Научный прогресс на рубеже тысячелетий

К.пед.н. Христенко О.М.

Тернопільський державний медичний університет імені І.Горбачевського, Україна

Довбенко Н.В.

Тернопільський державний медичний університет імені І.Горбачевського, Україна

До питання про роль жіноцтва в Першій та Другій світових війнах

Актуальність дослідження. Наше суспільство має історичний досвід існування жіночих організацій другої половини ХІХ – початку ХХ століття, і сьогодні надзвичайно важливим є знання історичних уроків жіночого руху першої хвилі, усвідомлення його традицій, без яких громадська активність сучасних українок не має перспективи.

Метою статті є репрезентувати досвід громадської діяльності українського жіноцтва у контексті історичних умов Першої та Другої світових воєн.

Отже, жіночий рух України розвивався значною мірою під впливом загальноєвропейського руху, однак мав ще й свої окремі вияви та шляхи розвитку, детерміновані специфічним становищем української нації під іноземним поневоленням.

Перші його прояви були на Наддніпрянській Україні, що входила до складу Російської імперії. Змагання до вищої освіти жінок виявилося уже в 50-х роках ХІХ століття, а в 1860 році жінки здобули, хоч і на короткий період, можливість вступати до університетів. У цьому напрямку працювало одне з перших жіночих товариств України “Товариство допомоги вищій жіночій освіті”. Значним здобутком розвитку жіночого руху було заснування Вищих Жіночих Курсів (Київ, 1878). Активність жінок виявилася у заснуванні та діяльності недільних шкіл. На цій ділянці багато працювала Христина Алчевська [4, 38]. Важливим соціальним явищем емансипаційного етапу жіночого руху стала діяльність народниць. Їх незалежна поведінка, активна життєва позиція, протест проти феодально – кріпосницької системи і патріархальної сім’ї створили ґрунт для зростання авторитету жінки в суспільстві. В 90-х роках ХІХ століття жінки стали активно залучатися до політичних партій, а початок ХХ століття позначився зростанням чисельності жіночих організацій різного спрямування.

У 1909 р. формуються організації нового типу – Жіночі Клуби, які розглядалися як самостійні організації феміністичної орієнтації. До них належали: Київський Жіночий Клуб та Київське Загальне Зібрання. Період 1908–1914 рр. характеризувався утвердженням феміністичної тенденції в жіночому русі. Представниці жіночих організацій брали участь у Всеросійських з’їздах (Перший Всеросійський жіночий з’їзд (1908); Всеросійський з’їзд щодо боротьби з торгівлею жінками (1910); Всеросійський з’їзд з освіти жінок (1913), Міжнародних конгресах [3; 6; 7; 8], Всесвітніх виставках, що сприяло залученню жінок України до загальноцивілізаційних процесів, розширювало коло уявлень та понять про механізми та методи боротьби за жіночі права.

На західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, піонеркою жіночого руху була Наталя Кобринська, яка заснувала в Станіславі “Товариство руських женщин”. Хоч товариство не існувало довго, все ж його ініціаторка знайшла інші вияви популяризації жіночого руху, головним чином через видавничу діяльність (альманах “Перший вінок”, 1887). У 1880 р. українки Галичини вислали петицію до віденського парламенту в справі допущення жінок до вищої освіти, а в 1891 р. у Стрию було організоване перше жіноче віче.

Українки не залишилися осторонь у воєнні лихоліття. Коли чоловіки опинилися на фронті, жінкам довелося перебрати на себе всі функції: господиня дому, робітниця на заводі, жінка-фронтовий лікар тощо. Одночасно вони вишукували можливості для просвіти населення [5, 62]. Діяльність жіночих організацій періоду Першої світової війни була тісно пов'язана з актуальними національно-суспільними потребами. У воєнні роки жіноцтво брало активну участь у доброчинній та санітарній роботі. В Києві та інших містах українські жінки працювали в «Товаристві допомоги біженцям», допомагаючи втікачам та полоненим. Київський Український Клуб був перетворений на шпиталь, в якому працювали жінки, ведучи одночасно національно-виховну роботу серед поранених.

