Продовольча політика на Мелітопольщині

у 1932-1933 роках за партійними документами і свідченнями очевидців

Гудзь В. В., Тяжкороб І.О.

Мелітопольський державний педагогічний університет імені Богдана Хмельницького, Україна

Вивчення і осмислення історії голоду в Україні 1932-1933 років залишається актуальним і в суспільно-політичному і в науковому вимірі. Попри існуючий величезний історіографічний масив з історії національної трагедії, є подальша потреба у дослідженні її регіональних особливостей. До 75-річчя Голодомору на Півдні України, як і в інших регіонах, здійснено значну пошукову роботу по збору і публікації свідчень людей, котрі пережили Голодомор. З’ясовано, що на території нинішньої Запорізької області найбільше постраждалих від Голодомору 1932-1933 років було у Мелітопольському районі. Документально підтверджено, що з 67 населених пунктів Мелітопольського району 49 постраждало від штучного голоду [1].

Мета даного повідомлення – охарактеризувати порядкування місцевої влади під час голоду у селах Мелітопольського району (який у до 1939 р. входив до Дніпропетровської обл.), опираючись на опубліковані документи і власні записи спогадів свідків голоду.

Про антиселянську спрямованість комуністичного режиму і його місцевих представників свідчить ряд заходів, проведених у 1932 р. 7 серпня партійні активісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах, адже тоді було введено ганебний сталінський закон «про п’ять колосків», що передбачав смертну кару за розкрадання «соціалістичної власності». Якщо ж «перукарів» (людей, що стригли в полі колоски) заставали на місці, їм загрожувала загибель на місці від озброєної охорони з місцевих активістів. Наприклад, Іван Михайлович Лябах з с. Констянтинівки пригадав: «Коли вже пішли колоски, почали люди зрізати їх і їсти. А в колгоспі суворо заборонялося брати хоча б одну колосинку. …Був і такий випадок. Товариш мій, Андрій, охороняв поле з колгоспними буряками. Пішла на те поле його рідна сестра зірвати бурячину, щоб з’їсти. А він узяв, дурень, та й убив її. Потім узяв та й на городі сестру свою і закопав. Такий відданий партії був!» [2, с.26]. Ось така, як видно, була тоді «соціалістична законність». Масові випадки так званого «самосуду», які безкарно чинили активісти сільських рад, уповноважені з хлібозаготівель, окремі члени районних органів радянської влади – один із доказів геноциду в селах України.

У весь період хлібозаготівель, а особливо восени та взимку 1932-1933 років досить широко застосовуються репресивні заходи стосовно тих, хто не виконував контрактаційних обов’язків. Карали і «розкрадачів» хліба – дійсних і вигаданих. Тих, хто намагався йти проти загальної «лінії» або просто критикували виключали з партії, засуджували, щоб вони не заважали» допомагати пролетарській державі» у хлібозаготівлях. Саме у цей час з’являються та стають в ходу ярлики «куркульський агент», «опортуніст» [3, с.87].

Ось, наприклад, витяг із постанови бюро Мелітопольського райкому від 22 січня 1933 року. «Слушали: о выступлении Нефедова на партийном собрании в селе Мордвиновка с заявлением, что возвращение натуравансов неправильное, что колхозники пухнут с голода. Постановили: За кулацкую агитацию против хлебозаготовок Нефедова из партии исключить. Поручить следственным органам привлечь Нефедова к ответственности. За секретаря РПК Л. Фельдман» [4, арк.27 ].

Як свідчить Л.Пінчук із с. Піщане (нині околиця Мелітополя), були й інші причини розправ над людьми: «Комуняки вирішили відібрати зерно в бідняків, які й так були голодні. На нашій вулиці (Калініна) в батьків було два амбари з зерном, ми могли пережити той голод. Батьку пообіцяли якщо він буде робити доноси, то його родину не чіпатимуть. А на кого доносити, на брата чи сусідів? В них малі діти! Пригадую, як комуняки кирзаками з хати випинали батька. Більше ми його не бачили» [5].

