищення рівня послуг в регіоні, раціонального використання місцевої сировини, зростання виробництва.

В умовах фінансово-економічної кризи регіонам довелося скорочувати бюджетні видатки на реалізацію інвестиційних програм, що негативно позначилося на вирішенні важливих питань не тільки економічних (удосконалення інфраструктури, забезпечення державних та муніципальних замовлень), а й соціальних (будівництво соціального житла, реконструкція аварійного житла, створення нових робочих місць).

Враховуючи вищесказане, серед основних напрямків підвищення рівня фінансової незалежності місцевих бюджетів можна назвати наступні:

- зростання частки власних доходів місцевих бюджетів через реформу політики доходів бюджету;

- виділення місцевим бюджетам фінансових ресурсів, достатніх для виконання органами регіонального управління та органами місцевого само-врядування затверджених загальнодержавних соціальних програм розвитку;

- продовження практики надання субвенцій місцевим органам влади на проведення заходів щодо запобігання аваріям і техногенним катастрофам та виконання інвестиційних проектів;

- удосконалення методики розрахунку трансфертів з урахуванням реальних витрат на надання державних послуг і фактичної податко-спроможності територіальних громад;

- забезпечення фінансовими ресурсами передачі у комунальну влас-ність місцевих громад державного майна, житлового фонду та інших об’єктів власності;

- удосконалення існуючої системи оподаткування малого та серед-нього бізнесу;

- збільшення інвестиційної складової бюджету на розвиток інфра-структури в регіоні;

- удосконалення механізму сплати місцевих податків і зборів;

- підвищення ефективності діяльності фінансово-кредитних установ, що перебувають у власності місцевих органів влади з метою залучення грошових заощаджень населення у вигляді інвестицій.

Література

1.Буряченко А.Є. Удосконалення фінансового механізму місцевих бюджетів / А.Є. Буряченко, М.П. Палій //Фінанси України. – 2003.- №8.- С.46.

2.Шульц С. Економічний простір України: формування, структуру-вання, та управління / С. Шульц. – Львів: ІРД НАН України, 2010.-С.291. (Серія «Проблеми регіонального розвитку»).

Додержання цієї вимоги дозволить:

–підвищити відповідальність місцевих органів , а відповідно і ефектив-ність державних витрат ;

– здійснювати парламентський контроль за роботою апарату управління .

Ряд країн з розвинутою ринковою економікою використовують дві ф?орми такого розподілу. В першому випадку центральні та місцеві органи влади самостійно визначають як види податків, так і відповідні податкові ставки. У другому – податкові надходження розподіляються між бюджетами різних рівнів у центрі [73, c.39].й

Кожна з цих систем має свої переваги і недоліки. При використанні першої з них місцеві та регіональні органи влади отримують повну незалежність у проведенні податкової політики і можуть досить гнучко пристосувати бюджетні надходження до витрат. Проте можна назвати і ряд негативних рис, а саме:

– небезпека багаторазового оподаткування одних і тих самих об’єктів;

– можливість виникнення реґіональних відмінностей у розмірі податків, що приведе до переміщення виробничих факторів і міграції населення;

– поява великої кількості різних, неузгоджених між собою податків;

– неможливість проведення єдиної економічної та фінансової політики;

– умови життя населення по всій країні будуть також досить відрізнятися.

Щоб уникнути багаторазового оподаткування , кожному рівневі влади можна передати в розпорядження певні види податків або надавати право змінювати в заданих межах податкові ставки .

При використанні другої системи розподілу податків і зборів , самостійність місцевих органів влади залежить від можливості їх участі у формуванні податкового законодавства . Тобто у відповідних актах може бути встановлено , що податкові закони не можуть прийматися без їх згоди. Переваги цієї системи полягають у тому , що єдині податки і централізоване управління ними дозволяють проводити ефективну податкову політику. Крім того, зміни в податкових надходженнях позначаються одночасно на бюджетах усіх рівнів і ризик цих змін розподіляється між усіма .

Вирішення питання про те, якій із згаданих систем слід віддати перевагу, залежить не тільки від економічних, але й політичних цілей та традицій країни . Як правило , при виборі податків , які розподілятимуться між бюджетами всіх рівнів і податків , які самостійно визначатимуться центральними та місцевими органами влади , використовують ряд постулатів.

По-перше , кожний рівень влади повинен мати повноваження, закріплені законодавчо , на право зарахування до власного бюджету хоча б одного важливого податку . При цьому слід виходити з принципу еквівалентності , згідно з яким місцеві органи влади дістають право , насамперед , на податки за ті послуги , що здійснюються на місцевому рівні та можуть мати територіальні відмінності .

По-друге, податки, що стягуються не за принципом еквівалентності, а за принципом платоспроможності, та виконують перерозподільну функцію, повинні формуватися на основі єдиних законодавчих норм, встановлених центральними органами влади .

По-третє, податки, доходи від яких є чутливими до змін у кон’юнктурі, доцільно передавати в розпорядження центральних органів влади, так як заходи стабілізаційної політики належать до їх компетенції, а результати поширюються по території всієї країни.

По-четверте, податки, що стягуються не за принципом еквівалентності та надходження від яких мають великі реґіональні відмінності, необхідно зараховувати до центрального бюджету .

По-п’яте, податки, частка яких у загальній сумі податкових надходжень зростатиме, доцільно передавати у розпорядження бюджетів тих рівнів, для яких збільшення витрат є бажаним [138, c.465].