Так само активно в харитативній сфері працювало жіноцтво Західної України. У Відні українські жінки заснували Комітет допомоги пораненим воякам. Молоде жіноцтво входило до складу військових частин, багато жінок та дівчат працювали як медсестри, служили в армії, зокрема, хорунжа Олена Степанів [9].

У 2010 році Україна і все людство урочисто відзначило 65-річну річницю Перемоги у Другій світовій війні. Чим далі углиб історії відходять події того часу, тим масштабніше бачиться подвиг, здійснений народом у суворі роки воєнного лихоліття, який не лише відстояв свою свободу і незалежність, але й вніс вирішальний вклад у порятунок народів Європи і світу від фашистських варварів.

Ми розглянемо питання про те, чи мали право на існування жіночі організації у нестійкий воєнний період. Адже «жіноче обличчя» війни - це спроба висвітити роль жінок у Другій світовій війні, привернути увагу до жіночої історії, її справедливого трактування. За офіційними даними, загальна чисельність жінок, які брали участь у бойових діях становила 800000, а понад 150 тис. жінок були нагороджені бойовими орденами і медалями.

Ніхто й ніколи не рахував кількість жінок, які були мобілізовані, та добровольців, які пішли на фронт. Невідомо, скільки поранених, контужених й тих, хто стали інвалідами. Льотчиці, танкістки, розвідниці, партизанки, зв’язківки, водійки автомашин і тракторів, телефоністки, кулеметниці, комірниці, бібліотекарки, кухарки, лікарки та медсестри… Жінки замінили чоловіків на фабриках, заводах, полях. Вони взяли на себе всі далеко не «жіночі» справи: воювали, рили окопи, працювали на лісозаготівлях, у шахтах, гасили пожежі, вирощували врожаї. А ще вони відправляли рідних на фронт, виходжували поранених, виступали з концертами на передовій і, навіть, в такі важкі часи народжували, вигодовували та навчали дітей. Своїми листами на фронт надихали чоловіків на подвиги й підтримували в них віру у перемогу.

У липні 1945 р. у своїй промові Голова президії Верховної Ради Михайло Калінін рекомендував демобілізованим жінкам не говорити про свої військові заслуги. Так, з перших днів після закінчення війни майже мільйонна армія жінок, яка брала участь у бойових діях, в офіційній звітності «розчинилася», перетворилася на невидимих та невідомих солдат великої війни. Фронтовички, учасниці бойових дій стали «фігурами замовчування», про яких не говорили, і які не тільки не хотіли згадувати й розповідати про війну, але й були вимушені приховувати своє військове минуле заради налагодження «нормального» життя.

У війни «нежіноче» обличчя. Саме такою залишилася Велика Вітчизняна війна у свідомості наступних поколінь. Жіноча історія Великої Вітчизняної залишається ненаписаною і дописати її з кожним днем стає все важче, адже тим, кому в 1941 р. було 13, сьогодні – 83…

Література

1. Богачевська-Хом'як М. Дума України – жіночого роду. – К.: Воскресіння, 1993. – 110 с. 2. Жіночий вістник. – 1917. – Ч. 1. – С. 2–3. 3. Звіт про роботу української делегації на Міжнародному Жіночому Конгресі у Берліні у 1929 р. – ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 319. – Оп. 1. – Од. зб. 40. – 133 арк. 4. Енциклопедія українознавства : [слов. частина]. – Париж ; Нью-Йорк, 1955. – Т. 1. – С. 38. 5. Кобельська О. Просвітницька діяльність жіночих організацій України (кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.). – Тернопіль: Мандрівець, 2007. – 234 с. 6. Маніфест і програма Міжнародної конференції жінок у Берліні. 15 червня 1920 р. – ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 319. – Оп. 1. – Од. зб. 4. – 67 арк. 7. Матеріали про роботу ХІІ Конгресу жінок у Стамбулі в 1936 р. (Звіти, статут, листи та ін). 1936–1937 рр. – ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 319. – Оп. 1. – Од. зб. 75. – 45 арк. 8. Матеріали Третьої і Четертої Конвенцій СУА. 1937, 1939 р. – ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 872. – Оп. 1. – Спр. 20. – 68 арк. 9. Олена Степанів // Шлях виховання й навчання. – 1932. – Ч. 12. – С. 241–242. 10. Статут товариства „Союз українок” у Львові : З друкарні „Діла”, 1917. – 19 с.