Щодо окремих сіл масово застосовувався на практиці метод «чорних дощок». На них заносилися господарства, що відставали у виконанні розверстаних їм планів хлібозаготівель. З листопада у газеті «Зоря», органі Дніпропетровського обкому партії, вже фігурує рубрика «Чорна дошка». Альтернатива для селян, заблокованих селах-гетто, була одна: або віддати весь хліб державі, а самим вмирати в муках голоду, без продуктів і палива, або чинити опір і бути кинутим у в’язницю чи висланим у Заполяр’я. А рішення райпарткому та райвиконкому по іншому «чорному» колгоспу – „Радстеп» – виглядить як вирок. У першому пункті наказується вилучити весь хліб, виданий колгоспникам, а другий варто навести більш повно: «2. В течение 48 часов полностью взыскать с колхоза долг и по кредитам и прочие задолженности колхоза… в том числе весь размер мясного налога плюс пятнадцатимесячный штраф мясом, по истечении этого срока… у каждого колхозника, и в первую очередь у уже исключенных из колхоза произвести изъятие скота, домашней птицы и прочего ценного имущества». Третім пунктом «рекомендацій», селян зобов’язано за три дні здати ще «ориентировочно» 200 тонн начебто схованого хліба [6, с.87-88].

Ці заходи доповнювалися арештами і депортаціями людей за рознарядкою. Як простежив В. Мітков, «Первым делом начались повальные аресты. Об их массовости свидетельствует тот факт, что количество всех арестованных по Днепропетровской области, к 1 февраля 1933 года, перевалило за 25 тысяч (тысяча из них были членами компартии), что в среднем составляло более чем по тысяче арестованных в каждом из 23-х районов области, в том числе и в Коларовском» [7, с.59].

Показова доля одного із селян Констянтинівки: «…у приміщенні сільської школи відбувався показовий суд над «злочинцем». Засудили його за те, що він приховав лантух зерна, аж на сім років. Вирок було виконано, а через деякий час прийшла у село звістка про те, що Олексій Захарович загинув на засланні від голоду» [8].

А ось витяг із закритої постанови Мелітопольського райпарткому від 2 січня 1933 р. „Постановили: Наметить к высылке 50 хозяйств злостно саботирующих хлебозаготовки – по Константиновке – 25 хоз[яйств], Николаевке – 15 хоз[яйств], Чехограду – 10 хоз[яйств]. …Срок 2 дня [9, арк.7]. Карали, в числі інших, цілий Мелітопольський район, куди з грудня 1932 р., якраз на зиму, „до решительного изменения в выполнении хлебозаготовительного плана» заборонено довіз промислових товарів, включно із сірниками, гасом, одягом тощо. Цитовані директиви і їх здійснення – прямі докази геноциду влади проти народу сатанинським способом.

Лише навесні 33-го, коли коса голодних смертей загрожувала подальшим планам сівби і продрозкладки «чорні дошки» скасовано. Але залишалися інші елементи системи засобів розправи з тими, хто чинив будь-який опір зажерливому червоному Молоху. Серед них і введення 31 грудня паспортної систем із пропискою, і облави на втікачів з України в російських областях, і заборона в’їзду в республіку іноземним журналістам, навіть заборона поштових посилок у величезну резервацію, в яку перетворили комуністичні нелюди світову житницю.

Серед численних народних підтверджень цих фактів – спогади Ф. Мордика, у якого померли від голоду малолітні брат і сестра: «В Константиновке в ту пору было много русских. Под их контролем и проводились «хлебозаготовки». Коли ж частина сім’ї Ф. Мордика ледь вибралася в Орловську область, то: «В марте 33-го всех всех беглецов, обитавших в ближайших деревнях под. конвоем вооруженных ружьями мужиков согнали во двор небольшой, огороженной високим забором церквушки. … Хохлы не хотят работать, говорили мужики с ружьями. Они под конвоем отвели нас на станцию и в неотапливаемых вагонах отправили обратно в Украину – работать» [10].

Словом, як вважають Любов і Тетяна Солов’ян із села Троїцького, «У ті страхітливі місяці робили ніби все можливе, щоб людей якомога більше поморити голодом». Вони так і не випросили жменьки борошна у голови колгоспу для вмираючого у 40 років батька і втратили, у січні-червні 1933 р., крім батьків, шестеро братів і сестер [11].

Щоб вижити, хлібороби приховували продукти, а при їх вилученні переходили на нелюдські харчі: Типовим є свідчення Н. П. Веретельник з с. Новомиколаївки. На питання, чи можна було врятувалися від голоду вона відповіла «Можна, ми шили багато маленьких сумочок і понасипали туди по півтора відра зерна і позасипали у полі, де нема ні доріг, нічого». Проте, -- свідчить селянка – «Та були такі тварюки, шо доносили, хотіли вислужиться». Тоді людей «Били страшно, до смерті і висилали» [12]. А їли, за свідченнями цього та інших свідків людомору, грицики, лободу, какиш, клей на абрикосах, цвіт акації., залишки гнилих овочів на городах, свійських і диких тварин, птахів та ін. Засвідчені в районі і випадки канібалізму та трупоїдства