Для сприяння розвитку виробництва в конкретних реґіонах можна було б ввести в законодавство положення про можливість одержання місцевими бюджетами доходів у вигляді надбавок до державних податків. Подібне регулювання протягом багатьох років практикується в країнах з розвинутою ринковою економікою. Так, у Франції введено 2.5% надбавки до ПДВ, у Бельгії – надбавки до ділового податку, податку на інвестиційний дохід тощо . Ці заходи вже підтвердили свою життєздатність та ефективність, маючи велике фіскальне значення для місцевих та регіональних бюджетів. Важливо законодавчо визначити податкові гарантії на рівні не тільки областей, але також міст і районів . Це створить умови для розвитку місцевої ініціативи та покращить контроль за використанням фінансових ресурсів країни .

Однак не слід забувати, що повне самофінансування, принаймі в частині реґіонів, неможливе. Адже вони мають різний рівень соціально-економічного розвитку, зумовлений природними та історичними передумовами . Особливою проблемою є наявність в окремих з них порівняно високих доходів, які суттєво перевищують видатки. За цих обставин проблеми бюджетного вирівнювання продовжують загострюватися, особливо у нинішній економічній ситуації . Це зумовлюється такими чинниками :

- нерівномірністю розміщення виробничого потенціалу по території;

- неоднаковою щільністю населення в кожному реґіоні;

- нерівномірним розміщенням природних та інших ресурсів, кліматичними умовами;

- різноманітними історичними і соціальними відмінностями окремих територій;

- нерівномірністю податкового потенціалу реґіонів, їх податковою базою;

- наявність різних потреб окремих територій у бюджетних видатках.

Центральній владі стає дедалі важче здійснювати бюджетне вирівнювання для забезпечення єдиного стандарту послуг, які надаються за рахунок бюджету по всій території держави.

За цих обставин зростають обсяги перерозподілу фінансових ресурсів безпосередньо через Державний бюджет України. А це піддається критиці як з боку представників влади “багатих” територій, так і окремими політичними силами. Тому стає очевидним, що потрібні нові кроки у цьому напрямку, які б базувалися на глибокому науковому аналізі нинішнього рівня фінансової забезпеченості регіонального розвитку, і на цій основі пошук відповідних важелів щодо його удосконалення.

Одним з таких важелів може служити законодавче закріплення принципово нової системи вирівнювання доходів та видатків бюджетів різних рівнів, інакше кажучи, якнайшвидше розв’язання проблеми фінансового вирівнювання для забезпечення мінімальних розмірів місцевих та регіональних бюджетів.

Фінансове вирівнювання протягом десятиліть функціонує і вдосконалюється у більшості країн з розвинутою ринковою економікою. Воно завжди було і залишається однією з важливих функцій держави.

Ключовим інструментом у системі фінансового вирівнювання будь-якої країни є державні мінімальні стандарти послуг, що мають надаватися по всій території з метою забезпечення єдиного рівня життя. Однак до сьогоднішнього дня не існує науково обґрунтованого чи підтвердженого розрахунками єдиного проектування величини витрат на одного жителя в межах усієї України. Адже відповідно до Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” саме цей показник має бути базою для визначення розміру мінімального бюджету місцевих органів влади.

Проте немає достатнього розуміння серед фахівців щодо методики розрахунку бюджетної забезпеченості на одного жителя. Проведене дослідження дозволяє стверджувати , що цю величину можна визначити тільки на основі матеріальних витрат, тобто враховуючи витрати електроенергії, тепла, води, обладнання, медикаментів, продуктів харчування тощо. З іншого боку, значна частина витрат місцевих та регіональних бюджетів, зокрема, комунальні послуги, капітальні вкладення, витрати на управління, підтримка окремих груп виробників мало залежить від кількості жителів і є умовно-постійною величиною. Крім того, бюджетна забезпеченість буде різною залежно від співвідношення сільського та міського населення.

Мінімально необхідні видатки обчислюються за єдиним або груповим соціальними та фінансовими нормами вищестоящими органами виконавчої влади на основі діючих законодавчих актів, з урахуванням індексу інфляції в межах фінансових можливостей та відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Виходячи з цих принципів і сформовано прогнозні показники видаткової частини бюджетів областей на 1999 рік. В умовах обмеженості коштів це дає можливість врахувати особливості адміністративно-територіальних утворень і забезпечити мінімальний рівень надання соціально-культурних послуг.

Такий підхід до формування видаткової частини місцевих бюджетів через об’єктивно існуючі відмінності щодо рівня промислового, сільсько-господарського виробництва, екологічного, природного та демографічного стану приводить до визначення різних розмірів видатків на одного жителя. У середньому по бюджетах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя цей показник становить 254,5 грн. І його значення коливається від 216,8 грн. в Донецькій області до 308,2 грн. в Київській.

Це особливо характерно для показників видатків на фінансування установ освіти, охорони здоров’я, культури.

Загалом не треба забувати, що між реґіонами існують істотні відмінності щодо вартості надання послуг. Це можна пояснити через різницю в демографічному складі населення та рівні індустріалізації чи, навпаки, питомої ваги населення реґіону, що мешкає на селі й займається сільським господарством. Так, у певних реґіонах видатки на фінансування установ освіти на одного мешканця можуть бути вищими через його аграрну спрямованість, але з цієї ж причини витрати на інші потреби будуть меншими. Цей показник приблизно на 20% вищий за середній по країні в сільській місцевості і на 20% нижчий в містах. Тоді як середньодушові витрати на охорону здоров’я та соціальний з