Селяни нерідко чинили опір насильству. З іншого боку, охоче сприяли у „вибиванні» планів хлібоздачі, а фактично у фізичному винищенні людей, односельці, які намагалися поживитися з плодів своєї іудиної праці. У спогадах багатьох свідків підтвержується факт хижацької поведінки тих активістів, місцевих і присланих, по-суті, грабіжників від влади, що не гребували навіть склянкою квасолі чи цвілим сухарем, вирваним з рук дитини! Тож, як переконаний Іван Шураєв, який опухав віл голоду 14-річним хлопцем, «Без вмешательства властей такого голода, конечно же, не было бы. Людей можно было спасти» [13].

Про розмах репресій влади проти селян району можна судити із того факту, що, за нашими підрахунками, у всіх 44 селах і хуторах, щодо яких зібрано свідчення очевидців трагедії, влада застосовувала конфіскації зерна, продуктів, харчів, худоби, птиці.

Щодо людських жертв, то вони перевищили втрати війни. В. Постол наводить підрахунки свого сусіда, який працював у Кнстянтинівській сільраді: «Я підняв усі документи і зробив особисті підрахунки. Виходить, що померло тоді на селі не менше, ніж 2000 чоловік» [14]. Ці дані загалом співпадають з підрахунками істориків і означають, що у 1932-1933 рр. в регіоні загинуло близько 20% селян.

Отже, проаналізувавши численні історичні факти із показань свідків трагедії і дій влади, маємо підстави стверджувати, що голод на Мелітопольщині мав характер геноциду, спрямованого Кремлем проти непокірного селянства. Це, власне, частково визнано у відомій Постанові ЦК Компартії України від 26 січня 1990 р. «Про голод 1932-1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів», де констатовано: «Архівні матеріали свідчать, що безпосередньою причиною голоду на початку 30-х років у республіці стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики. ...Документально простежується, що керівництво республіки не змогло протистояти диктату, фактично проводило політику, яка коштувала українському народові численних жертв» [15, с.3].

Спогади людей, що пережили голод на Мелітопольщині показують характерну для Півдня України картину: влада однакового нищила селян, як в українських, так і в російських, болгарських, чеських та ін. селах, але ці факти не суперечить доказам геноциду українського народу, як такого, що у розумінні Кремля, загрожував сепаратизмом імперській цілісності.

Література

1. 2008 - рік пам'яті жертв голодомору 1932-33 рр. Підсумки роботи по вшануванню пам’яті жертв геноциду українського народу у Мелітопольському районі http: //mrda.gov.ua/index.php?idrt=28

2. Тимофєєв В. М. Неоголошена війна. – Тернопіль: Збруч, 1993.– 135 с.

3. Гудзь В. В. Голод у 1932-1933 році в Мелітопольському районі як явище геноциду // Голодомор 1932-1933: запорізький вимір. -- Запоріжжя: Просвіта, 2008. -- С. 80-97.

4. Постанови бюро Мелітопольського райкому комуністичної партії України // Державний архів Запорізької області. -- П-233, оп.3, спр.2. (Далі: ДАЗО).

5. Свідчення Приходько (Пинчук) Любові Никифорівни 16.10.1925 р.н., с. Піщане. Записано Н. Марцинковською, В. Гудзем 5.06.2009 р.

6. Гудзь В. В. Назв. праця. – С.87-88.

7. Митков Василий. Гологофа болгар Таврии: анатомия репрессий (1920-е – 1940-е годы). -- Запорожье: Тандем-У, 2009. – 244 с.,ил.

8. Свідчення Постол Віри Іванівни, 1924 р. н., с. Констянтинівка. Записано А. Левченко, В. Гудзем 19.ХІІ.2009 р.

9. ДАЗО. -- П-233, оп.3, спр.3.

10. Свідчення Мордика Федора Федоровича, 1924 р. н., с. Констянтинівка. – Правда Украины. – 2007. --18 января.

11. Тимофєєв В. М. Назв. праця. – С.6-7.

12. Свідчення Веретельник Ніни Петрівни, 25.08.1926 р.н. Записано Т. Глинською, В. Гудзем 14.12.2009р.

13. Свідчення Шураєва Івана Олексійовича, 24.08.1918 р. н. с. Новопилипівка. Записано Г. Сергієнко, В. Гудзем 10.ХІІ.2010 р.

14. Свідчення Постол Віри Іванівни…

15. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів / Упорядники Р.Я. Пиріг та ін. -- К.: Політвидав України, 1990 – 605 с.

.